Чтение онлайн

— Поглянь назад, — продовжував він. — Онде портрет брата Франца. Гарненько придивися до нього. 1229 року, рівно сорок сім років тому, я вперше побачив святого Франца. Це було на верховному капітулі в храмі святої Марії Портіункульської. На схилах невисокої гори нас сиділо біля трьох тисяч; вітер стих, і сонце сяяло, неначе жаркого літнього дня. Святий Франц був уже старий, немічний, і замість нього говорив брат Еліас… Під кінець капітулу брат Франц сіпнув Еліаса за туніку. Той нахилився до старого і, вислухавши його, промовив: «Браття, існує земля, яка називається Німеччиною. Жителі її — теж набожні християни. Ви знаєте, що вони часто приходять у нашу країну з довгими посохами, у високих чоботях; вони славлять бога і його святих, мандрують, обливаючись потом, під пекучим сонцем і відвідують святі місця. Якщо хто-небудь з вас забажає в ім'я бога і спасіння душі піти проповідувати в ті краї, брат Франц дасть йому охоронну грамоту такої ж сили, ба, навіть більшої, аніж для тих, хто вирушає в морські подорожі. Ну так от, хто з вас зважився на цю мандрівку, нехай встане і відійде вбік…» Ось що сказав Еліас за дорученням брата Франца.

Старий урвав свою розповідь. Марко слухав його з непослабною увагою.

— І після цього ви вирушили в Німеччину? — спитав він.

— Слухай мене, сину мій, — озвався по хвилі брат Лоренцо. — Я хочу правдиво розповісти тобі про все, що тоді було. В ті часи моє серце не знало спокою, ніякі небезпеки не лякали мене, і тому я один з перших зголосився на мандрівку. Було відібрано дев'яносто ченців. В дорогу ми вирушили групами по троє й по четверо. В день святого Михайла ми були вже в Трієнті, де нас привітно зустріли. В Боцені й Бріксені ми теж не знали нужди. Але далі мандрівка стала для нас справжнім лихом. Ми не мали чого їсти, а просити не могли, бо не знали німецької мови. Я вже пробував жебрати по-латині, але й це мало нам зарадило. Німці відповідали: «Ми не розуміємо латині, говоріть по-німецьки». Я пояснював, що не розумію німецької мови. Тоді вони казали: «Дивно, ти говориш по-німецьки, що не знаєш німецької мови», і додавали: «Бог дасть»… Ось, сину мій, як нам ішлося. То були веселі, але й суворі люди. Гори в них сягають аж до самого неба, а потоки в гірських ущелинах прозорі, мов зелене скло. Одного разу я зупинився перед якимось чоловіком і жінкою і попросив у них хліба. Вони незлобиво посміхнулися і відповіли отим завченим: «Бог дасть». Це привело мене у відчай. Не знаючи, що робити, я сам гірко засміявся і сів на лавку. Чоловік і жінка перезирнулись і теж засміялись, а потім за мою безсоромність дали мені хліба, яєць і молока. Я збагнув, що такий спосіб просити стане нам у пригоді, і обійшов ще дванадцять домів. Мені вдалося нажебрати стільки, що вистачило б і на сім ченців…

Останніх слів Лоренцо Марко майже не чув. Розповідь ченця нездатна була привернути його увагу. Він думав про старого цигана, йому навіть здавалося, що він бачить перед собою його обличчя і чує дивні хвилюючі слова в такт бубна: «Танцюй, Геркулес, скоро ти будеш танцювати у дворах королів і панів!» Потім він уявив собі море; воно горіло різними барвами і кидало на берег величезні хвилі. Чиясь велетенська рука розгладжувала його. І воно ставало гладеньким, як дзеркало. І в ньому виблискувало обличчя Джіаніни. Сонячний промінь падав на воду і якимось дивовижним чином немов надавав обличчю дівчини рис старого цигана, хоч і не робив його ні відворотним, ні бридким. Марко думав про Зусінку. З цим ім'ям пов'язувалась у його душі туга за морем, за життям на суднах, за мандрівками у незнайомі країни.

Брат Лоренцо кинув на Марко допитливий погляд.

— Здається, моя розповідь не зацікавила тебе? — сказав він з легким роздратуванням у голосі.

Це пробудило Марко від мрій.

— Ні, брате Лоренцо, — ввічливо мовив він. — Ви розповідали дуже добре. Тільки мої думки раптом розбіглися хтозна-куди.

— Ти, мабуть, хотів би стати завойовником, як сліпий Енріко Дондоло?

— Брате Лоренцо, я люблю море й кораблі.

— Так, так, — кивнув старий.

«Я зробив усе, що міг, месер П'єтро Бокко», подумав він і в глибині душі відчув задоволення, що Марко Поло не відгукнувся на бажання свого дядька. В старому серці Лоренцо ще жила часточка відчайдушної молодості, яка ганяла його, сповнюючи неспокоєм, від міста до міста, з країни в країну. Як мандрівний чернець, він зміряв своїми ногами дороги Німеччини, Франції і Угорщини.

На мить в ньому навіть виникло бажання застерегти хлопця від підступності дядька. Але потім він переконав себе, що для нього краще не втручатися в цю світську суперечку. Жваві, хитруваті очі Лоренцо поблискували від передчуття насолоди. Він збирався після відвідин Марко Поло випити вина на великодушно подаровані йому месером П'єтро Бокко двадцять п'ять цехінів.

— На сьогодні досить, можеш іти, сину мій! Я хочу трохи відпочити. — Старий підвівся і закрив книгу, яка лежала перед ним на підставці. Хмарка куряви знялася в повітря. Тіберіус схопився з місця і, помахуючи хвостом, побіг слідом за Марко до дверей.

— Мир дому цьому! — попрощався хлопець.

— Амінь! — відповів брат Лоренцо.

Тіберіус голосно гавкав.

Минуло багато часу. Одного вечора, коли лагуна палахкотіла на заході, немов вогнисте море, Джованні стояв на кам'яних слідцях старовинної вілли і прислухався до живого подиху води. На хвилях спокійно погойдувався рибальський човен, яскраві небесні барви поволі згасали, аж доки не згубили свої відтінки, злившись з одноманітною імлою присмерку. Серп місяця цідив тьмяне світло. Мерехтіли поодинокі зорі.

Білі мармурові колони здіймалися догори, немов стрункі закам'янілі стовбури дерев. Повітря було сповнене відгомоном далекої бурі — мабуть, десь над Адріатичним морем скаженів ураган, піднімав, немов іграшки, кораблі на велетенські запінені гребені хвиль і кидав їх у ревучі прірви.

Відтоді, як батько Джованні покалічився на будівництві палацу біля Великого каналу, хлопець більше не співав. Він навіть відмовився співати в хорі хлопчиків при соборі святого Марка в день святого Теодора. Музика, яка жила десь глибоко в його душі і в щасливі дні пробуджувалася під враженням красивого забарвлення води, темних, запитливих очей Джіаніни або розквітлих дерев, тепер неначе вмерла назавжди.

Джованні згадав, як одного разу після обідньої пори до них зайшли два каменярі і принесли звістку про нещастя, яке трапилося з батьком. Чоловіки немов знітилися перед хлопцем. Джованні знав їх. Це були друзі Ернесто, які інколи запрошували його з собою в таверну на склянку вина, а з Джованні по-приятельськи жартували. Тепер їхні обличчя були чужими, і навіть говорили вони якимись несвоїми голосами.

— З батьком нещастя? — спитав Джованні, все ще не вірячи, сподіваючись, що ось зараз вони схоплять його за комір своїми порепаними, білими од вапна руками, по-дружньому струснуть і скажуть: «Та ось твій батько. Заходь, Ернесто, поглянь, якого ми страху нагнали на твого хлопця».

Але робітники стояли мовчки, опустивши очі, бо на обличчі Джованні в цю мить відбивався справжній біль і жах.

Джованні не плакав. Адже батько залишився живим. Може, все ще не так погано? Не гаючись, він кинувся в госпіталь. Опісля Джованні не міг сказати, яким шляхом він біг. Йому запам'яталось лише, як біля собору святого Доната він спіткнувся і полетів у багнюку, але одразу ж схопився на ноги і побіг далі, аж поки геть заляпаний брудом не опинився біля великих воріт госпіталю. Одягнений у чорну рясу чернець з круглим, білим обличчям під капюшоном впустив його і провів у приймальню, яка скидалася на похмурий склеп і мала лише одне віконце, що виходило на канал. Товщина госпітальних мурів сягала майже шести футів.

Джованні здавалося, що він чекає вже не одну годину. Але ось, нарешті, з'явився чернець, спокійно сів на стілець і сказав Джованні, що він не зможе побачити батька. Біля нього зараз лікар, і нещасному, напевне, відріжуть ногу. Джованні повинен набратися терпіння і молити бога, щоб все скінчилося добре.

Заскрипіли ворота, потому знову зачинилися. Джованні опинився на вулиці.

За великою чорною брамою лишився його батько. Там у нього саме лікар.

Джованні, наче уві сні, повернувся назад і ще раз сіпнув за дзвоник. Знову заскрипіли ворота. Той звук біллю віддався в серці хлопця.

— Що ти хочеш? — невдоволено спитав його чернець. — Адже до нього не можна пройти.

Джованні глянув на ченця своїми ясними очима, і в того на лобі розійшлися зморшки.

— Скажете батькові, що я був тут? — спитав Джованні. Коли чернець ствердно кивнув головою, хлопець додав: — Скажіть ще йому, що все буде в порядку — і дім і сад. Хай не турбується.

— Я йому все скажу. А ти йди додому!

Вперше Джованні пустили до батька через п'ять днів. Батькові відрізали ногу, і він лежав з сірим, виснаженим обличчям. Після того як син розповів йому про своє життя і про те, що до них додому приходять батькові друзі, а сам він, Джованні, навчається у корабельного майстра Бенедетто, батько, посміхнувшись, спитав: