Чтение онлайн

На каналах стояв гомін. По воді пливли човни. Дами Гі кавалери їхали до нічних клубів і казіно, де вони про-полили ночі за азартною грою і приємними розмовами.

О цій порі Паоло сидів у таверні за овочевим базаром. Протягом останніх тижнів він став постійним відвідувачем її і навіть потоваришував з хазяїном.

Кілька днів тому сюди з'явився якийсь чоловік з чорною пов'язкою на оці. Хазяїн довірливо звертався до нього по імені. Звали його Джорджіо. Здебільшого він самітно сидів у кутку і, не п'яніючи, пив склянку за склянкою вино. Паоло здалося, що це той самий чоловік, який намагався вбити Марко. Він кілька разів пробував розпочати з ним розмову, але у відповідь на його безневинні запитання Джорджіо кидав похмуро кілька скупих слів, і всі спроби Паоло зводились нанівець.

Хазяїн був про нього високої думки. «Чорний Джорджіо — хлопець небалакучий, — пояснював він Паоло. — Хоч убий його, слова не скаже».

По тій байдужості, з якою Джорджіо дивився на нього, Паоло зрозумів, що його не впізнано.

Таверна була повна людей. Хазяїн і служниця заклопотано бігали поміж бочками й столами, наливаючи в карафки червоне, жовте й біле вино. Олійна лампа скупо цідила тьмяне світло, стираючи риси розгарячілих облич.

Раптом Паоло насторожився. Дерев'яні двері із скрипом відчинились, і до таверни зайшов Джорджіо. Його обличчя все ще закривала чорна пов'язка. Окинувши швидким поглядом приміщення, він спустився по кам'яних східцях, привітався до хазяїна і сів на єдиний вільний стілець біля великої бочки.

Тепер уже Паоло був певний, що це Джорджіо вчинив напад на його молодого пана. Йому пригадались гнучкі, котячі рухи, руді, кущуваті брови і волосся, що росло майже від самих брів.

Від випитого вина думки працювали швидше. В пам'яті тінями спливали спогади. Паоло устав з-за столу і хотів було прямо підійти до Джорджіо. Він і сам не знав, що скаже. Може, просто схопить його за комір і трястиме, аж доки той не розкриє рота.

Але, на щастя Паоло, в цю мить у таверну зайшов якийсь чоловік, одягнений у чорне, з непорушним, блідим обличчям і гладенько зачесаним назад волоссям. Він наблизився до хазяїна, гордовито привітався з ним і сів біля Джорджіо. Це прийшов вельмишановний писар арсеналу Луїджі Фаріно.

По виразу його обличчя ніхто не здогадався б про хвилювання й лють, які не давали йому спокою після невдалого нападу на Марко. Його пан, месер П'єтро Бокко, не сказав йому жодного слова, а тільки зміряв його зловісним поглядом. Луїджі знав, як просто благородні вельможі позбавляються тих, хто надто багато знає про їхні таємниці. Хоч він і не належав до лякливого десятку, однак у нього було неспокійно на серці.

Але страх пересилювала жадоба до грошей. Луїджі прийшов сьогодні, щоб вирвати у Джорджіо принаймні три дукати з одержаних ним п'яти або примусити його виконати завдання. Однак забобонний Джорджіо боявся знову братися за справу, яка вже раз не вдалася. Зрештою, свою винагороду він одержав і майже всю залишив у цій таверні. Тому й віддавати йому було нічого. Писар тільки дратував його.

— Може, милостивий пане, принести винця? — спитав хазяїн. Луїджі ствердно кивнув головою.

— Ну, як справи, Джорджіо? — звернувся Луїджі до свого співрозмовника, намагаючись говорити якомога загрозливіше.

— Краще дайте мені спокій! — роздратовано одказав Джорджіо.

— Тоді поверни мені гроші! Ти ж одержав п'ять дукатів, телепень!

— Прикуси язик, ти, свиняче вухо! — розлючено прохрипів Джорджіо. — Ходімо зі мною, я дам тобі на вулиці стільки дукатів, скільки хочеш. — Кинувши хазяїнові кілька сольді, він підвівся з-за столу, потім нахилився до писаря й промовив: — Якщо ти й далі будеш чіплятись до мене, писарю, то тебе скоро витягнуть з каналу.

Чорний Джорджіо вийшов з таверни, навіть не глянувши на Луїджі.

— Може, милостивий пан хоче ще винця? — спитав хазяїн.

— Хай йому чорт! — вилаявся Луїджі. — Принеси вина!

— Необтесаний мужлан, — прошепотів хазяїн. — Ви краще відчепіться від нього.

Паоло з непослабною увагою спостерігав за цією сценою. Писаря з арсеналу він бачив уперше і тільки здогадувався, що той причетний до замаху. В усякому разі, треба взнати, що це за птиця. Ледь похитуючись, Паоло підійшов до нього і важко опустився на стілець.

— Ви такий самотній, пане, — сказав він, хитрувато примружившись. — Дозвольте мені трохи посидіти біля вас.

— Хто ви такий? — холодно спитав Луїджі.

— Вантажник, пане мій. Добре заробив на цьому тижні. А тепер не вадить і винця випити. Хазяїне, принеси нам два кухлі.

Писар не відмовився. Добродушний, мускулистий вантажник викликав у нього довір'я.

Паоло, якому Марко дав вдосталь грошей, щоб вести пошуки, труснув кишенею, і в ній забряжчали монети. Одразу ж після першого кухля Паоло замовив другий. При цьому він уважно прислухався до кожного слова писаря. Спочатку йому вдалося дізнатись небагато — Луїджі умів приховувати свої думки. Паоло розвідав лише, що цеховий писар Луїджі служить в арсеналі у месера П'єтро Бокко. Це ще більше насторожило Паоло, зміцнивши в ньому переконання, що писар таки замішаний у справі.

— Пийте, писарю! — вигукнув він гучним голосом. — Пийте, щоб не загусла кров! Сьогодні я можу платити за все, принесіть вина, хазяїне!

Луїджі посміхнувся куточками рота. Щоки, ніс і очі в нього залишились непорушними, ніби закам'яніли. Вино було безсиле оживити маску, що стала другим обличчям Луїджі. Але поволі п'янкий напій затуманив йому свідомість, і з його язика почали зриватися скупі фрази.

— Ти дужий хлопець, вантажнику, і можеш легко заробити грошенят, якщо захочеш, — ледве повертаючи язика, промовив Луїджі.

— А чому б і ні, писарю! Та я вам за гроші місяць з неба дістану!..

— Місяць, місяць! — перекривив його Луїджі. — За це тобі ніхто не дасть і ламаного гроша.

— Не дуже кривись, братіку, бо як придавлю, то й не писнеш, — сказав Паоло і обхопив йому шию, немов кліщами, великим і вказівним пальцями. — Розчавлю тебе, мов пташку.

— Може бути! — незворушно байдуже одказав Луїджі. — Це мені вже більше подобається, вантажнику. Але для таких справ у тебе надто чесні очі… А міг би легко заробити кілька дукатів… Про мою шию можеш забути, ніхто тобі за неї нічого не заплатить. Найбільше, це потрапиш до в'язниці або на галери. Гребтимеш там усеньке життя. Ну, мені час іти. А з мене ти нічогісінько не витягнеш… Твої очі мені не подобаються…

— Несіть вина, хазяїне! — крикнув Паоло.

Луїджі сидів на стільці з закам'янілим обличчям. Паоло втратив владу над своїми думками.

— Ви знаєте Марко, сина Ніколо Поло? — спитав він, неспроможний більше приховати в своїх очах лють.

Ці слова сполохали врівноваженого писаря.

— Значить, ви шпигун месера Бокко, вантажнику? — пробелькотів він. І враз закричав: — Ідіть, геть! — В його очах спалахнув страх. — Геть від мене! — Він сперся рукою на спинку стільця, важко підвівся і непевним кроком попрямував до дверей. Хазяїн хутко підскочив до нього і відчинив йому двері. Вологий вітерець ввірвався досередини.

Паоло заплатив за вино і подався услід за писарем.

— Де ви? — гукнув він у пітьму. — Гей, чорний могильнику, зачекайте! Це я, ваш друг вантажник!

Свіже повітря задурманило його. Похитуючись, він ішов, сам не знаючи куди. Завулок кінчався на березі маленького каналу. Біля будинку, спершись об стіну, непорушно стояв писар. Паоло побачив його бліде обличчя.

— Нарешті я тебе знайшов!

— Від мене ти нічого не дізнаєшся! — промовив той п'яним голосом.

Паоло міцно схопив його за руки.