Чтение онлайн

Вартовому не лишилося нічого іншого, як виконати наказ білолицього диявола, йому хотілося якомога швидше заволодіти своїм списом. Ні про що інше він не міг тепер думати. От тільки б отримати назад свою зброю, а тоді вже він зуміє жорстоко помститися!

Матео почув кволий голос Хасан-бека. Потім грюкнули грати в сусідній ямі, і вартовий повернувся до капітана. Низько схилившись, він схопив простягнений йому спис. Та тільки-но караунасець взявся добре за держака, як Матео щосили сіпнув його до себе.

— Ось ти мені й потрібний! — Матео схопив переляканого вартового за груди і дав йому такого ляпаса, що той відлетів до стіни.

— Це тобі за те, що ти хотів мене полоскотати! Якщо хочеш лишитися живим, стій гарненько, а я видеруся тобі на спину. Ось так! Тільки дивися, тримайся як слід… — Матео став вартовому на плечі. Але й так йому не вдалося дістатися до краю ями. Сповнений розчарування, він сплигнув на дно.

Що було робити? Він сидів у клятій земляній норі разом з своїм тюремником, втративши останню надію вирватися на волю.

Марко скрадався за розбійниками до самісінького селища, розташованого біля караванного шляху. Сховавшись у кущах, юнак слідкував, як караунасці таємною стежкою гнали в гори верблюдів, мулів і віслюків. Розбійники їхали на найкращих конях з каравану, ведучи з собою полонених. Джигіту вони зав'язали очі, а Хасан-бек, прив'язаний до крупа коня, був без пам'яті. Марко зачекав, доки загін залишив селище, а тоді впіймав одного з коней, яких не взяли з собою караунасці. Він підвів його до колодязя, напоїв і напився сам теплуватої, гіркої на смак води. Потім, зайшовши в кілька хижок, дістав собі їжі. В розграбованому селищі лишилося ще досить харчів, щоб і самому наїстися, і нагодувати коня.

Марко розмірковував: де може бути Матео? Він здогадався, що караунасці забрали його з собою.

Над землею тремтіло гаряче повітря. Чотири пари Орлів кружляли в небі. Після подій, які щойно трапились, тиша здавалася незвичайною. Марко мусив вирішити, чи вистежувати пристановище розбійників, чи податися на пошуки каравану.

Якби ж не отой кінь без вершника, на якому їздив батько! Розбійники захопили мула з подарунками папи для великого хана і всі речі братів Поло. Якщо він зараз не подасться в гори, ніхто не знайде розбійницького пристановища.

А капітан Матео? А поранений Хасан-бек?

З важким серцем Марко зважився на переслідування розбійників. Сліди привели його по небезпечних стежках через урвища й скелясті гори, через дикі долини до якоїсь річки. Марко дивувало, що розбійники так швидко просувалися вперед з захопленими тваринами. Хочжвін одразу ж вирушив услід за ними, догнати їх йому не вдалося. Він деякий час їхав уздовж річки і, нарешті, натрапив на те місце, де караунасці вийшли на самий берег. Тут уже сліди було добре видно до самого караунаського селища.

Поки розбійники звалювали на землю здобич, Марко видерся на кручу, звідки міг вільно спостерігати за всім, то відбувалося в селі. Внизу, за якихось сто метрів від нього, виднілися ями для в'язнів. Марко розгледів озброєного списом вартового. Ось він встромив свою зброю крізь грати, ось його наче блискавка вдарила, і він упав на землю, потім важко піднявся…. але вже без зброї. Марко забув про втому, важкі думки вмить покинули його. Хоч він і не міг заглянути до ями, йому було ясно, що на таку блискучу витівку здатен лише Матео.

Марко з нетерпінням чекав вечора. Побачивши, як Матео затягнув у яму вартового, він голосно засміявся. Тимчасом караунасці, забравши награбоване, розійшлися по хатинах.

Марко обережно спустився по схилу і підкрався до ям.

— Матео, це я, Марко. Ви чуєте мене?

— От чортів Марко! — вигукнув Матео.

— Зачекайте, я кину вам вірьовку! — він прив'язав мотузку, на якій вартовий спускав кухоль, до дерев'яних ґрат і кінець її спустив у яму.

Матео ще раз добре стукнув вартового, вибивши з нього на цілу годину тямки, і видерся з своєї в'язниці.

— Хлопче! — тихо вигукнув він. — Хлопче, як ти спромігся зробити це? — Він обняв Марко. — Ходімо, звільнимо Хасан-бека. Я вже забрав у вартового ключ.

Вони завмерли, прислухаючись до звуків, що долинали з села. Потім Матео відімкнув грати.

— Хасан-бек! — гукнув у темінь Марко. — Ловіть вірьовку!

Ніхто не озвався.

— Ми хочемо звільнити вас… Хасан-бек!

— Він утратив свідомість. — Тяжка підозра з'явилась у Матео. Він по вірьовці спустився на дно ями і через кілька секунд піднявся нагору.

— Ми йому більше не потрібні… Хасан-бек… мертвий. Ходімо, Марко. Нам не можна гаяти жодної хвилини!

В темряві дерева здавались велетнями, а кущі — якимись скоцюрбленими, примарними істотами. Десь вили шакали. Чулося рикання лева. Далеке безкрає небо було всіяне міріадами блискучих цяток.

Матео й Марко пішли в ніч.

Через два дні після нападу Ніколо і Мафіо Поло їхали з двомастами татарських вояків і п'ятдесятьма джигітами по курній дорозі, що поволі піднімалася вгору. Перед ними в гарячому мареві тремтіли темні силуети гір. Обернувшись назад, можна було побачити темносинє море, його прохолодний подих освіжав вояків. В Ормуській долині визрівали хліба. Прогрітий сонцем морський вітер повівав над жовтим колоссям пшениці й проса.

Обличчя Ніколо Поло було сіре й змарніле. Він ніби скам'янів. В голові його з якоюсь невмолимою настирливістю невпинно, невгамовно кружляли думки: «Якщо його немає в живих, я винен… Їдьте! Швидше! і Швидше!.. Я повинен був залишити його в Венеції… Та підженіть же коней канчуками!.. Я винен!.. Швидше, швидше!.. Їдьте!»

Маленькі, присадкуваті татарські коні рвалися вперед. Вершники немов злилися з ними. Поруч з Ніколо, намагаючись приховати своє горе, їхав брат. Мовчанка пригнічувала його.

— Добре, що ми вклали свої гроші в бірюзу, — скачав він.

— Нещастя переслідує мене. Я повинен був залишити його в Венеції!

— Не кажи дурниць, Ніколо, — гаряче заперечив йому брат. — Хлопець живий. Для грабіжників найголовніше викуп.

Розмова ніби вивела Ніколо з заціпеніння.

— Він потрапив у руки розбійникам, коли шукав отого клятого Матео.

Десь опівдні вони зробили короткий перепочинок. Караванна дорога вела прямо в гори.

Трохи посвіжішало. Тепер вершники посувалися швидше, ніж за денної спеки. Ніколо й Мафіо Поло дрімали в сідлах. Їх заколисувала одноманітність нічних картин — невиразні силуети дерев, кущів, гір; монотонний цокіт копит, брязкіт зброї. Вони разом з десятьма татарами їхали на чолі всієї колони. Раптом передні спинилися. Серед тиші пролунали застережливі вигуки. Татари приготувалися до бою. Нараз брати Поло почули гучний бас: