Чтение онлайн

Коли Улагу вступив у місто, то, на превеликий свій подив, знайшов там башту, повну золота. Він наказав привести до себе каліфа і спитав його: «Я бачу тут башту, повну золота. Чому ж ти не використав цих багатств, щоб створити могутню армію? Адже ти знав, що я йду. Тепер ти будеш покараний за свою жадобу!» Він наказав заперти каліфа в тій башті, і той загинув з голоду серед своїх багатств.

Хаджі-Мухаммед замовк. Чутно було тільки, як хлюпотить у фонтані вода і як іржуть та б'ють копитами в конюшнях коні. Похолодало. Наближалася північ.

Хасан-бек прокинувся з дрімоти. Він підвівся, вклонився і промовив:

— Час спати! Хай благословить вас аллах!

— Спасибі вам за розповідь, Хаджі-Мухаммед, — сказав Марко.

— Нізащо! Я ж вам казав уже: коли сяють зорі, розкриваються серця. На добраніч, месер Поло!

Марко повернувся в кімнату, замкнув двері і ліг на свою постіль, його здолала втома. Все ще думаючи про нічну розмову, він незчувся, як заснув.

Коли Марко вранці прокинувся, на подвір'ї стояв гамір. Пронизливо ревли віслюки, гавкали собаки, мекали вівці і лунали збуджені вигуки служників та погоничів.

Матео вже був надворі і клопотався біля вантажу.

Ранок був туманний, вологий. Сонце тільки-но виткнулось з-за горизонту, і його перші промені пронизали ранкову імлу, осяваючи неспокійний караван, що саме готувався вирушити в дорогу.

Ніколо Поло зайшов до кімнати сина.

— Доброго ранку, Марко. Я маю з тобою поговорити. Марко здивовано глянув на батька.

— Недобре, що ти входиш в надто тісні стосунки з незнайомими людьми. Мені це не подобається.

— Але ж, тату, Хаджі-Мухаммед такий самий купець, як і ми з вами. Чом же я не повинен говорити з ним? — з якоюсь упертістю в голосі запитав Марко.

— А другий?

— Це Хасан-бек. Я його вчора вперше побачив.

— Його звати Хасан-бек? — мовив Ніколо Поло. — З'являється серед ночі чужинець, а мій син одразу ж сідає біля водограю і веде з ним розмову.

Марко зблід. Він ледь стримався, щоб не відповісти батькові різким словом. Останнім часом відносини між Ніколо й сином зіпсувались, і Марко не міг збагнути чому. Батько став скупий на слова і відповідав на запитання сина невлад.

— Значить, мені дозволяється говорити тільки з вами, дядьком і капітаном Матео?

Ніколо Поло поглянув на двері:

— Ти не хочеш мене зрозуміти!

— Але ж я маю намір познайомитись з країною і її мешканцями. — Марко говорив майже благально. — Ми розмовляли про Багдад, про завоювання міста татарами…

— Ти не сказав їм, що ми їдемо до великого хана як посланці від папи?

— Не обмовився жодним словом.

— Нікому не говори про це! — з притиском мовив Ніколо. Голос його зазвучав тепліше: — В цих краях люди неспокійні. Нас чекає далека, небезпечна подорож. В горах блукають розбійницькі племена. Вони засилають в караван своїх шпигунів. Ось чому не можна говорити біля водограю з чужинцями.

Ніколо Поло встав.

— Коли ми подорожували вдвох, — мовив він, — Мафіо і я, все було простіше. Але тепер з нами ти….

— Тату, про мене ви не турбуйтесь, — вигукнув Марко. — Невже ви думаєте, що я не можу постояти за себе?

— Безперечно, ти можеш постояти за себе, — посміхнувся Ніколо. — Я тільки хочу сказати, що обережність ніколи не завадить. Коли люди починають лаяти татар, краще мовчати. Ми — купці і посланці папи. І якщо нам пощастить, якщо не будемо дурними, то повернемось у Венецію багатими людьми. Завжди пам'ятай: перш за все ми — купці.

Сонце сховалося за суцільними хмарами. Почало мрячити. Стояли передвесняні дні — з теплими ночами, з туманами на світанні, з одноманітним дощем до самого вечора.

Караван супроводили п'ятнадцять джигітів, які мали охороняти купців від нападів. Східні володарі надавали великої ваги торгівлі з країнами Заходу. Тому вони посилали з караванами дужих, надійних людей. Платили їм залежно від відстані.

Поміж слугами й коноводами, переважно людьми худими й невисокими, Матео здавався велетнем з персидського епосу. Він був одягнений у шкіряне вбрання і від цього його широкі жести і пружна хода ще більше впадали у вічі. Хоч він знав лише кілька персидських слів, однак умів чудово порозумітися з усіма, бо кожен намагався второпати, що мали означати оті його жести, оте підморгування, ота міміка. Доки Матео був на суші, він і не бажав собі іншого життя.

Але з наближенням тієї хвилини, коли караван мав вирушити в путь, настрій його все більше й більше псувався. Винна в усьому була висока, дужа кобила Джульєта, котру з такими труднощами підшукали для капітана Матео. Своє важке тіло вона несла легко й спокійно, і не було людини, яка б здатна була вивести її з рівноваги.

Караван рушив. Першим виїхав з двору караван-баша. За ним поважно виступав коричневий на масть мул-вожак. На його яскраво вичищеній вуздечці мелодійно подзвонювали срібні дзвіночки. Вожак був навантажений подарунками папи для великого хана.

Марко випустив повід свого коня і підійшов до Матео, щоб допомогти йому сісти в сідло. Джульєта стояла, немов укопана. Погоничі мулів і коноводи співчутливо споглядали, як Матео, сопучи й крекчучи, влазив у сідло. Один джигіт засміявся. Матео зміряв його гнівним поглядом, і той, одразу ж посерйознішавши, почав куйовдити свою бороду.

Марко ляснув кобилу по крупу і вона пішла риссю. Здавалося, що Джульєта отак собі спокійно трюхикатиме хоч на край світу.

— Як ви себе почуваєте? — спитав Марко капітана Матео, тримаючись біля самого його стремена.

Той у відповідь тільки сердито зиркнув на юнака. Дощ розмочив землю, і дорога була геть розбита копитами. У заглибинах стояли жовті калюжі.

Капітан Матео і Марко трималися за вожаком, позаду них — Ніколо й Мафіо Поло, які добре їздили верхи і тому вибрали собі чудових скакунів. На весь світ славились персидські коні, за них платили по двісті турнезьких фунтів. Їх високо цінували індійські магараджі. Щоправда, персидські скакуни жили недовго в цьому жаркому кліматі, бо постійна вологість і спека руйнували їхній організм.

Персія мала також найбільших і найкрасивіших у світі віслюків. Зовсім невибагливі до їжі, ці тварини могли перевозити великі вантажі. З них і складався, головним чином, караван. Схиливши голову, вони невтомно йшли своїм шляхом. І коли траплялось, що один з них, підсковзнувшись, падав, інші спинялися й спокійно чекали, доки рушить увесь караван.

Але найкраще витримували важку дорогу верблюди. Навантажені паками кірманських килимів, мосульської парчі, шовку й оксамиту, вони впевнено ступали по глинистому шляху.