Чтение онлайн

— Все, діду, здається. Так, як і було. Правда ж? — Несміливо каже Ява, притоптуючи ногою свіжу землю.

Дід коситься на нашу роботу — видно, що він не дуже задоволений. Але каже:

– Ідіть, ідіть уже. Але знайте, ще раз щось таке отаке — вуха обірву і свині викину!

Про те, щоб чистити свинарник, дід нічого не говорить, та й ми не нагадуємо — робота ця зовсім нецікава. Притискаючись спинами до самого бур'яні, ми боком проходимо повз діда і, як тільки минаємо його, відразу біжимо з усіх ніг. І якраз вчасно встигаємо проскочити: ще мить — і шорстка рука діда з розмаху приліпилася б до наших штанів…

Я живу за чотири хати від Яви. І через хвилину ми вже переводимо дух в нашому саду. Сидимо під вишнею біля височенного дощатого паркану, який відокремлює наш сад від сусіднього. Сидимо і засмучуємося, що така прикра невдача спіткала нас з цим самим метро. Втім, довго засмучуватися ми не вміємо.

— Гайда на велику китайську… — каже Ява. — Гайда, — кажу я.

І ми починаємо дертися на паркан.

Цю височенну триметрову огорожу спорудив наш сусід Книш. Ми з Явою прозвали паркан великої китайської стіною. Лише в одному місці можна піднятися на нього — там, де притулилася до нього наша стара вишня. Тут, майже на самому верху, проколупнути ми в паркані дві дірочки і часто спостерігаємо крізь них, що робиться на ворожій території. Ви, можливо, думаєте, що ми просто такі нескромні і невиховані — до чужих людей заглядаємо. Зовсім ні. Нічого не просто. Ви ж не знаєте, що це за люди. Хіба хороші нормальні люди від сусідів такими стінами відгороджуються? І через що? Якраз на межі росла у Книша груша і простягла одну гілку в наш сад. І з тієї гілки груші іноді падали до нас. Ми, звичайно, їх все віддавали, але часом свиня (хіба їй втолкуешь, де чия власність) якусь падалицю ненароком і з'їсть — не встежиш ж. Так через ту поганою падалиці і спорудив Книш велику китайську стіну. А груша, як на зло, взяла і засохла.

Шлеперка була широкоплеча, хоч і не товста, але якась квадратна. Очі маленькі, як дірочки в гудзиках, а ніс, або, як казав тракторист Гриць Кучеренко, «румпель», величезний і схожий на сокиру. Якби сам не бачив, я ніколи б не повірив, що у жінки може бути такий здоровенний ніс.

У Книша, навпаки, ніс був маленький. Зате волосатий був Книш страшно. Руки, ноги, плечі, груди, спина — все — все було вкрите густими рудими волоссям, жорсткими, як дріт. Навіть у вухах було волосся, які стирчали ніби пакля (ми дивувалися, як доходили до Книша звуки, не заплутуючись у цій клоччю). І з носу стирчали, і на переніссі росли, і навіть на кінчику носа.

Крім того, Книш був ще й якийсь мокрий — немов сира стінка в погребі. Руки завжди мокрі, шия мокра, лоб мокрий. Якось він взяв мене за плече своєю мокрою і холодною, як у мерця, рукою. Я навіть пересмикнуло весь. Бр — р! І ще — коли Книш сміявся, ніс у нього сіпався і шкіра на лобі сіпалася (не морщилася, а саме сіпалася). І це було дуже неприємно. Хотілося відвернутися і не дивитися.

Жили Книші удвох, дітей у них не було. І родичів, по — моєму, теж.

У колгоспі ні Книш, ні Шлеперка майже не працювали. Він вважав себе інвалідом, бо на животі з правого боку був у нього шрам, який він часто показував, завжди повторюючи при цьому страшну історію свого поранення на фронті. Але говорили, що це неправда: ніяке це не поранення, а просто апендицит, який йому вирізали задовго до війни, коли він ще був хлопчиськом.

Шлеперка теж вважалася дуже хворою. Хвороба в неї була невиліковна і дуже загадкова. Вона пошепки розповідала про неї сусідкам, закочуючи при цьому очі і примовляючи: «Я ж така страдниця, така страдниця».

Втім, ця невиліковна хвороба не заважала їй щодня тягати на базар важенні корзини, а на свята випивати пляшку денатурчіка. «Денатурчік» — так пестливо називали Книші страшний синій спирт — денатурат, на пляшці якого намальовано череп з кістками і написано: «Пити можна. Отрутаім, ця невиліковна хвороба не заважала їй щодня тягати на базар важенні корзини, а на свята випивати пляшку денатурчіка. «Денатурчік» — так пестливо називали Книші страшний синій спирт — денатурат, на пляшці якого намальовано череп з кістками і написано: «Пити можна. Отрута». Книші не звертали уваги на ту напис. Вони щось там таке робили з денатурчіком і потім пили його. Книш був у цій справі тонким спеціалістом. Він говорив:. Книші не звертали уваги на ту напис. Вони щось там таке робили з денатурчіком і потім пили його. Книш був у цій справі тонким спеціалістом. Він говорив:

— Житомирський денатурчік — то дійсно гидоту, отрута. А от чернігівський… це, я вам скажу, здоров'я! Український женьшень! Пий — і до ста років проживеш.

І Шлеперка і особливо Книш любили випити. Книш випивав майже кожен день. А на свята, тобто на Новий рік, на різдво, на Перше травня, на світле неділю, на Великдень, на День фізкультурника, на храм і т. д. (Книші не пропускали жодного ні церковного, ні нашого, радянського, святаШлеперка і особливо Книш любили випити. Книш випивав майже кожен день. А на свята, тобто на Новий рік, на різдво, на Перше травня, на світле неділю, на Великдень, на День фізкультурника, на храм і т. д. (Книші не пропускали жодного ні церковного, ні нашого, радянського, свята), вони випивали сімейно, удвох., вони випивали сімейно, удвох.

У такий день зранку Шлеперка виходила за ворота і хрестилася на телевізійну антену, яка стояла на даху сільського клубу.

Потім Шлеперка поверталася до себе у двір, де стояв під вишнею вже накритий стіл, і починався святковий сніданок. Через якусь годину з-за великої китайської стіни вже чулося:

Ах, навіщо ця ночччь

Так була хороша — а-а — Чи не боліла б груди,

Не страждала б душа…

Це співали гугнявим голосом п'яні Книші. Після чарки їх завжди тягло на пісню. Співали вони довго, години дві або три. Співали й українські народні, і російські пісні, і пісні радянських композиторів.

А потім до самого вечора Книші в два голоси оглушливо, з перебоями хропли у садку, наче за парканом працювали два трактори.

Святкували Книші завжди тільки вдвох. Ніколи до себе не запрошували. До них ніхто не ходив, і вони ні до кого. Дуже були скупі й боялися, щоб хтось не побачив, що у них вдома є. На людях весь час прибіднятися.

— Так я ж гол як сокіл! — Говорив Книш. — З хліба на воду перебиваємося. Щоб я бога не бачив! Навіть на зиму нічого не запасли…

Зате Шлеперка щоранку, відправляючись на базар, згиналася під тягарем двох величезних мішків. В них стояли кошики, бутлі з молоком. Корова у Шлеперка була одна з найкращих у селі.

Я одного разу чув, як жінки говорили:

— Ох же й молоко у тій корови! Ох же й молоко! Ну як смалець! Хоч ножем ріж.

— Еге. Так що ж ти хочеш, адже вона її хлібом годує. Кожен день тягне з міста мішок. А в тому мішку, думаєш, що? Булки! Батони по двадцять дві копійки штука. Годуй я свою Лиску так, вона тобі сметаною доїтися буде.

— Ну так! А на базарі, я бачила, продає молоко рідке — рідке, аж синє. Наполовину розбавляє, не менше.

– І куди тільки міліція дивиться.

— Міліції не до Шлеперка. Міліція бандитів ловить.

— А Шлеперка не бандит хіба? Справжній тобі бандит.

Коротше, відбувалося за великої китайської стіною щось не те, щось підозріле. Ми з Явою це вже давно помітили.

Одного разу ми чули, як Книш таємниче сказав Шлеперка:

— Скоро будуть у нас великі зміни… Як я тобі казав. Відомості точні.

А то якось увечері, коли вже стемніло, приїздили до них якісь два здоровані на мотоциклі з коляскою, навантажили щось у коляску і відразу ж виїхали. І потім ще двічі приїжджали, і знову-таки ввечері.