Чтение онлайн

Потопчіться ми трошки, рушимо до воріт. Потім глядь — хтось залишився.

«Ага, — думає кожен, — він залишиться і дізнається, а я як дурень вдома сидіти буду. Ні! га, — думає кожен, — він залишиться і дізнається, а я як дурень вдома сидіти буду. Ні!»

І тому. Спершу тихо було, потім дівчинки «класи» на землі понарісовалі, застрибали на одній нозі, хлопчики в п'ятнашки стали грати. Все-таки ще не так довго тягнеться.

І ось нарешті двері відчинилися, і на ганок вийшла Галина Сидорівна. Все — відразу до неї. Хлопці мовчать, а дівчатка, як сороки:

— Галина Сидорівна, ну скажіть! Галина Сидорівна, ну будь ласка! Галина Сидорівна, дорога!

Галина Сидорівна хитає головою: «Завтра, завтра». Але дівчатка не відстають.

— Галина Сидорівна, ну хоч натякніть! Посміхнулася вчителька:

— Досить вже, вистачить вам. Заспокойтеся. Відмітки оголосимо завтра на батьківських зборах. А взагалі всі перейшли в шостий клас… Все, крім…

І на Яві поглядом зупинилася:

— Все, крім Реня. Тобі, Рень, доведеться ще раз писати. Восени. Переекзаменування у тебе. Написав ти диктант навіть не на двійку, а на одиницю. Сам винен — скільки разів я тобі казала…

Мені боляче було дивитися на Яву. Він стояв блідий, з опущеною головою.

Ех ти, мама — депутат! Ех ви, інстанції, які вимагають п'ятірок!

Я ніколи не бачив Яву, завжди незалежного та глузливого, таким приниженим, жалюгідним і самотнім. Були всі — веселі та щасливі, що перейшли в шостий клас. І був він — один зі своєю переекзаменування. Я боявся, що він ось — ось заплаче. Мабуть, він сам цього боявся. Тому що крутнувся раптом на одній нозі, рвонувся і побіг. Ніхто не став його доганяти. Навіть я. Що я міг йому сказати, чим заспокоїти? Я перейшов собі в шостий клас, а у нього переекзаменування.

Вперше в житті розійшлися наші шляхи. І ніщо, ніщо до самої осені, до переекзаменування, не зробить нас рівними, як колись. Та ще й невідомо, що буде восени.

З важким серцем повертався я додому. І радості, що я здав перший у своєму житті іспит, не було.

В той день я більше Яву не бачив. І не знаю, як зустріли у нього вдома цю сумну новину. Так, вже звичайно, пирогів не пекли і патефон не заводили… Знаю тільки, що на наступний день на батьківські збори Явина мама не прийшла. Їй, напевно, було дуже соромно.

До речі, за екзаменаційний диктант я отримав не трійку, а четвірку. Мене навіть в жар кинуло, коли я дізнався про це.

Річну мені, звичайно, вивели трійку, але все одно отримати на іспиті четвірку було… ну, як… ну, як виграти, наприклад, в грошово — речову лотерею автомобіль «Москвич». Я навіть не мріяв!

Це, напевно, з переляку, від нервового напруження.

Коли пройшло перше здивування, я відразу подумав: «Яві, напевно, буде неприємно, коли дізнається». І стало мені прикро, ніби я вчинив не по — товариському. Та хіба я хотів!..

Сумно було. Хоча особисто в мене, здавалося б, всі підстави були для радості: і іспит я здав, і в шостий клас перейшов, і до Києва післязавтра їду, в гості до дядька свого, на цілий місяць.

Я так мріяв поїхати в Київ разом з Явою, піти з ним в Історичний музей і подивитися там і козацька зброя, і особисті речі Ковпака, Руднєва, Кузнецова та інших героїв… І взагалі все оглянути. Хіба під час тієї дводенної екскурсії ми могли встигнути що — небудь? А цілий місяць в Києві — це ж здорово! Я вже й з батьком домовився, і дядько не заперечував проти Яви. А тепер… Хіба пустить тепер мама Яву до Києва! Навряд чи. А може… Треба все-таки спробувати.

Я пішов до Яви.

Він сидів на призьбі і чистив в дерев'яне корито картоплю і буряк для свині Манюні. Це була препротивна робота, якою Ява завжди уникав. А тепер він, по — старечому згорбившись, покірно різав тупим ножем горбисті картоплини і буряк з щурячими хвостами. І обличчя в нього було таке… таке було обличчя…

Ява мовчки кивнув мені, продовжуючи різати буряк.

— Ява, — тремтячим голосом сказав я. — Ну чого ти, Ява?

— А що? Нічого, — тихо сказав він, не піднімаючи голови.

Я не знав, що говорити далі. Я стояв і мовчав. Він теж мовчав. Потім, все так же не дивлячись на мене, раптом запитав:

– Їдеш до Києва?

— Післязавтра. А ти?

— А я… — криво посміхнувся він. — В Париж. А потім в Ріо-де — Жанейро.

… Даремно я запитав — звичайно ж, він нікуди не їде. Нікуди він не їде, бідний Ява. А люди їдуть. Он Карафолька сьогодні вранці в піонертабір поїхав, до моря. Ніколи ми з Явою — не були на морі. Тільки в кіно бачили. А як нам хотілося до моря!.. Сині дали, білі кораблі, чайки стогнуть над хвилями, майорять альбатроси, в серпанку блимає вогонь маяка… «Курс норд — ост», — кричить капітан…

Море…

В минулому році ми двічі пробували бігти до моря. І двічі нас ловили на станції.

Карафолька ж нікуди не біг, а важливо поїхав в плацкартному вагоні. У відкритого вікна. Ще й морозиво пломбір по дев'ятнадцять копійок на пероні, чортяка, ел. Я сам бачив…

— Так післязавтра, кажеш, — зітхнув Ява. — Ну що ж. Приїдеш — розкажеш.

І така покірність невблаганною долі звучала в цих словах. Невже це він, мій хоробрий і мужній друг Ява!

Ех, що зробили з людиною! І з якою людиною!

Та знаєте ви, як він грає в цурки — палки, як б'є пенальті, як стрибає вниз головою з самої верхівки старої верби у річку! (А ну, нехай стрибнуть так ваші відмінники, хай спробують!)

Ех, люди! Нічого ви не розумієте!

З хати вийшов дід Варава. Не дивлячись на нас, попрямував до колодязя, що був у них біля перелазу. І тільки дід загримів ланцюгом, спускаючи вниз відро, як з вулиці підійшов до криниці… Книш.

— День добрий, діду, — чемно привітався, став і на нас скоса поглядає. І раптом каже: — Я чув, у вас неприємність, можна сказати, велика. Хлопчик вашенькій на іспитах в школі провалився. Один на все село. Ай — яй — яй!

Дід нахмурився і мовчить. А Книш своє:

— Ну і бюрократи в тій школі. Так як і скрізь тепер. Жалко їм було, щоб хлопець перейшов у шостий клас. І це, мабуть, навмисне. Знають, що мама депутат, так щоб насолити. І взагалі тільки здоров'я забирають у дітей в тій школі. І кому це потрібно… Один, знаєте, вивчився на інженера і без штанів ходить, а інший розписатися не вміє, а має і хліб, і навіть з маслом… так що…

Дід якраз витягнув відро.

— Перепрошую, колись мені, — сказав він і, не глянувши навіть на Книша, пішов у хату.