Чтение онлайн

Хазяїн трактиру склав руки у вигляді рупора і крикнув:

— Щоб ти мені зараз же знову тут був, Каспаре, чуєш? — Він. звичайно, і в гадці не мав, що вже більше ніколи не побачить ані свого кухарчука, ані свого ручного ліхтаря, — а то він принаймні з ліхтарем не розлучився б так легко.

Тільки-но опинився вузол в готелі «Рай», як англієць пояснив Каспарові, що його місія на цьому закінчується і віті може забиратися геть.

На прохання Каспара — провести його до Еммеріха, лакей пояснив, уже трохи нетерпляче, що капітан на службі і не може ні з ким розмовляти. Одначе Каспар твердо вирішив будь-що домогтися свого. Він почав, не звертаючи жодної уваги на слова й жести лакея, розшнуровувати вузол Еммеріха. Куди ж подітися з цим мотлохом? Але й лакей, якому вже набридло розкладати речі, був зовсім не від того, щоб зіпхнути цю роботу на хлопця, і подав йому знак. Каспар зрозумів і пішов у високу, оббиту шпалерами кімнату слідом за англійцем, який звелів йому розкласти речі на великому ліжку, що стояло посеред приміщення.

Саме в цю хвилину лакея покликали. і він прожогом вилетів з кімнати.

Каспар полегшено зітхнув. Він швидко оглядівся навколо. Чи тут живе капітан? Чи це його ліжко? Чи це, найімовірніше, та незатишна кімната для слуг, які бувають на кожному постоялому дворі для проїжджих чужинців? Про це свідчило багато дечого. Окрім ліжка, тут стояло ще поламане шкіряне крісло, старезна дубова шафа і велика зелена кахляна піч, залізні дверцята якої пашіли жаром. Еммеріх, певно, жив у сусідній кімнаті, куди побіг лакей. Але в ній було зовсім тихо.

Каспар почав розкладати на ковдрі мотлох Еммеріха. Яке обличчя зробив би його друг, якби він зараз, нічого не підозріваючи, зайшов сюди? Каспар посміхнувся. Ох, він все ж таки дуже любить Еммеріха і навіть не може собі уявити, як би йому було без нього в «Золотому якорі». Каспар голосно зітхнув. Треба сподіватися, що недавно призначеному ад’ютантові англійського полковника не нашкодить ця жалюгідна виставка побитих гіпсових люльок, подертих сорочок, украй зношеної форменої одежі, розхитаних болванок для париків, пожовклих листів і старих ломбардних квитанцій. Справді, погана візитна картка для такого великого пана, якого за прошено до ландграфського замка.

Раптом його охопило дивне почуття, йому здалося, наче чиясь невидима рука провела по його спині. Одразу ж йому стало ясно, що він був не сам у приміщенні, а хтось стояв за його спиною. Одним махом він повернувся — і впізнав негра, якого бачив, коли той вилазив з коляски Фаукітта. Чорношкірий малюк в червоній лівреї стояв перед кахельною піччю і, запалюючи папірцем для закурювання якусь дивовижну люльку, ввічливо вклонився.

Каспар підступив ближче і з цікавістю розглядав люльку, подібних до якої він ще ніколи не бачив. Можливо, це була східна водяна люлька полковника, про яку йому розповідав Еммеріх.

Сліпучобілі зуби негра заблищали в посмішці.

— Дюбук, дюбук, — сказав він, намагаючись щось пояснити і, глибоко затягнувшись, показав на люльку.

Блакитнувата хмаринка диму знялася в повітрі перед здивованими очима Каспара. A-а, то, певно, слово «дюбук» означало люльку, яку полковник мав звичку курити під час важливих нарад або напружених роздумів.

— Colonel Faucitt here? And… [4] От дідько, як же зветься капітан по-англійськи? Каспар ніяк не міг пригадати. — А, от що, — він узяв просто старий мундир Еммеріха з ліжка і приклав його собі до грудей.

Негр пильно подивився на нього і кивнув. Потім він поклав люльку обережно на підвіконня, поспішно задріботів до шафи і відчинив дверці з дзеркалом на внутрішній стороні. Каспар побачив ці-лий ряд барвистого одягу з оксамиту і шовку. Ряд здавався вдвоє довшим, бо відбивався у дверцях шафи. Це, певно, гардероб негр а. Але де ж має мешкати Еммеріх?

В той самий момент, коли Каспар думав про капітана, він почув Його владний голос. «Самбо! — кричав Еммеріх! — Самбо! Вина!» Але його голос доносився не з сусідньої кімнати. Очевидно, полковник Фаукітт мешкав з своїм новоспеченим ад'ютантом в якихось інших кімнатах, розташованих на тому ж поверсі.

Самбо, який саме хотів переодягтись, прислухаючись, підвів голову. А тоді похапцем зачинив шафу й побіг, чудно коливаючись, у сусідню кімнату. Потім одразу ж повернувся з графином для вина та чарками.

Тепер Каспар вирішив, що настав час діяти. Використовуючи весь запас знайомих англійських слів, Каспар спробував переконати малого, що йому слід було б одягнутися, а Каспар тим часом замість нього подасть на стіл вино. Але малий уже вирвався і шмигнув з кімнати. Треба сподіватися, що він не побіг скаржитись лакеєві на Каспара.

Хлопець занепав духом. Ой, коли й надалі всі нагоди пройдуть мимо нього так, як щойно ця, то лишається мало надії, шо йому коли-небудь пощастить спіймати Еммеріха. А що тоді? Каспар підпер голову руками і замислився. Ні, треба йому це якось інакше влаштувати, він повинен добитися з капітаном розмови наодинці. Ще дюбук був тут, і поки він тут… Каспар взяв річ між пальці.

І хоч він добре знав, що негаразд так робити, але раз несміло затягнувся. Потім боязко оглянувся на обоє дверей. Але його цікавість і охота до пригод були тепер, як і завжди, сильніші за страх і вагання. Він знову зробив затяжку, а слідом за нею ще одну, велику і глибоку. Від диму у нього аж сльози виступили па очах, але куріння вже починало йому подобатись. Каспар заплющив очі і напустив пахучого густого диму. У нього трохи запаморочилася голова, але це було зовсім непогано, а навпаки, приємно. Каспар ще раз узяв люльку і спокійнісінько задимів. Йому зробилося якось навдивовижу легко на душі. Він швидко оглядівся, прислухався… Потім побіг рішуче до дверей сусідньої кімнати і відкрив їх, навіть не постукавши.

Але в сусідньому приміщенні, що мало вигляд комори, нікого не було. Розчарування Каспара було приглушене тютюновим димом, і наступної ж хвилини він уже про все забув. Якраз у цей момент до кімнати вбіг лакей. Англієць страшенно квапився, щоб помітити настрій Каспара. «Hurry up!» [5] крикнув він, кинувши погляд на речі Еммеріха, а сам почав ритися в шафі. Почухавши за вухом, він сказав, що Фаукітт і Еммеріх зараз від’їжджають, і знову прожогом вискочив з мереживним жабо в руці. В дверях він мало не наштовхнувся на негра, що в цей час хотів вбігти до кімнати. Каспар, який саме знову схопив водяну люльку, перелякано випустив її.

Але у малого не було часу, і він нічого не помітив. Він нетерпляче рвонув дверці шафи, перерив весь одяг і, нарешті, вибрав зелений оксамитний сурдут, золотий тюрбан і накидку з коричньового сукна і поклав усе на крісло.

Каспар відчув у собі досі незнайому йому якусь дивну безшабашну впевненість. В той час, як він стежив з усмішкою за негром, який, присівши навпочіпки, почав нетерпляче розстібати свої черевики, в його голові промайнула неймовірна, навіть божевільна думка. Він побіг до дверей сусідньої кімнати, відчинив їх, просунув голову всередину і потім, обернувшись, крикнув схвильованим голосом: «Самбо! Глянь! Ой!»

Самбо запитливо підняв голову, випростався і підбіг до дверей. Каспар показав таємничим жестом на кімнату. Негр, нічого не підозріваючи, вскочив у неї. Тоді Каспар умить захлопнув двері і защіпнув їх на засувку.

З-за дверей чувся стукіт, крики, жалібні зойки. Але Каспар був невблаганний, хоч йому й дуже шкода було Самбо. Він похапцем зірвав свій одяг і швидко натягнув на себе зелений оксамитовий сурдут Самбо і коричньову накидку. Потім підбіг, до печі і намастив собі сажею з дверцят обличчя й руки. Нарешті він спробував насунути золотий тюрбан, але дивний головний убір ніяк не хотів сидіти на голові; до того ж його біляві кучері весь час по-зрадницькому вибивалися на лоб.