Чтение онлайн

«How do you do,sir?» [1] З цими словами, яких його в числі кількох інших англійських виразів навчив капітан, що багато мандрував у своєму житті, кухарчуквідчинив розташовану під самісіньким дахом злиденну кімнату переможця під Росбахом.

На цей раз не почулося звичайної відповіді капітана: «Могли б бути далеко кращими, ха-ха».

Зіщулившись, Еммеріх сидів на єдиному ослінчику перед перекошеним даховим вікном і, здавалось, як кролик, спав з розплющеними очима. На його товстому тулубі був короткий старий спальний камзол; нічний ковпак сповз з лисої голови; в руках капітан тримав свою череп’яну люльку, яка майже ніколи не згасала, але зараз була зовсім холодною. Жваві карі очі Каспара затьмарились. Злидні Еммеріха викликали в нього сердечне співчуття. Він обережно поставив миску із супом на стіл.

— Знову лише цей підгорілий мучний суп?

Кухарчук почухав за вухом.

— Так точно, ваша милость. І навіть цей мучний суп треба спочатку вкрасти.

Коли капітан, замість того, щоб розсміятись, тільки голосно зітхнув, Каспар втішливо додав: — Але сьогодні він підгорів не так сильно, як завжди. Зате коли ви дістанете посаду в ландграфському казначействі управління прибутками…

Ослінчик під Еммеріхом заскрипів. Лише тепер він обернувся до хлопця, його попелясті вуса, що, здавалося, росли з самих куточків рота і стирчали двома пишними пучками, тепер звисали донизу, наче мокре клоччя.

— Дурниці! Хіба ж я дістану цю посаду? Хіба у мене є змога її дістати?

Він показав на свою потерту формену куртку, зашкарублі чоботи, схожі на труби, з розпачем кивнув на свої зелено-чорні, украй пошматовані формені штани. Глянувши на них, Каспар перелякано розтулив рота.

— Це більше схоже на кавалерію, мій хлопче, коли двома шенкелями б’ють коня. От прокляття! Навіть жалюгідної посади ландграфської чорнильної душі для тебе не знайдеться! Го-го, до чого ти докотився, капітане Еммеріх! Це я! Я! Хто б міг подумати?

— Не падайте духом, пане капітан, ви ще будете знову переможцем!

Капітан, відштовхнувши ослінчик, схопився з місця. Як спіймана дика кішка, забігав він туди-сюди по вузькій комірчині перед самим носом співчутливого кухарчука.

— А якихось кілька нещасних років тому я був. як то кажуть, пан капітан туди, пан капітан сюди, ох, якби ти мене тільки міг бачити в той час! Грошей у мене була сила-силенна. Під час походу в Сілезію у мене був особистий страсбурзький кухар, який готував мені делікатесні паштети і мою улюблену страву — квашену капусту з різними приправами. І все це велетенськими порціями. У мене був власний перукар, який тільки те й знав, що голив мені бороду, намилював спину, робив масаж і, наче юного бога, помадив або обприскував духами. При дворі я також поставив свого чоловіка. Дамам я влаштовував почесті, з дочками танцював веселий менует. О розкішні двірські прийоми! І щоб ти знав, Каспаре, вони підкорялись кожній моїй команді. А що тепер? Тепер я мушу обходитись без єдиного слуги. І всі люди ставляться до мене погано, навіть мерзенний хазяїн готелю поводиться підло зі мною. І я мушу все це терпіти. Учора ввечері, коли я прийшов додому, я тричі дзвонив, хоч у конторі ще горіло світло. Мені не відчинили. Я знаю… я знаю Хазяїн тобі заборонив, я не докоряю тобі. Он як, це мені — і не відчинити! Я змушений був видряпуватися на дахи сараїв, щоб добратися до своєї кімнати, і розірвав ліву штанину шароварів.

Еммеріх урвав мову і, змучений, повалився на ліжко. По його щоках з червоними прожилками котилися сльози.

— Мене не було тут. Я крадькома бігав на низ, до річки. А то я, звичайно, відчинив би, незважаючи на хазяїна. — На дитяче чоло кухарчука набігла глибока зморшка. — Хай йому чорт, у такому вигляді ви справді не можете з’явитись у канцелярію казначейства От якби кравець Цігенвальд зробив нову форму. Але він сказав, що не зробить цього доти, доки не будуть сплачені старі борги, пане капітан.

Еммеріх почав розпачливо кусати вуса.

— Якби ця скупа кравецька душа погодилась хоча б полатати шаровари в борг, — бідкався він. — І може пришила б до сюртука нові петлиці і ґудзики…

Каспар заперечливо похитав головою:

— Цього він, напевне, теж не зробить. Він сказав, що коли я ще раз прийду без грошей, то він власними руками викине мене геть. Шкода, — якби ми годинник уже не віднесли в ломбард, я його знову міг би заставити. А так що… Бідний пан капітан.

З безпорадним виразом на обличчі, украй засмучений, сидів Еммеріх біля Каспара у своєму короткому тонкому нічному вбранні.

— А хазяїн часом не дасть у борг трохи грошей? Як ти гадаєш, Каспаре, адже це було б зовсім непогано з його боку. Якщо я дістану посаду і зароблю грошей, для мене не становитиме жодних труднощів сплатити такі дрібниці. А ти знаєш, це справді чудова ідея. Власне кажучи, ти міг би йому пояснити…

— Краще зараз нічого не вимагати від хазяїна, бо сьогодні погана погода в «Золотому якорі».

Кухарчук злякано замовк, йому здалось, що під дверима почулися чиїсь тихі кроки.

Капітан збентежено закашлявся і схопився з місця. Але навколо було зовсім тихо, мабуть, це їм почулося.

— А чи не могла б паніматка вас ще раз визволити з біди? — спитав Каспар, трохи поміркувавши. — Або панове брати й сестри? Що ви думаєте з цього приводу? Чи вони теж такі самі бідняки?

Еммеріх засміявся нібито весело, але разом з тим якось ображено, потім знизав плечима і знову заходив неспокійно то взад, то вперед по кімнаті.

— Мерзенні грошові справи! У своєї родини я не маю права більше вимагати. Моя мати всього-на-всього бідна капітанська вдова, її невеличкий маєток у Рінтельні повністю заборгований. Від сестри Юстіни, каноніси в інституті благородних дівиць у Гейлігенграбі, о, від неї я не можу чекати навіть ламаного гроша. А мій брат, збирач різного роду податків і мита, ха-ха! Ох, сто чортів! Спересердя капітан штовхнув ногою ослінчик. — Духовний сан — єдина професія, доступна в дій країні для молодої людини недворянського походження. Але красно дякую, я не створений для цього! З мене не вийде епіскопа, ха-ха! Так, мій друже, хіба це не ганьба, коли для того, щоб стати в цій державі людиною, ти повинен обов’язково бути дворянином або ж мати багато грошей.

Капітан підняв свій скуйовджений парик, що валявся під ослінчиком, старанно вибив череп’яну люльку і, вибравши найменшу полінячку, поклав її на розжарений попіл в каміні; тоді взяв у руки свою шпагу і довго дивився на себе в уламок люстра, що висів над умивальником.

— Ох, мій хлопче, — промовив він з сумом, — офіцер за мирного часу все одно як піч в покинутому будинку. Якщо нею щороку не користатись, піч починає розсідатись, вітер свистить в її щілинах, і зрештою вона зовсім завалюється. Ой, яка сумна картина! — І Еммеріх з серцем ударив рукояткою шпаги по уламку люстра, так що воно вдрізки розлетілося.

Каспар здригнувся. Внизу грюкнули двері і залунав громовий голос хазяїна «Золотого якоря». В ту ж мить Каспар, блідий від страху і недоброго передчуття, кинувся сходами вниз і вибіг з будинку перед носом у хазяїна, що розлючено галасував. Тепер йому не уникнути доброго прочухана. Тому краще утекти вниз, на беріг річки Фульди, до свого друга, рибалки Вейрауха. Бо все одно битимуть, хоч втечеш, хоч ні.

Хазяїн трактиру, велетенський на зріст, стояв, червоний від гніву, у самій сорочці, перед важкими ворітьми і тряс здоровенним кулаком услід кухарчукові, який щодуху тікав. Потім він, лаючись, пішов назад у зал трактиру, де фельдфебель Купш і пан Себіш — помічник писаря із лотерейного склепу пили свій ранковий кухоль пива.

— Каспаре! Чуєш, Каспаре!

Величезна верхня частина тулуба капітана застрягла у маленькому вирізі дахового вікна, начебто вона мала стирчати там завжди.

— Гей! Каспаре! Гей!

Еммеріх розмахував руками, наче міг примусити повернутись прудкого хлопця, що зник у вузькому провулку. Цілком зрозуміло, що капітан хвилювався. Він хотів було, після того як кухарчук прожогом вилетів з кімнати, покурити люльку і скрутив, щоб її запалити, клаптик старої «Кассельської газети», яку йому звичайно давав безплатно швейцар друкаря. Коли він уже запалив цей клаптик, його погляд випадково спинився на кількох рядках. Він поквапливо задув вогонь. Так, тут чорним по білому або, вірніше, по бурому, було написано, що британський полковник гвардії Вільям Фаук… знаходиться в дорозі з Лондона в Гессен і, можливо, прибув уже сюди, в Кассель. Хоча вогонь, як на лихо, з’їв половину прізвища полковника, проте і сумніву не могло бути в тому, що це був його старий товариш по війську Фаукітт. Еммеріх перечитав ще кілька разів «Депешу з Брауншвейга». Це був Фаукітт, який водним шляхом прямував у Голландію, а далі в Брауншвейг і Гессен з надзвичайно секретною дипломатичною місією. Фаукітт, оцей старий лис. Сто чортів, яка нагода! Яка щаслива нагода! Адже цілком зрозуміло, що пан полковник, який їде з надзвичайною місією, допоможе старому товаришеві по війську Еммеріху посісти відповідну до його звання посаду, хоч, може, йому цього й не дуже хочеться.