Чтение онлайн

І треба ж було Каспару, цьому боягузові, якраз тепер утекти з дому! Коли він саме хотів послати його по нову газету. На жаль, не залишається нічого іншого, як піти самому. Ох, але ж шаровари, шаровари!

Миючись і розчісуючи вуса, Еммеріх ламав голову над тим, як бути з шароварами. Якби справа не була такою спішною, він радніше відмовився б виходити, аніж одягати свій мундир. Ні, справді, він ладен був би просидіти в своїй кімнаті аж до страшного суду, ніж показатись хоч на чверть години в жалюгідному одязі цивільного на вулицях Касселя. Та нічого не поробиш!

Зітхнувши, він похапцем натягнув на себе коричньовий сурдут, який став занадто вузьким, відшукав свої старі оксамитові шаровари, одягнув парик і трикутний капелюх та накинув довгий темний дорож-ний плащ. Наполовину згорілий клаптик газети він сунув у кишеню, взяв замість шпаги палицю з черешневого дерева і, підбадьорюючи себе в думці, з шумом вийшов з кімнати.

І все ж він полегшено зітхнув, коли побачив, що цього разу, певно, обійдеться без сутички. Хазяїна не було в залі трактиру. Еммеріх випнув груди і гордо пройшов через приміщення, взявши на плече, наче гвинтівку, свою палицю.

— Вітаю вас з добрим ранком, пане капітан!

Кривоногий фельдфебель Купш і пан Себіш, який ще перед своєю писарською посадою у лотерейному склепі був офіцерським кухарем, схопилися з своїх ослінчиків і, привітно посміхаючись, стали струнко. Злидні капітана звузили ту безодню, що взагалі відокремлювала їх від офіцерів.

Еммеріх, який охоче користався, коли тільки траплялась нагода, своїми втраченими правами пана, привітно зауважив, проходячи мимо:

— Буде завірюха.

— Так-так, над Майснером збираються снігові хмари, — зауважив Себіш, чоловік похилого віку з густими вусами. Він поспішно показав своєю ревматичною рукою з вікна на гори. — Капітан має цілковиту рацію, — додав він, — завірюха насувається.

Але Еммеріх відразу ж забув про свої права, як тільки вийшов з трактиру. Він відсахнувся, потім мимохіть зробив кілька кроків і зупинився на площадці сходів. Хазяїн трактиру, зустрічі з яким він уникав ось уже кілька днів, стояв, упершись руками в боки, біля входу в будинок.

— А, пане капітан, мабуть, прийшов заплатити мені борг? — зустрів він спантеличеного Еммеріха. — А що? Ні? Не те? Я мушу ще чекати? А от мені ніхто не хоче чекати. Цими ж днями я повинен заплатити за вино такий податок, що вилечу в трубу, а не зроблю цього, то мені нічого не залишиться, як іти у боргову в’язницю. Мені потрібні мої гроші, так, так, що ви скажете на це?

— Ох, нічогісінько, щось зовсім інше я вам хотів сказати, пане Гемпель, — пробелькотів капітан, тихо і покірливо задкуючи до сходів. — По секрету вам скажу, я хотів навіть попросити у вас невеличку суму, так би мовити, взяти почесну позику, щоб покрити нею один мій борг.

Удар досяг мети. Губи Еммеріха розтяглися в беззвучній посмішці.

Справді, нахабство постояльця вразило хазяїна, наче несподіваний постріл. Обличчя його налилося кров’ю, щелепи ворушилися, але з рота не вилітало жодного звуку. Облишивши свій намір піти до міста, капітан використав невеличку паузу для того, щоб здійснити стратегічний відступ в свою кротячу нору під дахом.

— Позичити! — як божевільний, кричав йому услід пан Гемпель. — позичити тобі… Ах ти ж, нікчемний банкрут! Спочатку май чим віддати, а тоді позичай. Куди не кинься, скрізь у нього борги! А він ще насмілюється просити грошей! Прокляте господарство! Ніяка власність не гарантується тепер, жодна копійка не надходить, все дорожчає з кожним днем, всі заборгувались, чесних людей немає!

З самого верху доносився ображений, тремтячий голос капітана. Він говорив про славнозвісного полковника Фаукітта, з яким під час Семирічної війни жив під одним наметом і з яким незабаром знову побачиться:

— І тоді різного роду людці гірко жалкуватимуть, що поводилися так зневажливо і навіть підло з військовим героєм Ізмаїла, Льойтена, Росбаха і ще тринадцяти інших баталій. — Потім комірчина на горищі з грюкотом зачинилась.

Лайка доносилась аж до трактиру. У дверях, блідий від злості, з’явився пан Гемпель. Навіть не глянувши на відвідувачів, він зайшов за прилавок і спересердя заходився мити пивні кухлі. Себіш і Купш піднесли до рота кам’яні кухлі і, переморгуючись, з насолодою спостерігали, як лють в хазяїні трактиру закипала все більше і більше.

— Нехай цей капітан забирається до чорта, — заревів раптом трактирник, показуючи великим пальцем на фільончасту стелю. — Ледар і підлий кровопивець! В шкуродерню його до собак! Я пошлю Каспара по судового засідателя, нехай сьогодні ж накладе на нього арешт за несплату боргів. Каспар! Каспар! От проклятий шибеник, знову його немає. Він теж слухається цього пугала, що сидить там нагорі. Ну нехай цей молодчик тільки попадеться мені під руки, я йому понаставляю добрих синяків. Я вам покажу, хто тут хазяїн в домі… Але… але… хто це тут сміє сміятись? — Шинкар підвів очі і лиш тепер помітив, що його завсідники корчаться від сміху, прихилившись за своїми кухлями.

— Доведеться тепер трактирникові заплатити і за сміх, — жартував Себіш, бризкаючи від реготу слиною. — Ну, проте, мені час вертатися в лотерейний склеп, а до вечора ваш гнів, можливо, пройде, чи не так, любий Гемпелю?

— Так, так, знаю я вже вас, — похмуро сказав хазяїн, — ви обидва тягнете руку за капітаном, чого б він там не накоїв. Завжди ви за нього, а не за мене.

— З цим я цілком погоджуюсь, — уткнувшись у кухоль, приглушено пробурмотів фельдфебель. — Всіх начальників належить глибоко шанувати і слухатись. Капітан опинився тут не заради пивної бурди, чи не вірно я кажу, хазяїне? Хіба він винний, що йому дали відставку, бо зараз мирний час?

Себіш неспокійно пощипував ревматичними руками густі вуса і ствердно кивав головою. Але ось він раптом завмер.

Хазяїн зненацька так бахнув кухлем об стойку, що в його руках залишилася сама ручка, а осколки бризнули на всі боки.

— Все те, що я сказав тут про цього негідника, я йому скажу прямо в очі, і знати нічого не хочу, запам’ятайте це добре, — проревів він і, розлючений, підступив до обох відвідувачів. — Тому, чий панцир заснований павутинням, нема чого дуже роззявляти пащеку. А від таких клієнтів, як ви, Купш, я, між іншим, можу теж відмовитись, від цього я не збіднію. Сидіти півдня за маленьким кухлем пива…

— Але ж панове, панове, — втрутився Себіш. І маленький, наче карлик, помічник писаря, ледве сягаючи хазяїнові по груди, почав сіпати його за рукава, намагаючись втихомирити. — Гемпельчику, Гемпельчику, хіба ж тобі дозволить совість вигнати своїх вірних відвідувачів, га? Стара ти болотяна курко, я тобі скажу одне: після миру знову настає війна. Вірно? І тоді пан капітан знову буде служити. Вірно? А ці знатні пани можуть або страшенно нашкодити, або ж бути дуже корисними. Вірно? І, — тут Себіш, стишивши голос, оглядівся навкруги — чи не підслухує бува хто-небудь із сторонніх, — незабаром знову почнеться війна. — Він таємниче подивився своїми водянистими очима на Купша і хазяїна.