Чтение онлайн

— Щодо цього, то нам трьом нічого боятися, — сказав з непохитним спокоєм Рюбенкеніг Адамові і студенту.

— Я теж не одержав ніякого задатку, — обізвався і Каспар.

— Тихо там! — накинувся фельдфебель Купш на товстуна. — То ти що, будеш мені тут язика розпускати та те й інших підбурювати? — Він аж захрип від хвилювання і довго відкашлювався, перш ніж продовжував знову — Тут ще потрібно дещо конфіскувати. Наприклад, чобітки. Це ж просто образа для міністра, що такий негідник володіє цими чобітьми.

— Чобітки, так-так, — пробурмотів Себіш схвально і ухопився за блискучу коричньову шкіру.

Рюбенкеніг відштовхнув його.

— Вони належать мені! Якщо тільки з ними щось трапиться, то я дам знати своїй кузині, яка служить економкою в маєтку Шліффена.

Купш зніяковіло засміявся.

— Як же ти зможеш їй дати знати про це, гм? Це краще вибий із своєї голови. А то може поганим скінчитись.

Нарешті група вирушила в дорогу. Тим часом уже почало світати. Над Майснером показалося сонце, червоне, як стиглий помідор. Дощ ущух. Але, незважаючи на сонце, було ще дуже холодно. Рекрути змерзли. Їхні ноги у злиденному взутті брели у брудних снігових калюжах розкислою дорогою. З рота й носа людей валила пара від дихання. Вугласте обличчя підмайстра посиніло, зуби в нього цокотіли від холоду. Він показав на добре обмундированих капралів і сказав ущипливо: «Бог розподіляє холод залежно від одягу».

Проте і в капралів було на душі не дуже добре. Відповідальність була велика. Втеча хоча б одного з рекрутів означала для них позбавлення платні і суворий штраф. Тому капрали були постійно на сторожі, не могли ані на хвилину випустити полонених з поля зору. Нетерпляче підганяли вони рекрутів: «Марш! Швидше!»

Рюбенкеніг накульгував усе сильніше; він змушений був часто зупинятись, і його щоразу підганяли. Під час арешту ніхто не звернув уваги на його рану, крім студента, який сяк-так промив її і перев’язав клаптиком, відірваним од власної сорочки. Все ж від цього біль в нозі не заспокоївся. Каспар одважився нарешті і попросив фельдфебеля що-небудь зробити з ногою Рюбенкеніга. Але Купш не хотів про це і слухати. Він хоч і був завсідником «Золотого якоря» і щодня там бачив Каспара, але тепер зробив вигляд, наче й не знає хлопця і, вилаявши, відправив його назад у шеренгу.

Себіш потай дуже радів з цього. Адже його друг Купш не з ним одним так погано обійшовся. От так, дай людині владу, і вона стане зовсім іншою. При цьому Себішу спала на думку його власна майбутня посада. В своїй уяві він уже смажив і варив делікатні страви для делікатних шлунків: капітан Еммеріх, його безпосередній начальник, сидів надзвичайно задоволений перед блюдом, що парувало, і прицмокував. Себіш щасливо посміхнувся.

Рюбенкеніг насилу ступав; незважаючи на холод, у нього на лобі виступив піт. Скоро ніякі погрози вже більше не допомагали. Стогнучи, плентався він слідом за сумною процесією. Купш, який це занадто пізно помітив, суворо відчитав капрала.

— Не можна дозволяти рекрутам іти позаду вас або навіть занадто близько підходити.

З особливою суворістю він наказав Рюбенкенігу, щоб той прискореним темпом знову зайняв своє колишнє місце в колоні.

Змерзлі і втомлені, з гнітючим страхом перед тим, що на них чекає попереду, марширували рекрути. їх мучив голод, душила зненависть до своїх катів. Тільки в першому ряду і натяку не було на протест. Там марширували Фріц Кляйнпауль і Себіш. Фріц викидав ноги, нібито він уже цілий вік був військовим; помічник лотерейного писаря і майбутній кухар, незважаючи на все своє бажання, завжди трохи відставав від нього, але раз у раз прискорював крок, намагаючись його наздогнати. Ось Фріц, щоб підлеститися до фельдфебеля, затягнув гучним голосом пісню.

— Та він же зовсім не вміє співати! — зауважив підмайстер, у якого був дуже тонкий слух. — Ну, припини, нарешті!

Рюбенкеніг, якого теж дратував веселий настрій хлопця, також звелів йому замовкнути.

Проте фельдфебель Купш підбадьорив Фріца і сказав, щоб той продовжував пісню, бо, як він зауважив, тоді краще марширувати. Зраділий хлопець вискалив зуби і загорлав під акомпанемент Себіша:

Проте доспівати їм не вдалося. Схвильовані крики і гавкання заглушили їхні голоси; рекрути, що йшли за ними, зупинилися.

Собаки, страшно клацаючи зубами, кинулися на Анзельма і Рюбенкеніга. Анзельм нахилився за палицею, яка лежала на узбіччі дороги; він хотів дати її Рюбенкенігу, щоб той спирався на неї під час ходи. Але собаки були так видресирувані, що не могли спокійно бачити палиці в руках рекрутів; адже палицею можна захищатися.

Почувши шум, кілька чоловіків і жінок, що йшли лісовою дорогою, зібралися навколо колони і мовчки спостерігали цю сцену.

Фельдфебель Купш був тепер у своїй стихії: він лаявся, намагався залякати, загрожував; нарешті, помітивши небажаних спостерігачів, дав розпорядження продовжувати марш.

Раптом Адам почав кричати:

— Люди, допоможіть, нас насильно забрали у рекрути!

Але люди стояли з переляканим, пригніченим виглядом і не рухалися з місця. Особливо на обличчях жінок лежав глибокий сум, болісна покірність долі.

Купш, що з великого охотою вп’явся б у горло рибалці за його викрик, стримав себе через сторонніх людей.

— Вперед, швидше! Мовчать, негіднику! — гаркнув він тільки. — Прямо, кроком марш!

Себіш і Фріц Кляйнпауль зробили кілька кроків, але почувши, що за ними ніхто не рухається, нерішуче обернулися. Непокірна ватага не підкорилась наказові і все ще стояла на тому ж місці. Капрали, ще не звикнувши до служби, не знали, що робити. Червоний, як рак,

Купш стояв теж нерішучий, украй розгублений.

— Допоможіть, люди, допоможіть! — закричав уже й Анзельм.

Капрал Вернер замахнувся мушкетом і вдарив Анзельма по голові й потилиці; студент упав на землю; з рота і носа в нього закапала кров.

— Що ти наробив? — крикнув Купш. Він почав сильно докоряти Вернеру. Ти завжди завдаєш нам великого клопоту своїм надмірним старанням. Певно, ти думаєш, що ми можемо дозволити собі так просто втратити хоча б одного рекрута? А може, ти хочеш тепер тягти хлопця на своїй спині?

Спостерігачі, які до цього здавалися байдужими або заляканими, тепер також набрали загрозливого вигляду. Одна стара жінка в усьому чорному стала біля Анзельма навколішки і спробувала йому допомогти. Вона сказала, що він теж син якоїсь матері, так само як її власний, що загинув у Семирічну війну.

— Яке право мають поводитись з цими людьми, наче з тваринами, яких ведуть на забій? — пролунав чийсь голос і натовпу, що тим часом усе зростав.

Купш і Вернер із страхом судорожно стиснули свої мушкети; інші капрали зробили нахабні обличчя, на яких неважко було помітити бажання дати звідси дьору при найменшій же небезпеці.

Між тим Анзельм насилу підвівся. Тремтячим від хвилювання голосом він промовив:

— Мене силою примусили піти в рекрути і позбавили свободи, так само як і багатьох інших з нас!