Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
— Аз дезертиром розправа буде короткою, — вирішив полковник. — Зараз його розстріляють.
У цей час до офіцерів підійшов корнет, клацнувши підборами, і друзі злякались, що він доповість полковникові про Анзельма.
— Ти збожеволів! — сказав Рюбенкеніг Анзельму. — Хто не підкоряється наказу, той іде під колеса.
Анзельм тільки знизав плечима.
— Я не міг у нього стріляти. — признався він тихо.
— З нами, бідними людьми, обходяться так безцеремонно, як з худобою, — бурчав Дібольд, — ніби у нас взагалі душі нема; доки ми будемо дозволяти так поводитися з нами?
— Що ми робимо і що з нами трапиться — це залежить не від нас, — відповів, ніби для свого заспокоєння, товстий Рюбенкеніг. — Усе залежить від того, як пощастить на війні: будемо вбивати ми або вбиватимуть нас. Іншого вибору нема.
Анзельм заперечив:
— Ми можемо перебігти!
— Ти знову починаєш? — Рюбенкеніг незадоволено махнув рукою. — 3 твоїми ідеями, мій хлопче, ти не постарієш.
Фельдшер перебив його:
— Від смерті ніхто не втече.
А Дібольд голосно сказав:
— Тому треба жити чесно!
Анзельм нетерпляче обірвав суперечку.
— Всі ці розмови не мають тепер ніякого сенсу. Адже щодня нам втовкмачують, до якої сторони ми належимо. І хто ще не вирішив, куди він належить, хто ще на боці гнобителів, а не пригноблених, той осел і падлюка.
Рюбенкеніг гарячився вже менше.
— Коли війна почнеться по-справжньому, треба стріляти, Анзельм, хочеш чи ні, — сказав він примирливо. — На жаль, ми не можемо самі змінити свою жорстоку долю.
— Я гадаю, що зможу зробити його своїм помічником, — сказав Шмельцле друзям. — Його і нашого наймолодшого. Обом страшно стріляти і вбивати. Гм, а кому не страшно? У мене хоч не стріляють. Останнього разу, коли Себіш голив пана майора, то порізав йому носа, — регочучи, продовжував він. — Еммеріх дуже радий, що я знову звівся на ноги, і йому нелегко буде відмовити мені. До того ж він і так в чималому боргу переді мною.
В наступні дні гренадери щоранку одержували наказ заряджати рушниці бойовими патронами. Це викликало розмови серед старих солдатів.
— Сьогодні щось трапиться! Сьогодні, звичайно, почнеться! — пророкували вони.
Але це було тільки стройове навчання, «що аж шкіра тріщала», як висловлювався Купш. Каспар теж брав участь у навчанні: то як носильник з носилками, коли Шмельцле інструктував виділених йому на допомогу музикантів і барабанщиків, то як барабанщик під час учбової атаки і парадного маршу.
Якщо після навчання Купш був у доброму настрої, він охоче розмовляв з солдатами, гострячи свою шаблю.
— Чи знаєте ви, хлопці, як бунтівники нападають? — питав він. — Та ба, звичайно, ви нічого не знаєте. Можна собі тільки уявити. Слухайте всі, я хочу вам щось розповісти! — І він починав таке, що навіть старим солдатам, які пройшли вогонь і воду, уже від самої розповіді ставало боязко і моторошно. Повертаючись до табору, хлопці мало не мліли від жаху, коли їм треба було пройти коло кущів або гаю. Кожний нишком наставляв вуха, чекаючи вогненного граду і смерті від руки бунтівника, а як тільки виходили на простір, роздивлялись ліворуч і праворуч, куди б найкраще сховатись.
Лише вечір належав солдатам. Година перед вечірньою зорею. Але майже всі зразу ж після їжі падали на свої нари і спали, зборені втомою, до підйому. Дехто ще залишався надворі, поки нічний холод не заганяв їх у намети. До таких належав Дібольд. Найбільш йому подобалось лежати на спині, підклавши руки під голову, і всього себе віддавати землі і небу.
— Які там жнива? — промовив він після довгої мовчанки.
Друзі знали, що він говорить про Гессен.
— Минулого року в нас було багато сіна, — сказав Дібольд, — вигін був чудовий.
Він почав мріяти: ось він дома, на жнивах. Утомився від праці, і йому так гаряче, що аж сорочка прилипла до спини. День ясний, повітря прозоре, як скло, навкруги розкинулись тихі долини, залиті сонцем і щедро обділені плодами. Він сидить у холодку горіхового дерева біля Терези, яка на весь Кірхшпіль мала найтовщі коси і найблискучіші зуби. Череп’яний глечик з молоком і великий круглий селянський хліб лежать перед ними у кошику на траві.
Інші солдати теж відчували тугу за рідним краєм.
Згадалася стара пісня, яку знали ще з дитинства. І вони співали; співали, доки у вологій сірій млі не згасло сонце, а вітер не приніс дим першого вогнища.
Дібольд підвівся.
— Буде дот, — сказав він, — ластівки низько літають.
Раптом пронизливо залунали тривожні сигнали. Невже їх справді ведуть у бій?
З усіх кінців було чути барабанний дроб, звуки труб і команду. Люди вискакували з наметів, запрягали коней, хапались за мушкети, натягували на себе ремні. Потім бігли і ставали в стрій з відчуттям якогось внутрішнього ознобу.
Обозні швидко навантажили намети і багаж в парокінні американські візки червоного кольору, якими правили негри. Солдатські жінки з дітьми мовчки стояли в кінці табору і чекали виступу, може назавжди розлучаючись із чоловіками.
Фельдфебелю Купшу, який сьогодні особливо ретельно нафарбував вуса, ряди солдат здалися нестрункими.
— Ця наволоч навіть не може стояти за наказом! — лементував він.
Дощ лив як з відра. Стовбури високих сосон блищали, мов чорний мармур. Солдати зовсім змокли. Але й поворухнутись не можна було, тому що кожної хвилини чекали наказу про виступ.
Поки що залишалось тільки чекати. Спочатку чекали майора, потім наказів для майора. На березі солдати Ралля чекали на човни, в яких мали переправлятися військові частини на Лонг-Айленд. Три дні тривало чекання, потім посадка на судно, короткий рейс через протоку і висадка. В цей час усі цікавились новинами. Щомиті хто-небудь повідомляв якісь незвичайні маловірогідні звістки щодо мети їхньої операції, про передбачувані пригоди, про те, що на Лонг-Айленді знаходяться озброєні британські авангардні частини, які підтримуються гессенськими гренадерами і єгерями.
Рюбенкеніг належав до тих небагатьох, які лишалися спокійними й тоді, як всі інші метушились. Він любовно приміряв міністерські чоботи, високо, ставлячи ноги, щоб не зіпсувати благородне взуття.
— Чекати, — повторював він друзям. — Все ж буде інакше, ніж думається. Або: Qui vivra verra [30] . Це по-французьки і означає, що коли ми не потрапимо під землю, то побачимо, що відбудеться на ній.
Нарешті, коли їх батальйон під охороною двох військових суден висадився на Лонг-Айленд поблизу села Утрехт, солдати довідались від хлопчика з авангарду, що великих боїв взагалі ще не було. Американці лише підпалили кілька амбарів із зерном і без жодного пострілу відступили. Авангард знаходився вже далеко всередині країни, десь праворуч за невеликою горою, де розкинулось містечко Флєтбуш, але й там американців уже не було. Вночі коли-не-коли виникали короткі перестрілки біля форпостів, а одного разу великий загін бунтівників прорвався навіть з гарматами, щоб обстріляти село кулями і картеччю, та гессенська артилерія швидко відкинула нападаючих назад.
30
Поживемо — побачимо.