Чтение онлайн

— Себіш, — сказав Каспар ще раз, — Себіш, адже ж ми не маємо права що-небудь тут брати. Про це ж і майор нам казав.

Старий не обертався.

— Інші роблять так само. Запам’ятай собі ось що, хлопче: недаремно кажуть, що стіни ходором ходять, коли гессенець приходить у чужий дім. Так було і в Семирічну війну, і в усі попередні війни, і так буде в усі майбутні.

Раптом Себіш змовк і, принюхуючись, втягнув в себе повітря:

— Тут щось вариться, ти чуєш?

— Сравді, пахне кухнею.

— Гм. Начебто ковбасами і смаженою свининою. Хлопче, хлопче, тут, напевно, зарізали свиню або мене не зовуть більше Себішем. Тут, може, і нам дешо перепаде, як тобі здається?

— Тс-с, тут є американець! — Каспар смикнув старого, що стояв спиною до дверей кімнати.

— Американець? — буркнув Себіш, — Нехай він зараз же несе сюди Всяку їжу! Бо у мене аж голова обертом іде, що я поставлю на стіл панові майору, крім курки?

Велетенський чоловік, якого Каспар бачив перед цим на березі, мабуть, уже довгий час прислухався до їхньої розмови. Солдати, присоромлені благородною поведінкою цього чоловіка, мовчки дивились на його червоне понуре обличчя.

— Але ж, панове! Панове! — почав він чисто по-німецьки. — Бога ради! Люди полковника Ралля навмисне псують мені фрукти в садку, а ви ше й в будинку поперекидали все догори ногами. Справжнісіньке варварство! Я поскаржусь в комендатуру! — Американець звернувся до Себіша, який уважно розглядав його зелений сурдут: — Зрештою, звідки ти взяв, що я можу дістати щось їстівне? Милостивий боже, нещодавно було покарано бунтівників, а тепер хочуть покарати і своїх людей!

Себіш промовив:

— Скажіть-но, земляче, хіба можливо, щоб ви були бунтівником? — він пророчмо підняв вказівний палець і звернувся до солдатів та незнайомого: — Якшо я не помиляюсь, цей пан відданий королю?.. Чи ви, бува, не пан Кук?

— Я дуже радий, що ти вважаєш мене за вірнопідданого, — почулася са-мовпсипена відповідь. — І я ціную те, що нарешті зі мною не обходяться, як з ворогом. Милостивий боже, ось уже скільки місяців ми живемо тут у вічній тривозі! Незнайомець розмовляв тільки з Себішем, який, як старшина, здавалось, мав найбільший авторитет. — Так, моє ім’я Кук чи вірніше Кох, як багато років тому я називався у Франкфурті.

— Невже це правда? — Себіш почервонів од задоволення. — Ану, вгадайте, яка різниця між вами і мною? У Франкфурті ви тільки називалися Кох, а я був ним насправді [27] . Молодим хлопцем, десь в році тридцять шостому. У «Червоному бику», біля ратуші. — Себіш гордо засміявся і додав: — Пізніше я був головним кухарем у його превосходительства генерал-майора фон Кальтенлебена. І штабним кухарем в сілезькій кампанії. А тепер я кухар майора Еммеріха. — Несподівано Себіш помітив, що у нього з кишені виглядає срібна рамка; він прикрив її правою ревматичною рукою і вів далі простодушним тоном — Якби ми відразу знали, з ким маємо справу! Хлопці, зараз же поверніть усі речі та забирайтеся геть, бо інакше матимете справу з паном фельдфебелем! Тут не свинюшник і не казарма! Пане Кук, це щастя називати власним такий чудовий будинок. Він з успіхом міг би стояти в Касселі, та що казати? Він набагато кращий! Справжній рай!

— Який там рай? — відмахнувся Кук. — Раєм можна називати будинки дворян, духовенства та офіцерів, до яких не ставлять на квартиру солдатів. Ох, нещастя завжди чатує біля дверей бідняка. І домівки — це пастки.

— Вашінгтон з величезною ненавистю ставиться до нас, вірнопідданих!

— Як? Хто це такий, про кого ви говорите?

— Вашінгтон. Джордж Вашінгтон. Ватажок бунтівників. Адже у нас тут громадянська війна! Для того, щоб ти знав, з ким маєш справу — ось, — Кук взяв папір, яким почав нервово розмахувати перед носом Себіша. — Не можна довіряти навіть сусідам. Це мені оці собачі сини прибили до дверей. І в Уайт Плейн, де я маю гарну ферму, вони також виступають проти мене. Приготуйся-но слухати! Тримаючи аркуш перед своїми короткозорими очима, він почав читати; — „It is desired"… [28] Кук, знаючи, що його не зрозуміють, пояснював далі по-німецьки: — Тут написано, то сини і дочки свободи — так справді називає себе ця наволоч нічого не повинні купувати у таких людей, як я, коли вони не хочуть навіки осоромити себе і своїх нащадків… Ти зрозумів? Вони хочуть зруйнувати мою крамницю, а мене поставити на коліна!

— Ах, ця заплутана зрадлива політика! — сказав Себіш співчутливо, — це тяжкі часи для такої благородної людини, як ви.

— І разом з тим ніщо не приносить мені більшого задоволення, ніж мати справу з бунтівниками, — пан Кук підкреслено замовк на мить, а тоді, посміхаючись, додав: — Я, власне, за професією столяр і… трунар.

Себіш і солдати розсміялися услід за паном Куком.

Американець задоволено поглядав то на одного, то на іншого. А тоді підійшов до вікна і відхилив завіску.

— Ідіть гляньте! Бачите там, коло червоного хліва наспіх зроблену шибеницю? Бунтівник, що висить на ній, хотів загітувати до дезертирства одного англійського гренадера, який жив у мене на горищі. Чи ж не зухвальство? Та англієць був дурний або просто відвертий і проговорився мені про свій намір. Я, звичайно, зараз же повідомив комендатуру, і гренадера й шпигуна схопили саме тоді, коли вони хотіли втекти. І уявіть собі: коли обшукали бунтівника, в його косі і за підкладкою капелюха знайшли відомості для генерала Вашінгтона! Шельмі, звичайно, влаштували короткий суд. Хочте вірте, хочте ні: перед повішенням собачий син мав нахабство назвати себе жертвою за свободу! — Пан Кук затягнув завіску і, зітхаючи, сказав: — Звичайно, я добра людина, але для мене було б радістю проїхатись у своїй колясці по самі осі в крові цієї бунтівної челяді. Ах, ви навіть не можете уявити, що тут діється. Ці бунтівники можуть лише все нищити і руйнувати, газети тільки й пишуть про це. Але всі їхні божевільні сподівання повинні, арешті, закінчитися цілковитою невдачею, запевняю вас у тому, панове. І це єдина сумна надія, яка лишається в мене. Бо коли переможуть бунтівники, то це буде не тільки відокремленням від Англії, але й постійним наростанням демократії, від якої хай нас бог боронить.

— Правда? Невже справи такі погані? — кисло запитав Себіш, потай думаючи про те, як би потягти дещо з льоху пана Кука. — Якщо я правильно розумію, ці хлопці хочуть мати те, що їм не належить. Звідки вони взялись? Хто б мав тоді що-небудь, якби всі мали все? Тоді навіть король був би бідною людиною, чорт забирай. — Коли Себіш нарешті замовк, з саду долинули сміх і крики. — Якщо ви мене послухаєте, пане Кук, — прошепотів він, — поговоріть з паном полковником про тих, що там внизу. Адже вони роблять вам шкоду! Хлопці обтрушують чудові яблука, наче вже осінь. Щоправда, мені завжди подобалось, як удома, в садку хазяїна «Золотого якоря», стиглі яблука падали прямо на столи. І при цьому бувало якесь яблуко помандрує до кишені гостя, хоч, може, це й не було вигідно Гемпелю…

Пан Кук почав втрачати терпіння.

— Але що ви хочете зараз робити? Я маю на увазі всіх цих солдатів.

— Наш пан фельдфебель вирядив їх сюди, щоб прибрати будинок. Але у вас все таке начищене, що можна з підлоги їсти, коли б щось було. — Себіш багатозначно посміхнувся. — Може, людей…

Він правильно розрахував. Згадка про їжу була явно неприємною для Кука.

— Відіслати! — закінчив він напіввладно, напівблагально.

Саме в цей час, на його жах, ще три солдати загуркотіли в дверях, тягнучи по дорогих килимах скриню майора Еммеріха; а за ними продибала заплакана стара дама. Незважаючи на нетерплячку господаря, вона, не кваплячись, почала розпаковувати міцно зав’язаний клуночок, вийняла звіяти два старі галстуки та поношену вечірню сукню, які передала йому для допомоги вірнопідданим біженцям. Коли Кук випровадив даму і повернувся до кімнати, то побачив, що солдати вже пішли геть.

Себіш заморгав очима:

— Я їх відправив, вони не повинні совати скрізь свого брудного носа, чи неправда? Тільки Каспара я залишив тут, тому що він повинен допомагати мені розпаковувати речі і готувати їжу Він був кухарчуком у «Золотому якорі» і чистив чоботи нашому найові майору, чорт забирай…

— Овва, якраз, — тихо закінчив фразу Каспар, спокійно витримавши глузливі погляди обох.

Враз пан Кук зустрівся з настороженим поглядом Себіша і занепокоївся. Офіцерський кухар, здається, щось замислив, розраховуючи, мабуть, на його послугу.

— Я вже подумав про яблука, — почав старий, — шкода, щоб вони пропали. Я можу зварити з них смачне желе.

— Не затрудняй себе, — намагався заперечити господар.

— Та не турбуйтесь! Я не хочу, щоб так марно пропадав мій куховарський хист, і готовий посвятити вас в його таємниці, — промовив Себіш. — Звичайно, для цього мені потрібні приправи.

Пан Кук здався.

— Йди швидше за мною! У мене небагато часу, я мушу їхати у важливих справах і давно вже мав вибратись з дому.