Опівнічні стежки
Шрифт:
Та ось машина вирвалася за місто, і Сірий розвинув максимальну швидкість. Як не намагалися переслідувачі не виявити себе, але на пустельному шосе це було дуже важко зробити, і Сірий досить швидко звернув увагу на дві машини, що їхали за «Победой».
Сірий вирішив відірватися від переслідування. Він гнав машину з шаленою швидкістю, наказавши Длугачу і Міщенку стріляти, Длугач опустив скло і відкрив вогонь. Міщенко також став стріляти, але його постріли, звичайно, не завдали клопоту переслідувачам. Під час цієї шаленої погоні інженер чекав на той момент, коли Сірий не витримає і сам почне стріляти – ось тоді він буде діяти.
І цей момент настав. Розлютившись від невдалої стрілянини своїх пасажирів і спостерігаючи у дзеркалі над вітровим склом, як невмолимо наближається погоня, Сірий витяг з кишені пістолет. Не знімаючи лівої руки з керма, він повернувся через праве плече і відкрив вогонь по передній машині.
Перша машина крутнула різко вбік, притишила хід і притулилася до обочини, звільняючи шлях другій.
Сірий знову прицілився, і тут Міщенко вдарив його по голові. Бандит тицьнувся носом у кермо. Другий удар Міщенко наніс по потилиці Яна Казимировича, що продовжував стріляти.
Міщенко вхопив кермо, різко загальмував, і машина з чекістами під'їхала до «Победы».
«Як все просто», – подумав Василь Сергійович.
І в цю мить лютий удар у підборіддя викинув його на вкритий снігом шлях.
Міщенко не урахував диявольської сили Сірого та його звірячої хитрості. Бандит, викинувши Міщенка, намагався видерти з кишені гранату, але чекісти схопили його і обеззброїли.
Длугач, що непритомний лежав на задньому сидінні, також був взятий під нагляд. Міщенкові допомогли підвестися.
– Все в порядку? – спитав він, спльовуючи кров разом з вибитим зубом.
– Так, взяли обох, – заспокоїв його старший лейтенант, у якому Міщенко пізнав Василенкового улюбленця Зарудного.
9
– Отож, тепер завдання номер два? – заклопотано запитав полковник Василенко.
– Гадаю, це – завдання номер один, товаришу полковник.
– Не прибіднюйтесь, Василю Сергійовичу, перше завдання було не менш важливе, і вирішили його ви успішно.
– Який же це успіх? Сєверцева проґавив.
– Так-так, тут нас спіткала невдача. Але не сумуйте – далеко не втече.
– Я теж у цьому впевнений. Але все-таки ми припустились одної помилки, – роздумливо сказав майор Клименко, який раніше називався інженером Міщенком. – Ми наспіх розробили лінію зв'язку. Олена Скаченко – це добре, але вона оперативний працівник. І якщо за нею почати стежити, то її можна розшифрувати. Я певен, що Сєверцев розкрив мене саме через Скаченко.
– Так, це вірно, – погодився полковник. – Але хто ж міг подумати, що так стрімко й несподівано розгорнуться події? Вас одразу вивезли з міста, навіть повідомити про свій від'їзд ви не змогли.
– В тому-то й справа. До речі, про несподіванки. Спасибі за допомогу в історії з Чеканом. Це вдало вигадано: назвати свого агента у банді Сірого прізвиськом його найкращого зв'язкового. Донесення, що адресувалося Чекану, ви їм вчасно підсунули.
Я планував інакше повернути, але цей бандюга мене впізнав, і мені довелося стріляти.
– Звідки він вас знає?
– Коли ще до війни я працював слідчим у міліції, то вів його справу по звинуваченню у вбивстві. Кривава була історія. Одержав він строк, а під час війни, мабуть, його звільнили гітлерівці. Він мене одразу впізнав, і я його, звичайно, теж.
Майор Клименко помовчав. Потім, прикривши очі рукою, глухо промовив:
– На моїх очах смертю хоробрих загинув Петро Влашинець. Встанемо, товариші…
Всі троє учасників оперативної наради у Василенка: полковник, старший лейтенант Зарудний, який до цього із захопленням дивився на майора Клименка, і сам майор – мовчки встали, віддаючи шану загиблому товаришеві.
Після тоги як всі знову сіли на свої місця, ніхто перший не наважувався порушити урочисто-сумну тишу, що зависла в кабінеті.
– А Любку взяли? – нарешті тихо, немов боячись потурбувати спокій загиблого товариша, спитав Василенко.
– Ні, – так само тихо відповів майор Клименко. – Пастка й досі там, у її хаті. І вона сама там же.
– То будемо брати?
– Послухайте, Олексію Петровичу, – пожвавішав раптом Клименко, – Любка зовсім про мене нічого не знає. Навряд чи Сєверцев встиг з нею зустрітися. Може, це використати.
– Про це слід подумати. Але головне зараз – Сєверцев. Поміркуємо, товариші. Він прийшов до Длугача не від Діля. І не від Сірого. Значить, гітлерівська служба безпеки і націоналістичне підпілля відпадають. Навпаки, Длугач повинен був передати йому агентуру по цих лініях. Між тим, прийшов він до Яна, як до своєї людини. Висновок?
– Думаєте, ще одна іноземна розвідка? – обізвався Зарудний.
– Впевнений.
– І Длугач…
– Двійник. Працював і на Діля, і на розвідорган, що надіслав Сєверцева. Підвівши до нього «інженера Міщенка», ми мали на увазі розкрити лінію СД, тобто Диявола, але Длугач виявився досить різнобічним шпигуном, про що говорить поява Сєверцева.
– Цілком логічно, – погодився Клименко.
– Діль, певно, не знав про те, що Длугач працював не тільки на нього, – сказав, збуджено поблискуючи очима, Зарудний. – Як ви вважаєте, товаришу полковник?
– Не повинен був знати, і мені так здається, – відповів Василенко. – І ця гіпотеза народжує цікаві перспективи…
– Її слід взяти на озброєння при подальших розмовах з Ділем, – підбадьорений підтримкою полковника, вів далі Зарудний. – Який це буде удар по Ділевому самолюбству: його, всесильного керівника СД, водив за ніс його власний агент!
– Думка непогана, – кивнув Василенко. – І ще цінна тому, що народжує іншу: Длугач теж не знає, що ми в курсі його зв'язків з Ділем. Він припускає, що нам відомо тільки про лінію Сєверцев – Сірий. У нас є можливості для різноманітних комбінацій. Треба використати Діля для викриття Длугача і навпаки…
– Не забути тільки, – додав Клименко, – про Сєверцева. На нього теж доведеться виходити через Длугача. Мені здається, тільки Длугач може дати його зв'язки і можливі шляхи повернення через кордон.
– Так, – підтвердив полковник, – головна мета – Сєверцев. У вас, майоре, є ще якісь міркування?
– Є, – трохи вагаючись, сказав Клименко, – є одна ідея.
– Слухаю.
– Ідея ця спала мені на думку, коли сушив голову тим, як Сєверцев дізнався про «інженера Міщенка». Гадаю, йому подзвонили і сказали про те, що Олена Скаченко – буфетниця в готелі – співробітник наших органів безпеки. Хто йому подзвонив? Звичайно, його агент у столиці.