Опівнічні стежки
Шрифт:
Маленька дівчинка сидить на колінах у діда, слухає, як той говорить «ведмежим» голосом, широко розкриває темні оченята, а потім від жаху ховає личко у дідовій густій бороді. Вона так ніколи й не знатиме, що в цієї казки – щасливий кінець, бо не в змозі дослухати її до кінця. І для неї завжди світитиме зимовий місяць, і вічно чутиме вона, як рипить по снігу дерев'яна нога: «рип-рип…»
Розпечений вітер жбурляє в обличчя жмені дрібного піску. Пісок в'їдається в шкіру, тріщить на зубах, запорошує й без того запалені очі. До нестями хочеться пити, але всю воду, до останньої краплини, вилила вона на палаючий кулемет… Знесилена конячина ледь пересуває ноги, а їй здається, що вони вихором летять крізь пустелю туди, де вода, люди…
«Товаришу командир… – ледь шепочуть потріскані губи. – Товаришу командир, банди Азіз-бея більше не існує». А очі крізь кривавий морок бачать перекошене стражданням і любов'ю рідне обличчя чоловіка, і чути чомусь таке несподіване і знайоме «рип-рип»… Води…
Ірина відірвала голову від подушки, намацала в темряві склянку з водою, жадібно випила, відчуваючи, як неприємно тисне при кожному ковтку у вухах. Потім, важко дихаючи, відкинулась на подушки. Клята простуда остаточно знесилила її. Навіть марити почала. Але про що ж таке важливе вона почала думати? Ага, про невеликий будиночок, де розквартироване радянське посольство. Ну, приходить вона туди… Ірина жваво уявила, як підходить до дверей, береться рукою за важку, литу з бронзи ручку, як дивиться у здивовані очі секретаря – обов'язково симпатичного і ввічливого… А далі? Далі… Вона забороняє собі й думати, що буде далі… На це вона не має ні найменшого права. Хоч би поскаржитись можна було кому… Або хоч скоріше б настав ранок!
– Годі! – обірвала себе Ірина. – Скигли не скигли, а легше не стане…
Вона потяглася до бра, що висіло над головою, вкотре вже за ніч засвітила світло і, мружачись, подивилась на годинник, що стояв навпроти на каміні. Шоста ранку… Як тягнеться час! Встала, підійшла до туалетного столика, закурила. Смаку сигарети не відчула, натомість нудотлива гіркота в роті. Ох, уже ця простуда…
Ірина важко опустилася на м'який пуфик, склала під підборіддя руки, сперлась на них головою: «Світ мій дзеркальце, скажи, та всю правду розкажи…» Що це мене сьогодні на казочки потягло? Провела рукою по обличчю, пишних косах, які почали вже висріблюватись сивиною. Так, молодою її не назвеш, особливо зараз. Побачив би її такою сер Елвгс…
«Світська дама» важко зітхнула і сіла до дзеркала спиною. Погляд її затримався на великій срібній таці з добрим десятком візитних картонок. Переглянула їх, подовгу затримуючи кожну в тонких пальцях. Лорд Малькольм запрошує на прем'єру на честь відкриття театрального сезону… Леді Ешлі дописала кучерявим почерком, що без неї на черговій п'ятниці відчуватиме себе сиротою. «Звичайно, – хмикнула Ірина, – російська графиня додаватиме вітальні леді Ешлі трошки екзотики…» О, нарешті! Ірина втупилася в сніжно-білу картку із знайомим гербом: лорд і банкір за сумісництвом, Ессекс пропонує графині Кабардіній та барону Рочестеру повечеряти разом у тісному колі в заміському родовому замку. Це більш серйозне запрошення! Чорта з два сер Елвіс зав'язав би такі тісні стосунки з Ессексом без її допомоги!
Але як же вона у такому жалюгідному стані поїде до лорда? Мабуть, до дідівських секретів доведеться вдатися, щоб на вечір бути у формі…
Так-так, лорд Ессекс дуже цікавив Ірину. Вона вже знала, що цей мільйонер для збагачення не гребував ніякими засобами. Але водночас він був найщедрішим філантропом, тільки знову ж таки на свій копил. Консерватор і відчайдушний противник комунізму, Лорд підтримував тісні зв'язки з розвідувальними службами, і не одна тисяча фунтів була щедро дарована ним цим організаціям. Більше того, на свої кошти лорд утримував цілий інститут соціологічних досліджень, від діяльності якого за версту тхнуло шпигунством. Останнім часом Ірина дізналася, що вся оця непогамовна енергія лорда і його чималі гроші спрямовано на боротьбу проти Радянського Союзу. Отже, Ессексу були потрібні вона і Рочестер, а Ірині – оцей меценат.
Вона ще раз глянула на візитну картку, засмучено потерла пальцями скроні. Голова була важкою, немов виповнена рідиною. «Треба випити снотворне і хоч кілька годин як слід поспати. Я неодмінно маю бути ввечері у лорда! – наказала собі і лягла в ліжко. – От тільки записку покоївці напишу. Хай повідомить Рочестера, що я погано себе почуваю…»
– Люба моя, ви вже готові? – обережно постукав у двері Рочестер і так само обережно увійшов до кімнати.
– Майже, – холодно кинула Ірина.
– Яка ви чарівна, Ірен! – не втримався він від компліменту, задивившись на її царственно холодну постать, затягнуту у вузьке оксамитове плаття кольору п'яної вишні.
– Можливо, – так само холодно відповіла Ірина і відійшла від дзеркала. – Мері! – гукнула вона покоївці. – Ви приготували мої туфлі?
Молоденька білявка влетіла до кімнати і злякано прошепотіла:
– Вони стоять за вашою спиною, місіс!
Ірина повернулася до Рочестера і поглядом наказала йому відійти. Барон слухняно відступив убік: за його спиною, біля крісла, й справді стояли туфлі на височенному каблуку. «Слава богу, я ще «можу носити таке взуття!» – подумала вона і, акуратно розправивши поділ сукні, сіла у крісло.
Сер Елвіс, переляканий не менше покоївки, трохи помовчав, спостерігаючи за Іриною, а потім все ж насмілився запитати:
– Ви ще погано себе почуваєте?
– Звичайно! І заради вашого престижу я повинна цілий вечір знемагати у товаристві цього нахаби Ессекса. Ви зовсім не шкодуєте мого здоров'я… – Голос Ірини помітно задзвенів. Зараз вона була нещирою з бароном. Глибокий сон і дідівські засоби вилікували Ірину остаточно, недарма ж вона провела цілий день у ліжку. Але Рочестеру зовсім не обов'язково знати про це, як і про те, що Ірині більше за нього потрібно бути в Ессекса.
– Я цілком згоден з вами, люба. Вам, з вашим походженням і манерами, важко зносити цього парвеню…
– Він щоразу сякається з таким шумом, – перебила Ірина Рочестера, – що мене вивертає.
Вона підійшла до одягненого у смокінг сера Елвіса і благально заглянула йому в очі:
– Може, ви поїдете до нього самі?
Рочестер почервонів.
– О Ірен! Ви ж знаєте, що він так симпатизує вам і, наскільки мені відомо, ця вечеря буде не простою. Там мають залагодитись кілька важливих для нас справ.
– Я не цікава, – сказала Ірина. – Можете залагоджувати свої справи і без мене.
– Ірен! – вигукнув Рочестер. – Але ж у вирішенні всіх цих справ належить не остання роль і вам. І крім того, сама ваша присутність благотворно впливатиме на хід переговорів…
Ірина вже достатньо вивчила свого шефа і знала, що коли той починає висловлюватись, як на дипломатичному прийомі, хвилюванню його немає меж. «Стоп! – скомандувала вона собі. – Досить!»
Ірина удавано зітхнула:
– Що ж, бароне, і на цей раз мені доведеться підкоритися. Ви маєте рацію – у нас з вами і справді спільні справи. Чи не так? – сказала з притиском Ірина, холодно, подивилася на Рочестера і посміхнулася самими кутиками губів.
Рочестер помітно знітився. Ця владна жінка остаточно зламала його. Він обожнював і ненавидів її, як раб, що любить і боїться свого хазяїна. Чи то її привітність, чи то байдужість в однаковій мірі лякали його, й Ірина грала на цьому, коли того вимагали справи. Отож вона недарма наголошувала на «спільності» їх інтересів.
Влада Ірини над Рочестером була настільки широкою, що їй стали підкорятися, боячись його гніву, навіть співробітники школи.
Якось майор Террі після чергової доповіді про стан справ у розвідшколі забарився, намагаючись щось додати. Сер Елвіс роздратовано зиркнув на нього і сухо запитав: