Чтение онлайн

– Де переходили кордон? Який він?

Чигрин спокійно показав пальцем місце, глянув у вікно.

– Гори, ліс…

– У надрайоні є аеродроми?

– Ні, немає, – заперечливо похитав головою Богун.

– А в Городку? – швидко запитав Бень.

– Там, здається, є, але то вже не мій терен, – так само швидко одказав Богун.

Далі Бень почав запитувати дедалі жвавіше. І Богун намагався відповідати негайно і коротко.

– Чи є в надрайоні фабрики і заводи?

– Ні, немає.

– Який транспорт?

– Тільки залізниця Львів – Перемишль.

– Табір для в'язнів є?

– Ні.

– Реактивні літаки літають?

– Так, звичайно.

– У які години?

– Не звертав уваги.

– Даремно. Це дуже цікавить нас і наших друзів.

– Друзів?

– Так, друзів. Вони не залишили нас у біді, і ми зобов'язані їм допомагати. Ясно?

– Так, друже референт.

– У надрайоні працює геологічна розвідка?

– Так, шукають газ.

– Становище колгоспів?

Чигрин усвідомлював, що ця злива запитань – тільки розвідка. Бень потім знову повернеться до них, вимагатиме більш докладних відомостей. А зараз він тільки запам'ятовує відповіді Богуна, щоб потім, при повторенні запитань, знайти якусь невідповідність і розбіжність.

– Становище колгоспів? – перепитав Богун. – Дещо краще.

– Які акції підпілля проти колгоспів?

– Хліб тепер не палимо, тракторів і машин не нищимо.

– Отже, нова тактика?

– Так.

– Розкажіть свою біографію.

Богун помовчав, зібрався з думками, потім неквапно почав розповідати свою легенду.

– Прошу. Звати мене Володимиром, прізвище – Коровець. Народився у 1923 році в селі Густятичі, Новострелищанського району, Дрогобицької області. За фахом – учитель. Рідню всю виселили до Сибіру, десь зостався брат, але не знаю, де саме…

– Досить, – одрізав Бень. – Так скільки аеродромів у надрайоні?

– Я ж говорив – жодного.

– А що шукають геологи?

– Газ.

– Знайшли?

– Так.

– Коли переходили кордон?

Починалося друге коло запитань. Богун вже не приховував свого роздратування, даючи зрозуміти Беневі, що той має справу все-таки не з рядовим бойовиком. У надвечірній тиші здаля долинав дівочий сміх, потім зазвучала простенька, але весела пісенька. А в цій кімнаті точилася розмова, де за кожним словом, поглядом, інтонацією, паузою чатувала смерть. Чигрин, відповідаючи на запитання, бачив, що Бень ще не довіряє йому, хоча помилок за собою Сергій не помічав. Характер Беня був йому відомий, і підозрілість референта, по суті, ще нічого не означала. Хіба тільки те, що процес завоювання довіри у цього маститого шпигуна дещо затягнеться.

Богун водночас не міг не відзначити і деяких позитивних аспектів розмови. Бень уже кілька разів натякав про наявність зв'язку між ватажками націоналістів та іноземною розвідкою, досить прозоро вимагав більш докладної інформації про прикордонні райони. Це вже було якимсь проявом довіри, яка починала зароджуватись у референта.

Розпитуючи про бойовиків Богуна, він особливо цікавився їх зв'язками ще за часів війни з гітлерівцями. Богун зрештою збагнув, чому це цікавить Беня: він з'ясовує можливість співробітництва націоналістів із західнонімецькою розвідкою Гелена, яка останнім часом все більше цікавилася зверхником та його оточенням. «Он воно що! – подумав Богун. – Фронт проти нас тримають єдиний, генерала Гелена підгодовують разом, а ділитися інформацією не бажають… Ось звідки ця зацікавленість симпатіями бойовиків!»

Що_ж, на цьому варто буде зіграти. І Богун охоче почав розповідати про «подвиги» своїх бойовиків у Львові і навколишніх районах за часів гітлерівської окупації. Це мало набити ціну підпіллю в очах іноземних шефів контррозвідки і водночас примусити їх розщедритися, щоб заохотити ці «кадри» працювати на себе зараз.

Чигрин зовні нічим не видавав себе, але у душі підсміювався: «Я вже міркую, як справжній надрайонний провідник, хитрую і шукаю вигоди у хазяїв. Що ж, з вовками жити…» А Бень залишився незадоволений. Гість, на жаль, виявився тим, за кого себе видавав.

І все ж він ще не зовсім повірив Богунові. Щось не подобалося референтові в цій людині, насторожувало. Надто спокійно тримається! Міг добре підготуватися. Цим більшовикам сміливості не позичати! Трохи торгується? Це добре, але тоді він не той простачок, за якого себе видає. Вчитель, каже? Значить, не такий уже темний. А чому не знає багатьох важливих для іноземної розвідки речей?! А може, знає, та приховує, щоб дорожче продати? Ну, це з'ясує Рочестер, який ще працюватиме з Богуном…

Ні, щось у цьому провідникові Беню все ж не подобалося!

«Не вірить, гаспид! – думав у цей час Богун, вшосте розповідаючи свою біографію. – А, шакал, він сам собі, мабуть, вірить тільки по середах… Треба взяти щось сильне і невідпорне. Що ж може його переконати?»

За дверима почувся дитячий сміх: хтось із дітей господарів будинку бавився біля кімнати. За хвилину почувся якийсь шерех, і двері повільно відчинилися. До кімнати просунулося кирпате обличчя маленького Богдана. Хлопчик зацікавлено подивився на чоловіків. Богун замовк і тієї ж миті збагнув, що йому треба зробити: такій підозрілій і обережній людині, як Бень, це припаде до смаку!

Коли хлопчик зник за дверима, Богун ще деякий час слухав голос дружини Стаха, яка докоряла синові, а потім рішуче сказав:

– Друже референт, розмовляти тут більше не можна!

– Чому? – зупинився посеред кімнати Бень.

– Гадаю, що тут небезпечно. Малі діти, хіба ж можна на них покластися?

– Скоро поснуть, – заспокоїв його Бень.

Але Богун не погодився. Хитаючи головою, він виклав Беню свої вагання. Розповість дитина в школі про гостей батька, ще якесь слово підслухає. Ні, він тут не розповідатиме більше нічого! Треба міняти квартиру, нехай друг референт вибачить його, але у себе вдома він, Богун, таких ситуацій намагається уникати.

Богун говорив, тим часом розмірковуючи: «Як я зможу вийти тут на зустріч із своїм зв'язковим? Адже Бень все продумав, хвилини не матиму вільної. Треба куди-небудь вирушати, а там щось придумаю…» І, вже впевнений у своєму виграші, із задоволенням почув у відповідь:

– Маєте рацію. Увечері поїдемо звідси.

* * *

Лейтенант Коробов подивився на годинника і рушив до дверей кабінету. Що генерал Микитенко прийме цього відвідувача негайно, він не сумнівався. Але порядок є порядок. За хвилину ад'ютант вийшов з кабінету, не зачиняючи дверей, і сказав майорові: