Орлі, син Орлика
Шрифт:
Юнак міцно стиснув коцюбу, немов то була козацька шабля. Але Ганна лише гордовито задерла підборіддя, загадково посміхнулася й мовила:
– Я, синку, все ж таки дружина ясновельможного козацького гетьмана, тому не дозволю всякій різній наволочі ображати ні себе, ані свою родину! І тобі не раджу дозволяти того. Так, не всі, ой, далеко не всі любитимуть тебе, цінуватимуть твої чесноти, але якщо хтось навіть прорече образу, на яку ти не у змозі будеш відповісти…
– Що ж тоді?..
– Раджу тобі, синочку, переступити через злі слова і просто робити свою справу. З часом люди побачать, хто був підлим облудником, а хто – поборником честі. Мій чоловік і твій шляхетний батько – козацький гетьман, ти – найстарший гетьманич. Ми мусимо бути вищими від будь-яких образ, синку, запам'ятай це. Добре запам'ятай…
– А от я… – Юнак потупився й мовив: – Так, мамо, схоже, я таки дозволив себе образити…
– Так, синку, – дозволив. І не тоді, коли читав того листа… хоч я і не знаю достеменно, які саме слова написав у розпачі Семен Півторак. Ти піддався йому, коли всотав душею всю ту облуду, що пішла тепер попелом. Це буде тобі уроком, синочку. Ти виграв сьогодні словесну баталію у самого короля Карла… проте все-таки ти, Грицю, ще майже дитина! Нічого страшного, тобі цей промах можна вибачити.
Вона прихилилася до спини Григорія, спробувала по-материнськи ніжно обійняти його за плечі. На одну-єдину мить юнакові захотілося прийняти цю ласку, відчути себе маленьким і беззахисним… Проте він одразу ж згадав, що повернувся до сім'ї як старший (після відсутнього батька) чоловік, а тому, поворухнувши плечем, легко скинув материнські руки й мовив:
– Ви, мамо, можете пробачити мені все, що завгодно, бо я є плоть від плоті вашої. Але я не можу пробачити сам собі!..
– Грицю!..
– Та то нічого, то пусте. Наступного разу обіцяю добре пам'ятати ваші слова… і не пускати образу в душу свою. Більш того – спробую нізащо не допустити такої ситуації, як от зараз.
Ганна трохи помовчала, а потім тихо мовила:
– Ти дорослішаєш, синку. Дорослішаєш.
– Дякую вам, мамо. Тільки…
– Що, синочку?..
Григорій помовчав трохи, вагаючись, але все ж таки запитав:
– Скажіть мені одне-єдине: чому так буває у житті, що все йде, здавалося б, дуже добре… Що от поспішаєш до людей із прекрасною радісною звісткою… Як раптом стається так, що тебе давно вже прокляли, і нести радість нема кому?!
– Що, хіба зовсім нікому не потрібна була твоя звістка?..
– Але ж Семен Півторак назавжди повіз Софійку звідси…
– А ми? – всміхнулася Ганна.
– Але ж серце моє розбите, мамуню!..
– Ой, Грицю, Грицю! Нехай у тринадцятирічному віці ти не молився за громаду, але встиг шаблею помахати, як належить справжньому дорослому козакові, бо кожен нарід має свої, лише йому притаманні традиції [8] . Тепер тобі вже п'ятнадцять, ти навіть милість у монарших очах знайшов… але ж у дечому лишаєшся дитиною навіть дотепер! – зітхнула Ганна. І оскільки син нічого не відповів, продовжила: – Кажу тобі, упертюху: переступи через облуду й роби свою справу! Роби – і не звертай уваги на інших. Так сталося – ну, то цього вже не змінити. Отже, так і мало статися. У тебе попереду довге славетне життя, синочку, ти ще навчишся…
8
Натяк на походження Григорія по материнській лінії: із настанням тринадцятиліття єврейські хлопчики проходять бар-міцву (ініціацію). Під час обряду рабин уперше запрошує юнака публічно прочитати у синагозі суботню главу Тори, після чого проголошує благословення: «Мазлтов!» – і відтоді хлопець вважається повноправним дорослим чоловіком. Водночас Ганна дає синові зрозуміти, що хоча тексту спаленого листа не читала, проте має певні підозри щодо «акцентів», розставлених у ньому старим Семеном Півтораком.
– Ви певні, мамо?..
– Певна. Материнське серце не бреше. Потім зрозумієш…
Вони ще довго мовчки стояли пліч-о-пліч. Стояли і спостерігали, як тліє жар на тому місці, де згорів облудний лист Семена Півторака.
Глава 3
Троянда від Жанни
Початок березня 1759 р. від Р.Х.,
Франкфурт-на-Майні, тимчасова квартира одного
з командувачів французького війська –
графа Григора Орлі де Лазіскі
За вікном не спостерігалося нічого цікавого: так, неширока міська вуличка, заметена снігом… Поки світло, не слід баритися. Варто написати листа зараз, бо потім доведеться рипіти пером при свічці та світлі каміна. Звісно, писати у сутінках романтичніше, але ж не буде світлого денного настрою! Він же хотів, аби дружина прочитала не «вечірнього», але «денного» листа…
Цікаво, чи помічав хтось, що уранці, вдень і увечері одна й та сама людина може написати три абсолютно різні листи – якщо навіть писатиме про одне й те саме?! Настрій, настрій – от у чім річ! Нехай же на папір ляжуть слова, що відповідають саме полудню.
Посміхнувшись таким чудернацьким думкам, шевальє Орлі провів рукою по чистому аркушу паперу, підсунув поближче каламар, вмочив у нього гусяче перо й вивів красивим рівним почерком зверху ім'я адресатки. Неквапом перечитав написане, скосивши голову, додав до літер найдорожчого у світі імені пару завитків, задоволено крекнув і продовжив:
ЛЮБ'ЯЗНА ВОЛОДАРКО МОГО СЕРЦЯ,
МИЛА МОЯ КОХАНА ПАНІ ОЛЕНО!
Ось уже цілих два місяці стоїмо ми на зимових квартирах у Франкфурті, що на річці Майні. Квартируємо непогано: будинки теплі, харчу вдосталь, населення поводиться доволі стримано, без зайвої ненависті – отже, скаржитися просто гріх. Бувало на моєму віку, до речі, значно гірше, але ж Господь Бог милостиво не попустив, щоб на цей раз ми відчували нестачу бодай у чомусь. Бог же дозволить, сподіваюся, так само і до теплих днів добути.
Одне лиш мучить – тоскно, тоскно на душі від вимушеної бездіяльності! Місто я виходив, здається, уздовж: і впоперек, вивчив кожне подвір'я, усі вулиці та провулочки до останнього камінчика. Франкфурт описаний у листах до тебе, моє серденько, вже неодноразово, навряд чи зараз додам щось нове. Отож: і зрозумієш, сподіваюся, що з набагато більшим задоволенням я провів би цю зиму не тут, у далекій Німеччині, а біля тебе, рибонько моя ніжна…
Тут шевальє Орлі зупинився, перечитав написане, схиливши голову на руки, замислився. Втім, не варто було гаяти час, втрачаючи кожну світлу хвилину, бо «денний» лист, чого доброго, перейде у «вечірній»… Тож він продовжив:
Саме так, моя чарівна господиня! Саме так, а не інакше. Мені не соромно вкотре вже зізнатися перед тобою, що прожив я у цім світі понад чотири десятиліття, так і не пізнавши справжнього обопільного кохання. Я знав, що подібне диво трапляється, адже завжди мав перед очима приклад достойних моїх батьків, ясновельможного гетьмана Пилипа Орлика і шляхетної Ганни Орлик, уродженої Терциківни. Знав, бачив – та особисто для себе втратив будь-яку надію на подібне щастя.
І все ж навіть знаючи, що так буває, що справжнє кохання – то ніяка не вигадка, зустріти його не міг. На моєму життєвому шляху траплялися різні жінки: старі й молоді, щирі й підступні, красиві й не дуже, вірні й легковажні. Я пізнав як гіркоту розбитого кохання, так і несподівану вірність даній багато-багато років тому обіцянці. Який же чоловік здатен бодай сяк-так зрозуміти вас, о прекрасні створіння?!
Як раптом зустрів тебе, чарівна пані Олено! Тоді моє минуле померло назавжди, лишилася ти й тільки ти – прекрасне моє майбутнє!.. Світ перевернувся в єдину мить, осяявся немовби пишним феєрверком з міріадів зірок! До того, як ми побралися, була у мене одна заповітна мрія: будь-що домогтися визволення рідної землі, багатостраждальної Украйни і повернутися додому – туди, туди, у казкову землю, де я народився. Але від дня нашого весілля мрію також: про інше: повезти у рідну землю тебе, зіронько моя ясная, щоб розділити радість від життя у тій казці з тобою. Бо одинока, нерозділена насолода – навіщо вона мені?!
Полетіти б нам в Украйну двома сірими ластівками, зліпити би гніздечко попід стріхою, ширяти б над луками зеленими та над садочками вишневими…
А-а-а, так, так! Доки не забув…
Зосереджено наморщивши чоло і закусивши нижню губу, шевальє Орлі написав наступне:
До речі, повідом, будь ласка, як там перезимували вишневі деревця, висаджені у нашому парку? Ти ж знаєш, вони найдорожчі для мене з-поміж інших рослин, оскільки привезені з самої Украйни. Проте хтозна, чому вишневі деревця погано приживаються у тутешньому кліматі, потребують особливого догляду. На жаль, найкраще це виходило у Панька – якщо ти тільки пам'ятаєш іще старого. В той час як у Жака щось виходить не так та й не так! От і хвилююся, чи все гаразд із вишневими деревами? Шкода, дуже шкода буде, якщо все ж таки пропадуть вони…