Чтение онлайн

– Отже, дохтуре, я тебе востаннє по-доброму запитую: до якої масонської ложі ти приписаний? Відповідай чесно і відверто, немов своєму духівникові. І по-доброму, інакше я візьмуся за тебе по-злому…

– Не належу до жодної.

– Щиро тобі раджу, жабоїде!..

– Так само щиро повторюю: я не належу до жодної таємної ложі «вільних каменярів».

Пару-трійку хвилин помовчали, потім слідчий мовив:

– Ти добре подумав?

– Звісно, що добре.

– Ну, то як?..

– Що саме?

– Те, про що запитую: масон ти, жабоїде, чи ні?!

– Я ж сказав…

– А ти ще, ще раз повтори, дохтуре.

– Навіщо?

– Бо я так наказую.

– Я вже відповів…

– Повтори, жабоїде.

– Зрозуміло й недвозначно…

– Я недочув.

– Хіба?..

– Оглух раптом, знаєш… На одну-єдину мить.

– Я не належу до жодної таємної ложі «вільних каменярів».

– Так-таки до жодної?..

– Абсолютно.

Знов помовчали.

– Не передумав?

Ле-Клерк замружився і глибоко зітхнув. Нібито не розуміючи, до чого хилить слідчий, лікар мовив якомога спокійніше:

– Послухайте…

– То що, зізнаєшся нарешті?

– Послухайте, шановний, якщо я не встигну вчасно замовити всі необхідні компоненти для ліків Її Імператорської Величності…

– А мені, знаєш, не потрібно, щоб якийсь там жабоїд отруїв Її Імператорську Величність Єлизавету Петрівну, дочку нашого славетного імператора Петра Великого! Ти мене добре зрозумів?!

– З чого це ви взяли, нібито я збираюся отруїти Її Імператорську Величність?! Що за нісенітниці?!

– Бо ти, жабоїде, – клятий масон. Масон і прусський шпигун.

– Але ж це ідіотизм!..

– Н-но, дохтуре! Легше, легше!..

– Цілковита дурня – от чим є ваше припущення!

– Я т-тобі!..

– То що, ви й надалі лишатимете Її Імператорську Величність без ліків? Отже, нехай Її Імператорська Величність і надалі страждає від мігрені?.. [1]

Вони вже вкотре схрестили погляди. У підвалі запанувала напружена тиша, тільки свічний ґніт час від часу потріскував.

– Тільки-но повернуся до палацу, одразу ж доповім Її Імператорській Величності, що саме змусило мене затриматися. Уявляю, як розгнівається високошляхетна Єлизавета Петрівна…

Тут слідчий нарешті опустив очі, різко видихнув і витер рукавом умить спітніле чоло. Ле-Клерк в душі зрадів: отже, він таки переміг цього негідника!..

– Пощастило тобі, дохтуре, що нема зараз у Санкт-Петербурзі графа Бестужева, – процідив зневажливо слідчий. – Він би вже точно…

– Якщо хочете знати мою думку, то з графом Бестужевим-Рюміним ваше відомство явно перестаралося, – єхидно посміхнувся лікар.

– Ти відкіля знаєш?.. – нашорошив вуха слідчий.

– Бо наскільки мені відомо, остаточно довести факт прусського масонства графа Бестужева-Рюміна так і не вдалося.

– Це ти від своїх побратимів довідався, від «вільних каменярів»?

– Та облиште ви!.. Пфс-с-с-с!.. – Ле-Клерк презирливо випустив повітря крізь зціплені зуби.

– Тоді звідки?..

– Від ясновельможного пана Розумовського, ясна річ! Ви ж знаєте, що я був його особистим лікарем, протягом п'яти останніх років прожив у його маєтку, розташованому в малоросійському селищі Батурині. А вже потім саме він порекомендував Її Імператорській Величності.

– Тобто це від пана Кирила Розумовського…

– Природно, що від нього.

– А може, ти все ж таки прусський масон? Еге ж, дохтуре?..

– Я все-таки француз, прошу не забувати! – з достоїнством відповів лікар.

– Це нічого не означає. Франція та Пруссія занадто довго були симпатиками, тому цілком можливо…

– Але зараз Франція воює проти Пруссії разом з Росією! І невже ви думаєте, що провівши поруч з його світлістю Кирилом Розумовським цілих п'ять років…

– Гаразд.

Ле-Клерк вирішив, що допит нарешті завершено, проте слідчий нахилився убік, покопався там і кинув на стіл декілька папірців, що у мерехтливому сяянні одинокої свічки здавалися жовтувато-бляклими.

– Це ми відібрали у тебе, коли затримали. Твої то папірці, жабоїде?..

– Так, мої.

– Ти не заперечуєш?

– Звісно, що ні.

– А тепер зізнавайся чесно: що це таке?

– Як то – що?! – щиро здивувався лікар. – То є рецепти ліків Її Імператорської Величності.

– Точно?

– Звісно!

– А що це за мова така дивна?

– Латина. Ви знаєте латину?

У глибині очей слідчого щось мигнуло, проте відповів він доволі впевнено:

– Так, знаю.

– Не знаєте ви латини, не брешіть, – скривив губи Ле-Клерк.

– Знаю, знаю. Це легко. От вивчив же я твою жаб'ячу мову, зумів…

– До речі, акцент у вас просто жахливий! Проте вивчити усну мову – це одне, а вивчитися до того ж писати – зовсім інше.

– Нічого, нічого, не я, то інші знають твоє тарабарське письмо…

– І що, інші хіба не підтвердили, що то є рецепти ліків, писані звичайною латиною?..

– А навіщо ти, жабоїде, пишеш ці так звані рецепти чужинською мовою? Чом це тобі забракло нормальних російських слів?

– Так між вченими людьми заведено, спитайте кого завгодно.

– Підозріло воно якось. Дуже підозріло.

– Нічого подібного. Латиною пишуться усі лікарські рецепти…

– Ото я й кажу: все це – ваш пруссько-масонський тайнопис.

– А я кажу, що ви дуже ризикуєте. Бо якщо Її Імператорська Величність вчасно не отримають ліків…

– Раніше Її Імператорській Величності вистачало доброго токайського вина, аби втамовувати головний біль.

– Тепер уже не вистачає. Тому Її Імператорська Величність і попросила його світлість пана Розумовського приставити до її персони мене, бо мій попередник не знав жодних інших рецептів, ніж добре старе токайське.

– А ти свої масонські тайнописи тут одразу почав розводити…

– Я лише полегшую страждання Її Імператорської Величності. І все це – для блага Російської імперії, не забувайте.

Слідчий глибоко зітхнув. Ле-Клерк із задоволенням відзначив про себе, що він майже готовий здатися. Та не все було так просто…

– А чом це ти так дивно поводишся, дохтуре?

– Тобто?..

– Не зрозумів хіба, про що це я спитав?

– Ні.

– Тоді спеціально для всяких різних жабоїдів пояснюю. За останній тиждень ти двічі відвідував аптеку пані Зоненфельд, тепер збираєшся туди утретє.