Чтение онлайн

— Ви так гадаєте, бо судите про неї поверхово. І, напевно, жалієте її. А насправді Ая-тян чогось такого не боїться. І звернулася вона до постового не зі страху, а тому, що той чоловік докучав їй. Це ви, Сома-сан, лякливий.

Становище Канае знову погіршало.

— А ви?

Мотоко була незворушна.

— Я смілива, тільки не з собою, а з іншими. Та, мабуть, ви цього не розумієте. Коли позавчора Ая-тян кудись запропастилася, мене трясло від обурення, бо я не могла набратися духу. Від кризи мене стримує Ая-тян,— здається, я збагнула це того вечора. У неї міцніше коріння, ніж у мене. Коли вона щось вирішить, то не відступить, поки не досягне свого.

У цю хвилину відчинилися двері й повернулася Аяко із закипілим чаєм.

— Знову мене обмовляли? — проказала вона з невинним, як у дитини, усміхом на губах.

На ґанку амбулаторії Аймі, схожої на житловий будинок, Канае на мить замислився. За ґратчастими розсувними дверима було видно на канапі кількох пацієнтів, що чекали своєї черги. Канае зазирнув у віконечко реєстратури ліворуч за тими дверима.

— Ви в нас вперше?

Підвівши голову, на нього глянула медсестра в білому халаті. Канае трохи зніяковів.

— Я б хотів негайно побачити сенсея.

— Значить, ви не на прийом?

— Ні. В мене інша справа.

— Сьогодні великий наплив людей і я не можу обіцяти, що ви скоро його побачите. А що у вас?

Канае завагався. Але ж його справа не терпіла зволікання. Він поклав портфель перед віконечком і витяг з внутрішньої кишені піджака візитну карточку.

— Ось хто я. Мені треба якнайшвидше з ним поговорити.

— Прийом починається зранку і в таку пору тут завжди багато хворих. Нема ради, доведеться вам зачекати.

Розгублений Канае обвів поглядом приймальню і побачив юнака, що сидів, обхопивши руками голову, літнього чоловіка з газетою, жінку в скромному кімоно і нарешті великий ієрогліф навпроти на стіні, що означав „гуманність”.

— А дружина сенсея вдома? Мені досить і її,— раптом похопився Канае.

Медсестра кивнула головою й віддала йому візитку.

— Тут недалеко від ґанку є боковий вхід. Зверніться туди.

Канае схопив портфель, швидко взувся і, щось сказавши на прощання, опинився надворі. Попід вікнами лікарського кабінету кам'яними плитами пройшов до бокового входу й натиснув кнопку дзвінка. По той бік шибок з'явилася молода жінка й відімкнула двері. Певно, це була служниця і то дуже привітна.

— Прошу, заходьте.

— Я хотів би побачити господиню. Ось хто я,— і Канае показав візитку, а тоді додав: — 3 приводу їхньої доньки.

Служниця начебто злегка спохмурніла, а тоді, вклонившись, залишила його в передпокої і зникла в глибині дому. Якийсь час навколо панувала тиша, а потім почулася легка хода — служниця знову повернулася.

— Пробачте, мені веліли запитати, що все-таки привело вас сюди?

Канае хотілося тупнути ногою з досади. Ледве стримуючись, щоб не закричати, він нарешті промовив:

— Я прийшов розповісти щось дуже важливе про Аяко-сан. Зрозумійте, мені ніколи. Навіщо ці формальності? Хіба господиня не могла б вийти сюди, якщо, звісно, вона дома?

Видно, служниця злякалася суворого вигляду Канае і знову щезла всередині будинку. Гість зиркнув нетерпляче на годинник. Була за дванадцять хвилин дванадцята. На пусті теревені часу зовсім не лишилося. Адже в цю мить Аяко, може, вмирає.

Знову з'явилася служниця й запросила Канае до кімната, та він заперечив:

— Можна ж і тут поговорити. Я дуже поспішаю.

— Так не годиться.

Не було іншої ради, і Канае перезувся в капці. Темним коридором його провели в затишну вітальню, теж похмуру. Канае обвів її поглядом: старомодні крісла, засклена шафа, вази для квітів, картини олійними фарбами, вікно з візерунчастими шибками.

— Зрозумійте, в мене обмаль часу. Поспішіть,— кинув він услід служниці.

Залишившись у вузенькій кімнатці один, Канае взявся нервово міряти її ногами. Видно, цей будинок не постраждав від війни. Та й, певно, уцілів під час великого землетрусу [25] . Здавалось, вітальня дихала старовиною. На стіні висів годинник з голубкою. Піч була газова, та в будь-який момент у ній можна було палити і дровами. Тоненький язичок газового полум'я ледь-ледь нагрівав повітря, і Канае морозило. „І чого так довго баритися?” — подумав він.

Нараз у дверях з'явилася жінка років сорока у вишуканому кімоно і, міцно стиснувши губи, зміряла гострим поглядом.

Канае не встиг і рота розтулити, як схоже на маску обличчя тяжко зітхнуло й випалило:

— Ми більше платити не можемо. Бо Аяко-сан уже не наша дочка.

Канае сторопів: зміст першого речення до нього не ходив, друге спалахнуло й затріщало в його голові наче феєрверк.

— Ви хочете сказати, що вам байдуже, жива вона чи мертва?

Приглядаючись до нього, жінка жестом руки запропонувала йому сісти. Канае стояв, як укопаний.

— А що вас привело сьогодні? — спитала вона холодно.

— Я вас не розумію.

— Може, ви й сьогодні скажете, що Аяко-сан потрібні гроші? Вас послав Йосіда-сан?

— Які гроші?! Ви гадаєте, я прийшов вимагати грошей? — спалахнув Канае.

— А хіба ви не від Йосіди-сана?

— Йосіди? А хто це такий?

Канае нарешті трохи опанував себе. Мабуть, вона вважає його за когось іншого. Видно, і жінка усвідомила свою помилку, бо нараз по її обличчю розлився спокій.

— Пробачте, що я вам наговорила грубощів. Річ у тому, що Йосіда вже не раз канючив у нас грошей для Аяко-сан. Останнім часом він не з'являвся, і я заспокоїлась, та коли служниця повідомила, що прийшов якийсь гість з приводу Аяко-сан, я згадала про нього. Очевидно, Аяко-сан давно порвала з ним.

Канае згадав повите таємничістю минуле Аяко Аймі, почуті одним вухом натяки про її душевну рану. Молода дівчина, що втекла з дому із своїм коханцем… То, може, його звали Йосідою?

— Я не маю з ним нічого спільного. Ви ж прочитали, хто я?

— Прочитала, — відповіла жінка, але на її обличчі не було виразу повної довіри. А зрештою, хіба можна вірити якомусь там редактору третьорядного видавництва?

— Я дуже спішу й забіг сповістити, що Аяко-сан начебто отруїлася в Хіросімі разом з художницею Мотоко Моегі, з якою жила на одній квартирі.

— Я вас не розумію…

Видно, до неї нічого не доходило, тому роздратований Канае вів далі:

— Аяко-сан спробувала накласти на себе руки. Про це говориться в телеграмі з Хіросіми. Я зараз туди їду.

— Накласти на себе руки? — перепитала жінка, дивлячись на Канае невидющими очима, ніби не збагнула, про що йдеться. А він кинув портфель на стіл і вийняв з кишені телеграму. Жінка взяла її.

— Невже це правда?

— Правда. Прочитайте.

Обличчя жінки зблідло.

— Вона померла?