Чтение онлайн

— Ще невідомо. Тут лише написано, що вона в критичному стані.

Погляд жінки був неуважний. Її рука схопилася за спинку крісла. Та несподівано, ніби прийшовши до тями, вона побігла до дверей і вигукнула пронизливим голосом у коридор:

— Фусае! Фусае!

Здалека хтось тихо озвався, і жінка наказала:

— Скажи татові, щоб негайно прийшов сюди! Негайно!

Коли вона обернулась, її обличчя видалося Канае старішим, ніж досі.

— І чого така біда звалилася на нашу голову? — промовила вона мовби сама до себе.

— Я й сам не розумію, як це могло статися. І досі не можу з цим погодитись. Я навіть думаю, чи ця телеграма не помилка?

— А звідки ви знаєте Аяко-сан?

— Я її друг, — відповів Канае, але ця відповідь (певно, тому, що була надто швидкою) залишила в його душі гіркий присмак. Невже він і справді її друг? Чого ж тоді не наважився сказати, що любить її, а вона — його.

Все ще тримаючи телеграму в одній руці, а другою спираючись на спинку крісла, жінка дивилась на нього так, наче благала виправдання.

— Не пам'ятаю, щоб я чимось скривдила Аяко-сан. І навіщо їй було накладати на себе руки?

Канае відчув, як у його душі закипає гнів.

— Вона ще не вмерла! — кинув він.— Мені пора. Саме в ту хвилину прочинені двері раптом розчахнулись, в кімнату вбіг високий чоловік середніх літ у білому халаті.

— Що трапилося? Викликають під час прийому… Хто це?

Обличчям той лікар був навдивовижу схожий на Аяко Аймі.

— Я — друг Айко-сан. Мене звати Канае Сома.

Лікар кинув очима на гостя, потім на дружину,— здавалось, він почне їй докоряти. Жінка передала йому телеграму. Вона трусилась і щось мимрила.

— Що це таке? Без окулярів я не бачу.

— Прочитати? — запропонував Канае. Текст телеграми врізався йому глибоко в пам'ять.— „Минулої ночі в місцевому готелі Мотоко Моегі та Аяко Аймі зробили спробу отруїтися, сьогодні вранці їх привезено в нашу лікарню й надано медичну допомогу, але стан їх критичний. Просимо повідомити родичів і негайно приїхати. Передмістя Хіросіми, лікарня Фуцукаматі” . Ця термінова телеграма прийшла на їхню квартиру сьогодні о десятій годині ранку.

В кімнаті раптом стало тихо. Канае помітив, як дрібно затремтів лікар.

— Невже Аяко?..

У його голосі звучала недовіра. Та незабаром лікареве обличчя набрало такого вигляду, ніби в нього під ногами розверзлася безодня. Водночас побачив її й Канае.

— Вибачте, мені пора.

— А може, ще хоч трохи побудете? Розкажете про все докладніше…— силкуючись усміхнутися, лікар пропонував йому крісло.— Ми нічого не знаємо про Аяко, бо вона більше року сюди не показується.

— Я хочу сісти на експрес, що відправляється о дванадцятій тридцять п'ять. Щоб устигнути, мені треба мчати на токійський вокзал.

— То ви їдете в хіросімську лікарню?

— Так. А по дорозі заскочив до вас,— сказав Канае й рішучою ходою попрямував до дверей. Лікар потупцяв поруч з ним. Його дружина все ще стояла, зіпершись обома руками на спинку крісла.

— Я б теж поїхав, та вже не встигну на цей поїзд.

— Я сам упораюся. В усякому разі, подивлюся, що сталося. Буду в Хіросімі завтра вранці о пів на п'яту.

— Якщо в готелі вчасно похопилися, то, гадаю після промивання шлунку вони одужають.

Тим часом Канае вже був біля виходу. Присів на порозі й зашнурував черевики. Лікар стояв засмучений і дивився на нього.

— Жаль Аяко. Вона була на диво вперта, мене й дружину навіть не пробувала зрозуміти. Звичайно, в цьому є й наша вина, але вона за всяку ціну хотіла жити сама. Ще молодою зв'язалася з якимось пройдисвітом і зреклася нас. Та невже б ми її з'їли, якби вона повернулася? Так ні — соромилася. А хіба можна соромитися своїх невдач?

Канае підвівся і глянув на лікареве обличчя, на якому проступав насилу стримуваний вираз гіркоти.

— Вона нам така дорога. Молодшу доньку ми видали за між, а без неї сну спокійного не маємо. Я вас благаю: врятуйте її.

Канае відчув, ніби йому завдали найболючішого удару. Він подумав: Аяко втекла, бо вдома її не розуміли, мачуха обходилася з нею грубо, а батько не оточив її любов'ю та опікою.

— Я вас благаю…

— Зроблю все, що зможу,— запевнив Канае, стрепенувшись із задуми.

З-за лікаревої спини показалася його дружина. Вона витирала хусточкою кутики очей.

— А гроші на дорогу маєте?

— Маю. То пізніше хтось із вас туди приїде?

— Обов'язково. Я скоро приїду.

Канае мовчки вклонився. Ще мить — і він опинився за дверима.

— Це в лікарні Фуцукаматі?

— Ага. Бувайте! — не озираючись, відповів Канае.

Він промчав попід вікнами амбулаторії й вискочив за ворота. Таксі стояло на місці, водій знічев'я витирав лобове скло.

— Я спізнююся. Постарайтеся якомога швидше…Канае вмить забрався у машину.— За п'ять хвилин…

— Це майже неможливо. До виходу на вулицю Яесу вас влаштовує?

— Авжеж. Тільки б швидше…

Машина рушила. „Нещасна Аяко! Чого вона втекла з дому, коли в неї такі добрі батьки? Чому їй заманулося вкоротити собі життя? — упираючись ногами і тримаючись за ручку дверцят, Канае намагався зберегти рівновагу.
– здається, образ А., виведеної в романі як віддзеркалення Аяко Аймі, починає набирати життєво правдивих рис”. При цих думках Канае раптом відчув провину. „Я вас благаю: врятуйте її…” Врятувати? А як?

Таксі мчало вздовж трамвайної колії. За його вік пропливало похмуро-сіре небо й такі ж ряди будинків. Мертве небо, з якого от-от мав випасти сніг… Мертві люди із згорбленими спинами… Мертві крамниці… Мертві машини… Мертва дорога… „Ні, ще не мертва”,— промимрив він.

Таксі круто повернуло, і Канае мало не звалився боком на сидіння. „В усякому разі, Аяко має батьків, і вони незабаром примчать у Хіросіму. А хто залишився в Мотоко? Хто їй зможе допомогти?” — зітхав він. Токійський вокзал був уже недалеко. Що ближче було до нього, то настирливіше нагадувала про себе невідступна думка: „Котру з них я кохаю?”.

Тої суботи дощило. Канае загаявся на роботі й завітав у дім Нісімото пізніше, ніж звичайно. При такій погоді на дворі було ще світло, та коли він піднявся нагору, то застав дівчат за вечерею.

— Хіба вже час вечеряти? Невже так рано зголодніли? — пожартував Канае.

— Це ви сьогодні порушили графік: запізнилися,— неприязно відповіла Мотоко. Аяко мовчала, видно, їй незручно.

— Вибачте. Просто Мотоко-сан квапиться до міста. Жаль тільки, що нічим вас пригостити.