Чтение онлайн

— А.—ко, з ким ти була позавчора ввечері? — А. розгубилась і як слід збрехати не змогла. Побачивши перед собою суворе батькове обличчя, вона опустила голову.— Ти казала, що йдеш у кіно, а я знаю, що ти зустрічалася в кав'ярні з якимось молодиком. Про це розповів мені сьогодні один пацієнт. Я мало не згорів від сорому. Ваша донька, каже, така спритниця…

„Цікаво, хто це на мене доніс?” — міркувала вона, силкуючись пригадати відвідувачів кав'ярні, та перед її очима виринало тільки обличчя К.

— Хто той молодик?

„Так я вам і скажу хто!” — зціпивши зуби, подумала А.

— Ти хоч розумієш, що це непристойно? Ми вже давне сушимо собі голову над тим, щоб знайти тобі гідну пару. Тебе видамо заміж, а тоді вже для Б.-ко виберемо чоловіка. Ним, очевидно, буде молодий лікар, але це стане можливим

тільки після того, як твоя доля вирішиться. Невже ти цього не розумієш? Не думай, що ми хочемо тебе позбутися. Навпаки, ми воліли б улаштувати тебе так, щоб люди нас не обмовляли. А ти, бач, відмовляєшся від оглядин, та проте

зустрічаєшся в кав'ярнях невідомо з ким. Ну скажи, на що це схоже?

А. слухала батька, понуривши голову. „Значить, я їм заважаю,— зробила вона висновок.— Хочуть видати мене якомога швидше заміж, а тоді прийняти для сестри зятя, що був би батькові асистентом. Напевне, думають, що нагримають на мене, і я покаюсь, а значить, розійдуся з К.—саном. Але ж я не хочу виходити заміж із заплющеними очима. Покажуть тобі анкетні дані та фотографію невідомого чоловіка, і ти мусиш вважати його рідним. Ні, я на це не згідна!”

— А.—ко, цей чоловік дуже хороший. Сама переконаєшся при зустрічі.

„Це мачуха заговорила своїм облесливим голосом. Як згоджуся на одну зустріч, вони змусять мене й до другої, третьої. Так уже було. Коли я рішуче заявила, що претендент у женихи мені не подобається, мачуха як розсердиться: „Та ти подумай, що скажуть люди! Хіба можна тепер відмовлятися?” Не мовчав і батенько: теж сварив. А для мене найголовніше не суспільне становище й професія, а сердечність. Я відчуваю спрагу до того, чого нема у вас — ні в батька, ні в мачухи, ні в сестри. Та хіба ви зрозумієте?!”

— Якби ти дружила з кимсь порядним, я б не заперечував. І тобі не соромно зустрічатися з невідомим чоловіком?

„Соромно?..” А. підвела голову й глянула на розгнівав батькове обличчя. Його підборіддя дрібно тряслося. „Чого я маю соромитися? К.—сан — чудовий хлопець, релігій і вихований”.

— Мені нема чого соромитися,— відповіла А. й відразу пожалкувала. Краще було б мовчки вислухати, а відмовитися тільки від оглядин. Та коли вже вона заговорила, слова самі, як живі істоти, зірвалися з її язика:

— Я зустрічалася з тим хлопцем у кав'ярні, але не бачу в цьому нічого поганого. Ви пропонуєте мені зробити вибір на основі анкетних даних і фотографії, я ж власними очима і серцем оцінила його. Він простого роду, займає скромну посаду, тож вам, тату, не підійде. А мені він до душі. Я люблю його.

Ці слова відбилися в кімнаті луною, а батьки ще не встигли опам'ятатися, як А. встала і, не оглядаючись, зникла за дверима.

Як і було домовлено, Канае завітав у дім Нісімото в неділю ввечері. Ген-тян одержав від нього під Різдво просту розбірну іграшку, а господиня прийняла гостя з такою радістю, так його щедро пригощала, що він аж здивувався. Не було сумніву: іграшка справді припала хлопцеві до серця. Веселий настрій Ген-тяна передався й Канае, завдяки чому (а також випитій склянці пива) він почувався якнайкраще, коли піднявся на другий поверх.

— А де Аяко-сан? — ніби між іншим, запитав він, умостившись навпроти Мотоко й засунувши ноги під ковдру над котацу.

— Допомагає господині прибирати на кухні. Скоро прийде.

Хоча за вечерею Мотоко теж спробувала пива, її обличчя , було спокійне. І тільки в очах проглядала іронія, а тому, побоюючись, що вона глузуватиме, Канае поспішив узяти ініціативу в свої руки.

— До речі, як вам мій подарунок?

— Та нічого. Тільки не треба говорити про це Ая-тян, а то в неї зіпсується настрій.

— Я про інше. Маю на увазі вовняний жакет.

— Ага-а. Дякую.

— Нема за що. Краще скажіть: не сподобався?

— Чому ви так думаєте?

— А тому що Аяко-сан одягає, а ви — ні. Я відразу не певен, сподобається вам така приглушена барва чи ні. Ви, художники, вибагливі щодо цього.

— Якщо ви так переживали, то не треба було купувати. З якої це радості я мала б одержувати від вас подарунки?

Як і в барі, її обличчя прибрало недбалого, ба навіть зневажливого виразу.

— А чому б і ні? Хіба я не маю права подарувати вам щось на знак прихильності?

— Я можу обійтися без цього. Не хочу йти проти себе й напускати на обличчя добродушної усмішки, як Ая-тян.

— О, які ви суворі! Чого в вас такий поганий настрій? Там, у їдальні, ви були начебто іншою.

— Мені не до вподоби, коли чоловіки підносять жінкам дарунки, щоб привернути їх до себе. У такому випадку тільки й чекай що тебе ошукають. Особливо ризикують такі щирі й довірливі, як Ая-тян. Я раз по раз нагадую їй про це.

— Можна подумати, ніби я — вовк, що чатує на овечку,— проказав ображено Канае, та, однак, не почував зла проти ущипливої співрозмовниці, бо знав, що це в її дусі.

— Викликає побоювання й ваш м'який характер.

— Невже ви гадаєте, що я такий безневинний?

При цих словах вигляд Мотоко раптом змінився, а її напрочуд лагідний голос навіть уразив Канае.

— А хіба ні? Ви такий несміливий, що далі нікуди. Через це ви ніколи не могли б закохатися, правда?

„Цікаво, на що вона натякає?” — подумав Канае, але, почувши на сходах тупіт людських ніг, не міг видобути з себе жодного слова.

— Вибачте, що довго затрималася. Чаю налити? — Аяко прийшла з термосом у руці й почала поратися коло буфету.— Про що це ви говорили?