Чтение онлайн

— Слухай, ти…

Видно, чоловік міцно спав і нічого не чув. Раптом поїзд загримотів зчепленням і рушив. Канае махнув на все рукою і, переступивши через витягнуті ноги сусіда, сів на своє місце. У чоловіка не було ні портфеля, ні валізки, а, значить, він не збирався їхати кудись далеко. Може, сп'яну забрів у цей швидкий поїзд? Та бог з ним! „Бо, може, всі ми помилилися поїздом, який везе нас туди, куди не треба. І Мотоко Моегі, і Аяко Аймі”,— легко зітхнув Канае і знову потягся рукою до блокнота.

Із завмиранням серця А. стояла під плакучою вербою над каламутним каналом неподалік від закусочної, де К. вгощав її сіруко, і досить далеко від дому, та все одно переживала: а що як хтось із знайомих побачить її? Заходити до закусочної сама не посміла. Минулого разу на прощання К. сказав, що несила чекати аж до наступної неділі, а тому А. радо погодилася зустрітись саме тут у середу. Вибрати кав'ярню на яскраво освітленій центральній вулиці вона й не подумала, бо було в її характері щось старомодне.

Цього вечора асфальтована дорога вздовж каналу була майже безлюдна, та А. не почувалася самотньою. Присівши навпочіпки, вона дивилась на поверхню води, в якій відбивалися зорі. Коли хтось проходив, вона вдавала, ніби кудись іде, але потім знову поверталася на старе місце.

Прибула вона сюди раніше домовленого часу і навіть не відчувала прохолодного вечірнього вітру. Це була її перша таємна зустріч, а тому вона не уявляла собі, як це можна змушувати когось чекати. „К. сподобався мені, тому я згодилася прийти. А чекати не страшно»,— думала А. Здивована власною сміливістю, вона почувалася зараз надзвичайно щасливою. Ніщо її не тривожило. Мабуть, тому, що під час відвідин його кімнати в багатоквартирному будинку К. поводився так, як личить культурній і чемній людині. Вони навпереміну щось говорили. А. розповідала здебільшого про свою рідню і щоденне життя. К. згадав небагато із свого минулого. А коли настав час прощатися і вони встали, їхні тіла ненароком зіткнулись, і К. злегка обійняв її. Від поцілунку А. не відпиралася. Згадуючи про це зараз у темряві, вона відчула, що червоніє. К. соромливий, сердечний хлопець, їй навіть стало жаль його — як-не-як, живе сам-один серед чужих людей. Повз її увагу не пройшло й те, що в нього відірвався ґудзик на сорочці. „Як прийду вдруге, пришию”,— потай вирішила А.

Що К. наближається, вона здогадалася по його ході. А. навіть не задумувалася над тим, чим особливим виділяється хода цього ще мало знаного хлопця. Вона встала й пішла йому назустріч. „Добре, що темно — рум'янцю на мені не буде видно”,— подумала А.К. простягнув їй руку, обійняв за плече і ніжно, як того разу, поцілував. Після того вони вдвох пішли вздовж каналу.

— Як добре, що ви прийшли. Я так хвилювався: ану ж ви мною знехтуєте.

— Я сказала, що йду в кіно. Здивована мачуха хотіла щось заперечити, але я мерщій вийшла.

— Потім сваритиме?

— Байдуже. Я не боюся докорів. Взагалі-то я слухняна, але як щось вирішу, то не відступлюся. Та хіба можна завжди отак трястися?

Щоб підбадьорити себе, А. всміхнулась, а за нею й К.

— То куди підемо? — запитав хлопець.

— Куди-небудь.

— Звідси недалеко до тої закусочної…

— Краще прогуляємося. Я люблю ходити.

Вони, поминули закусочну й попрямували до трамвайної лінії.

— Правду кажучи, я готова йти куди завгодно. Хоч на край світу.

— А конкретніше — куди?

— Куди завгодно. Я ж ніде не була, нікуди не подорожувала. А ви?

— Я? Я можу сказати про себе те ж саме. Хотілося б поїхати кудись разом з вами. Але в такого низькооплачуваного службовця, як я, часу і грошей катма.

— Проте є свобода. Я вам заздрю. Я маю гроші — з дитинства веліли щомісяця відкладати, — але не можу витратити їх. Ви не уявляєте, як погано, коли тебе позбавляють свободи.

— Що ж тут дивного? Вас бережуть, як зіницю ока.

— Іноді я даю волю фантазії, й мені кортить утекти з дому. Та нічого в мене не вийде, я не проживу сама довго, бо ніколи не заробляла на прожиток.

— У вас міцна серцевина, і ви змогли б усе перебороти, якби виникла потреба. Однак краще не ризикувати. Не забувайте, що світ жорстокий.

А. слухала з усмішкою застереження К., мабуть, здобуті на власному досвіді. Адже вона не збиралася ризикувати й не вважала світ таким уже добрим. Як подивитися збоку, то жила вона досі спокійно й безтурботно, та раптом відчула, що і батько, і мачуха, і менша сестра — всі стали їй чужими, що немає в неї з ними душевної спорідненості. Від таких прикрих думок вона почала згадувати про покійну матір, впала в сентиментальність і навіть подумала про втечу. Але сьогодні вона сказала це вголос зовсім з іншої причини: просто хотіла продовжити таким чином короткий, але радісний час їхньої зустрічі.

— А от я не можу похвалитися щасливим життям,— зітхнув К. — Ви маєте рідну оселю, батьків і, напевне, друзів, тож не завжди вам тяжко на душі. А в мене нема нікого — ні батьків, ні брата чи сестри. На батьківщині лишились

якісь родичі, але до них мене не тягне. Живу один, навіть ні з ким побалакати. Хіба що з випадковими гравцями в маджан [47] . А хіба знайдеться на роботі хтось, кому можна було б відкрити душу? Тим більше, що доводиться її часто міняти. І не тому, що я такий легконогий, а просто іншого виходу не буває. Освіти доброї я не здобув, з людьми не сходжуся.

— Дивно. А мені здається, що вас не одна любила.

— Дівчина?

— Ага.

— Жодна. Я їх уникаю. Від самої думки, що хтось до мене ластиться, я здригаюсь. А спокушати когось — до цього душа не лежить.

— А я?..

А. здалося, що сказала зайве, і вона запнулася. К. помовчав трохи, а тоді промовив:

— Ви — особлива. Таку я вперше зустрічаю.

А. мовчки зважувала на терезах серця зміст цих слів. Прогулюватися лише темними завулками не годилось, і вони вийшли на яскраво освітлену торгову вулицю з трамвайною лінією. Після того забрели в кав'ярню випити чаю і протягом усього того часу, як тільки розмова переривалася, в її вухах воскресали слова: „Ви — особлива”. Хоча вони сиділи за столиком віч-на-віч, говорити не було особливо про що, і вони часто замовкали, але та мовчанка здавалась їй приємною.

З кав'ярні вони поверталися тою самою дорогою й попрощалися далеко від дому А.К. обіцяв повести її наступного разу кудись інде, але не уточнив куди. Вони домовились зустрітися найближчої неділі в церкві, після чого К. потиснув їй руку і швидко пішов. А. видалося, що їхнє прощання було надто коротким.

Вона повернулась додому трохи раніше, ніж закінчувався кіносеанс, і, відкрутившись від настирливої сестри навмання придуманою відповіддю про фільм, побігла у свою кімнату на другому поверсі. Там на самоті її охопила така шалена радість, що хотілося співати. Невелика, всього на три татамі, звична кімнатка зустріла її якоюсь світлою атмосферою, а душу затопило не знане досі почуття. А. не сумнівалася: це — кохання.

Мабуть, саме ця впевненість надала їй особливої відваги. Через два дні після вдаваного відвідання кінотеатру, в суботу ввечері, батько велів покликати її до вітальні. Як правило, це робилося у рідких випадках, наприклад, коли він хотів застерегти її або, як казала менша сестра, „виголосити проповідь”, але цього разу А. не дуже хвилювалася, бо сподівалася, що її вже не вперше вмовлятимуть погодитися на оглядини.

Розмову про давно задумане знайомство з майбутнім женихом почала мачуха, батько тільки слухав. Коли А. запитали, як вона дивиться на те, щоб улаштувати оглядини наступної неділі, вона навідріз відмовилася. У самий розпал суперечки між нею й мачухою раптом утрутився сердитий батько: