Чтение онлайн

9 Сонька

Тiтка Уля померла увi снi. Сидячи у своєму крiслi пiд улюбленим картатим пледом. До неї щосереди та щосуботи приходила дiвчина, помiчниця по хатньому господарству. Вона й побачила її першою, вiдiмкнувши дверi своїм ключем, i вiдразу зателефонувала до Iрини.

На поминках сусiди та друзi тiтки говорили про те, як Уляна вмiла знаходити радiсть у буденних речах та подiях, як дивувала своїм оптимiзмом у найскладнiших ситуацiях. Коли ноги перестали слухатися, вона навчилася давати собi раду* без нiг. Навiть пiдлогу мила, прала та пекла. Найдавнiша її подруга тiтка Марина згадала за поминальним столом давню iсторiю, як колись, дуже давно, коли Уляна мала гарну впевнену ходу, i її чоловiк ще був живий, вона привела додому бомжа. «Хто це?» — здивувався чоловiк. А Уляна: «Людина. А на дворi мороз — аж у носi липне». Постелила гостевi спати на кухнi на пiдлозi, бо бiльше не було де, запитала: «Їсти хочеш?» А той: «Менi б випити»… Що робити? Дiстала пляшку горiлки й налила.

…Через кiлька днiв пiсля похорону Iрина зателефонувала до Магди. Попросила поїхати з нею на тiтчину квартиру. Стася, дiвчина-студентка, що помагала тiтцi по господарцi, була у вiд’їздi, сказала по телефону, що через два тижнi повернеться i вiддасть ключi. Треба було попiдливати тiтчинi улюбленi вазони з азалiями та королiвською бегонiєю.

Разом iз сутiнками на мiсто опустився дощ — спочатку лише дрiбно сiяв, а далi вперiщив несамовито. На сходовому майданчику бiля самих дверей до помешкання Iрина зупинилася, струшуючи воду з парасолi. Десь ледь чутно нявкнуло кошеня. Тiтка мешкала у старому будинку з високими стелями та грубими стiнами з надiйною звукоiзоляцiєю. Прислухалися, зазираючи у пролiт сходiв, де ж воно щойно нявчало?… Але кошеня не давалося чути.

Вiдчинили дверi, у нiс вдарив незнайомий теплувато-нудотний запах. Увiмкнули свiтло, i перше, що побачили — купку закривавлених простирадл на пiдлозi. На них зiжмаканий чорний пакет для смiття. Вiн рухався.

Магда перелякано зойкнула. Iрина зробилася блiда як папiр, серце закалаталося у горлi. Вона посунула парасолею край пакету вбiк. У целофановому кульку часто-часто дихав живий комочок. Дитина. У плямах свiжої кровi та чогось бiлого, схожого на пiну. Немовля трусилося, як слiпе кошеня, водило тонесенькими рученятами у повiтрi, нiби намагалося щось упiймати розчепiреними пальчиками-сiрничками.

Магда отямилася першою. Кинулася до дитини, з черевця якої тягнулася довга неперев’язана пуповина зi зморщеною здутою кулькою на кiнцi. Маля — це була дiвчинка — вiд дотику холодних рук скривилося й запищало.

— Iрино! Де тут щось чисте? Простирадла чи рушники?

Iрина не вiдповiла — вона зазирала углиб кiмнати:

— Хто тут?

При свiтлi вуличних лiхтарiв у кiмнатi важко було щось роздивитися. Спочатку побачила блискучу сумку з каскадом блискавок та ланцюжкiв. А потiм переляканi очi — як її? — вона забула, як звали дiвчину, що прибирала у тiтчинiй квартирi. Дiвчина стояла у плащi, притискала до грудей свою торбу.

— Стася! — Iрина згадала iм’я. — Це ти?!

— Я благаю вас, вiдпустiть мене! — гаряче зашепотiла дiвчина. — Воно недоношене. Майже викидень. Все одно помре.

— Най тя шляк трафить*! Що за фiгня!! Ти де, Магдо?

Магда тим часом витягала з шухляди чистi рушники.

— Де зеленка? Де перекис водню? — крикнула вона.

Їй теж нiхто не вiдповiв. Iрина тим часом намагалася зупинити Стасю, яка по кроку просувалася до дверей.

— Випустiть мене! — просила вона. — Або хочете? — залишiть на кiлька хвилин. Зараз усе буде чисто, нiби нiчого й не було. Я заберуся з усiм цим, — вона копнула ногою простирадла та пакети на пiдлозi.

Iрина озирнулася у пошуках слухавки радiотелефону.

— Де телефон?

— Не треба! — вчепилася в її руку Стася. — Не треба мiлiцiю! Мене тато вб’є. Нiхто в селi не знає… З гуртожитку на лiто не виїхала, працюю, кому яке дiло… А воно й не видно було. Нiхто не здогадувався…

— Та почекай же! Треба викликати швидку — тобi i дитинi потрiбна медична допомога. А далi роби, що хочеш.

— Не треба! Менi лiкарi не потрiбнi, зi мною усе гаразд. А воно i так не житиме. Вiдпустiть! — знову повторила Стася.

— Усе з тобою, дiвко, зрозумiло. Магдо, де ти є, в чорта Бога душу мать?!!

Магда стояла бiля кухонного столу, закусивши нижню губу. Вона вiдкрила пляшечку з йодом та пляшечку з перекисом водню, накрутила ватку на сiрник i поклала його поруч з коротким уривком грубої нитки.

— Що ти робиш? — Iрина була готова заплакати.

Магда не вiдповiла — мовчки розвила немовля, пiдклавши пiд нього складений удвiчi махровий рушник. Коли вона встигла приготуватися до цих манiпуляцiй?… Обережно занурила дратву* у зеленку, витягнула i, подумавши, вiдклала вбiк. Знову сповила маленьке i нiжно притиснула до себе.

У передпокої рипнули дверi. Iрина смикнулася було навздогiн, але махнула рукою: втекла Стася! Що тепер, наздоганяти? Тягнути назад?

— Iрино! — Магда трималася дiловито. — Ти маєш телефон Андрiя?

— Якого Андрiя?

— Твого. Андрiя Степановича. Ти чуєш мене? Дай менi мобiлку Андрiя.

Iрина мовчки набрала якийсь номер, сказала:

— Сонько, дай номер мобiльного тата… Твого… Потiм… Давай швидко.

За кiлька секунд Магда вже говорила по телефону. Голос її звучав на диво спокiйно й переконливо:

— Андрiю, це Магда. Де ти є? Чергуєш?… Можеш зараз приїхати до тiтки Улi на квартиру?… Просто зараз, тобто негайно. Дуже треба. Дякую, Андрiю.

На неї мовчки дивилася подруга. А Магда вже набирала телефон свого чоловiка…

Через двадцять хвилин Андрiй у плащi, накинутому на бiлий халат, гаряче переконував Магду в тому, що її план — повна бздура*. Вiн щойно влетiв у помешкання, залишивши бiля пiд’їзду таксi та попередивши водiя: «Почекайте, зараз назад поїдемо». Затримав на секунду погляд на Iринi, глянув на немовля у рушнику…

— Ну?

Магда пояснила, почавши з кiнця. Мовляв, це навiть добре, що ти чергуєш. Iнакше б було набагато складнiше. А тепер усе буде добре.

— Давай спокiйно i лише факти, — Андрiй сiв. — Що сталося?

— Стася, дiвчина, яка тут прибирала останнiм часом, народила дитину i викинула б її на смiтник, якби не ми з Iриною. Ми прийшли не вчасно. Тобто, навпаки, дуже вчасно. Якби ми на хвилину-двi затрималися…

— Де вона, ця дiвчина?

— Була тут. Мабуть, втекла.

Андрiй мовчав, i Магда заговорила впевненiше:

— Ти зараз спокiйно їдеш на роботу. А мiй Iгор — вiн зараз буде тут — завезе мене з дитиною до тебе у вiддiлення. Я скажу, що народила вдома…

З рушника почулося слабеньке нявчання. Магда судомно втягнула повiтря i заговорила швидше.

— …народила вдома, бо не довiряю лiкарям. Чи дотримуюсь якогось там вчення. Зараз щось придумаю, по дорозi, це не суттєво. Мене нiхто не дивитиметься, крiм чергового лiкаря, того, хто приймав i оформлював мене у пологовому будинку. А черговий — ти.