Півяблука
Шрифт:
Того суботнього дня вони гуляли й гуляли мiстом. Зайшли ще в одну кав’ярню. «Водимо козу*?», — уточнила Луїза. Настрiй у неї вiдчутно полiпшився. За кавою Галя згадала про блузку, яку не купила кiлька днiв тому у «Пасажi», а вдома зрозумiла, що саме вона їй украй потрiбна. Повела Луїзу у «Пасаж».
Йшли на блузку подивитися, а купили кульчики. Вони самi покликали до себе — з вiдкритого стенду з розвiшаною на гачках бiжутерiєю. Особливо ефектно виглядали тi, що були схожi на вiтражi з кольорового скла в оправi пiд стару мiдь. Одна пара — рiзного розмiру пiдвiски у металевих круглих рамках з камiнчиками кольору молодого та старого вина. Друга пара — ромбики, що крiпилися один до другого, утворюючи ланцюжок-гiрлянду з темно-бордового та темно-синього скла. Iнших прикрас, що були поруч, навiть не зауважили. Галя зняла свої золотi сережки, сховала їх у торбинку, натомiсть встромила у вуха «ромбики».
— Клас! — вимовила Луїза i одягнула «кругляки».
— Супер! — зробила висновок Галя.
Пiдiйшли до дзеркала. Галя, пiдiбравши волосся угору, хитнула головою — ромбики блиснули тьмяним свiтлом.
— Беру, — вирiшила вона. — Подобаються тобi твої?
— Дуже! — Луїза теж роздивляла себе у дзеркалi. — Таких дешевих у мене давно вже не було. П’ятдесят гривень, а подобаються як за мiльйон.
— Я тобi їх дарую, — сказала Галя. — А ти подаруєш менi мої. Згода?
Продавець на касi деякий час зосереджено дивилася на них, не вiдразу зрозумiвши простої комбiнацiї. Що тут складного? Двi жiнки прийшли розплачуватися за покупки вже в обновах i, показуючи одна на одну, повiдомили: «Я плачу за цi, а моя подруга — за цi».
Пiсля покупки настрiй остаточно змiнився на краще. Вони заходили у першi-лiпшi брами, нiби грали у гру на уважнiсть: помiтила, яке слухове вiконце у пiддашшi? А ти зауважила кованi пуп’янки квiтiв на балконнiй решiтцi?… У захватi завмерли перед майже зруйнованим вiтражем у верхнiй частинi старих дубових дверей на брамi. Присiли навпочiпки, аби прочитати напис на кахлях пiд ногами з напiвстертими польськими словами — iменем майстра-виробника. Пiдозрiло глипнула у їхнiй бiк жiнка, що виносила смiття, а вони, не звертаючи уваги, стояли, задерши голови, як здивованi дiти: просто над брамою, на будинку, абсолютно гармонiйно спiвiснували теперiшня назва вулицi на табличцi i стара, у виглядi лiпнини ще з позаминулого столiття. Старий номер будинку в ажурнiй вiньєтцi не збiгався з його теперiшнiм металевим номером на стiнi поруч.
На вулицi Пекарськiй Луїза сказала:
— Он у дворi, бачиш, вiкна моєї давньої знайомої, зайдемо?
— Незручно… — засумнiвалася Галя.
— Пiшли, вона дуже класна, вона зрадiє. Телефонувала менi нещодавно, сказала, що з чоловiком розлучилася, запрошувала в гостi в будь-який час.
Зайшли у двiр i Галя очам не повiрила: тут панувала атмосфера 60-х рокiв. Нiби вони не у ворота зайшли, а, переступивши часову межу, повернулися у дитинство. В кутi двору — навстiж розчахнутi дверi. Вхiд у кухню наполовину закриває тюльова фiранка вiд мух. Видно кутик кухонного столу, протерту церату з дiркою на кутовому згинi, масивний, помальований синьою фарбою табурет, неповну трилiтрову банку з кислим молоком. У таку кухню водив їх обох у дитинствi дворовий товариш Вiталька, казавши мамi: «Хочемо хлiба зi смальцем!» Тiтка Слава мастила запашним смальцем свiжий хлiб, посипала грубою сiрою сiллю… I дiтлахи, терпляче дочекавшись своєї черги, накидалися на смакоту. Жодне слово не порушувало гармонiю дружнього жадiбного поглинання одного з найбiльших смаколикiв дитинства. Вiд цього спогаду рот наповнився слиною, захотiлося того смальцю з тим хлiбом i тою сiллю.
Маленький палiсадник, огороджений низеньким — по колiно — дерев’яним парканчиком, теж був родом з тих далеких рокiв. Сплило в пам’ятi слово «аркомка», а може «Аркомка» з великої. Так чомусь називали простiр з деревами, кущами та високою травою за будинком. Дiти в’язали жмутики трави петлями-лапалками, щоб у них потрапила нога переслiдувача у грi «Козаки-розбiйники». А може Аркомка у свiтi дорослих належала якомусь Аркому? Тепер уже не дiзнаєшся.
Вузенький хiдник, витканий зi смужок рiзнокольорового ганчiр’я — хтось розкинув його сушитися уздовж парканчика — теж був раритетним. I цеглянi гнiздечка навколо перших стрiл iрисiв, кожна поставлена пiд кутом наступна цегла перекриває попередню наполовину. Вiд таких, побiлених вапном зубчикiв на клумбах, вже давно вiдвикло око. Як це диво могло зберегтися у центрi мiста?
Пiднялися рипучими сходами з темного дерева, тримаючись за витертi до блиску перила, натиснули на ґудзик дзвiнка. Тиша. Немає вдома, з полегшенням констатувала Галя. Хоча й була готова завалити непроханим гостем до незнайомої людини з одним-єдиним виправданням, що ця людина є знайомою твоєї подруги. Таке траплялося колись дуже давно. Вiдчувала себе нинi школяркою, коли можна було безцiльно тинятися мiстом годинами, вихоплюючи по дорозi з калейдоскопу вражень усiлякi важливi дрiбницi, заходити до друзiв i малознайомих знайомих друзiв.
Троє чоловiкiв на вулицi повернули за ними голови, провели їх поглядами, один з них щось сказав, вона не розiбрала що саме. Але вираз обличчя у нього був хороший, i слова, мабуть, теж.
— Луїзко, на тебе один так подивився… Ти що, навiть не зауважила?… Нi, ти таки вляпалася серйозно! Нормальна жiнка, навiть закохавшись, помiчає чоловiкiв навколо…
…Заледве повернула ключ у замку, як усi четверо — чоловiк, сини i пес Рудий — вийшли назустрiч:
— Де ти була?
— Що з мобiлкою?
Поки вiдповiдала, запитувала чи їли, знiмала чобiтки, Вiктор пiдозрiло вдивлявся в обличчя дружини, навiть принюхувався — занадто усмiхнена, вiдверто щаслива, що таке?
Не їли, чекали її. Навiть Рудий ображено стояв над повною мискою.
— Ви їсти не хочете? Чи грiти лiньки? — поцiкавилася у голодних чоловiкiв. — Рудiк, ти вже геть оборзiв! — нагримала на пса. — Давай їж.
Рудий, опустивши морду, дивився на зваренi курячi шийки з кашею, чекаючи звичного ритуалу.
I вона вiдступила: витягнула одну шийку i подала псовi, вiн обережно взяв її зубами з долонi i, проковтнувши, почав жадiбно їсти з миски. У чому полягав сенс ритуалу i звiдки вiн узявся вже нiхто не пам’ятав. Але Рудий вимагав своєї порцiї жiночої уваги i їв саме так: Галя мала подати перший кусень з руки…
Задзвонив телефон.
— Галко, я щойно говорила з Конем, — повiдомила Луїза. — Може, настрiй у мене такий, не знаю. Але так менi було легко з ним зараз… Розказала як ми з тобою гуляли… Такий класний день.
Галя пiдсмажила вранiшнi вареники, розклала по тарiлках, посидiла з хлопцями за компанiю, поки вони їли. А потiм набрала ванну води, збивши тугим струменем на її поверхнi мiцну пiну iз запахом хвої. Мала надiйний спосiб боротьби з вечiрнiм апетитом: почистити зуби години за двi-три до сну й пiсля цiєї процедури їсти вже не хотiлося. Взяла з собою у ванну книжку, i в останнiй момент — тарiлку з яблуком та мандаринкою. Занурюючись в ароматне тепло, з задоволенням подумала: хлопцi полягають — сяду писати. Один епiзод вже остаточно вималювався в уявi, другий напирав, ще нечiткий.
Швидше б за комп’ютер, тепер вже зi спокiйною душею.
У головi крутилися уривки вражень дня. Радiла за Луїзу. Чужi проблеми (не те щоб чужi, а просто не свої, яка Луїза їй чужа?) легко вирiшуються. Чому ж, розмiрковувала, сама себе розрадити не можу? Чому не можу примиритися з дурними анекдотами, якi Вiктор розповiдає по кiлька разiв в одних й тих самих компанiях? Через вiдсутнiсть делiкатностi як бовкне, як корова боталом*. «Для чого? Ти ж людину образив, невже не вiдчув?» «Не вигадуй, вiчно з мухи слона робиш!» Та навпаки, роблю вигляд, що слона, як муху, не помiчаю. А його вперта ненависть до миття посуду? А здатнiсть купити на пiкнiк з друзями силу-силенну найдорожчих шашликiв i батарею грузинського вина, що роту нагодувати й споїти можна. Скiльки тої гостини залишається на тарiлках та у напiвпорожнiх пляшках! Аж соромно за марнотратство. А на другий день учорашнiй багатiй спокiйно повiдомляє, що готiвцi — фiнiш, тому пральний порошок i цукор, якi вже два днi як закiнчилися, ще почекають…
Вона спробувала подивитися на власнi проблеми збоку, нiби це не її проблеми, а гризота когось iншого. Хiба це проблеми? — намагалася пiдступитися до них вiдстороненим сприйняттям. Посуд? — Яка дрiбниця. Вихiд такий: попросити нiжно, в жодному разi не буркотiти. А ще краще, пожартувати, мовляв, оптимiст не миє посуд ввечерi, бо сподiвається, що вранцi матиме на це бажання. Добре, як хочеш, мий зранку… Або сказати, вiдриваючи його вiд телевiзора: я посуд мию, ти картоплю чистиш. Вiн скаже: е, нi, краще я — посуд. От i добре. Одна проблема мiнус. Що там ще?