Півяблука
Шрифт:
Щось гримнуло внизу, покотилося.
— До дiдька! Знову попiкся! — вигукнув Курич. — Завжди кава тiкає. Де шмата?… Де бутель з мiнералкою?… Жодного разу ще не вдалося зварити каву, аби вона не втекла. Давай спочатку. Гей, що за аромат?… Кузько, це ти?… У-у, чемний хлопчик! Повнi пелюшки. Ходiмо митися, козаче…
Галя повернулася до ноутбука. Але знову увiйти у роботу не вдалося. Перечитала те, що написала у ранковi години. Нi, погано. Треба переписати цей епiзод. А може й викинути взагалi… Чого Вiктор приїхав? «Баби, баби…» Ненавиджу цей зневажливий зверхнiй тон. Колись не могла зрозумiти: звiдки це в ньому? Чому один на один вiн може бути уважним i нiжним, а на людях — нiколи. Поводиться так, нiби весь час себе контролює. Лише проживши з ним багато рокiв, вона нарештi зрозумiла. Це вiд матерi йшло, вiд його ставлення до власної матерi. Свекруха — сувора жiнка, профспiлкова активiстка, виростила дiтей, придiляючи їм мiнiмум часу. Не називала їх нiжними iменами, не пестила, не обнiмала, не цiлувала, казок не читала, порожнiми балачками не займала. Вiктор був недолюбленою дитиною, iз задавненими, схованими глибоко у пiдсвiдомостi комплексами. Тому у дорослому життi намагався взяти реванш. Вiд дружини вимагав перш за все уваги. Був переконаний, що жiночу увагу треба брати силою. Жiнка має давати, чоловiк — брати. Заслужила — маєш до себе добре ставлення. Не заслужила — вибачай.
Без неї Вiктор додому не поїде, це зрозумiло. Бракувало лише влаштувати у Куричiв з’ясування стосункiв. Треба збиратися додому. Зараз приїдемо, i вiн поводитиметься так, немов нiчого не сталося. Бо послухалася, тобто «заслужила» добре ставлення до себе…
Ще хвилин iз десять намагалася працювати, але тiльки зiпсувала епiзод i вимкнула ноутбук. Спустилася вниз, налаштовуючи себе на нейтральний настрiй, аби не псувати ранок друзям, якi надали їй притулок для спокiйної роботи.
Вiктор сидiв перед високим дитячим крiслом, рукави сорочки засуканi, невмiло тримав ложку з кашею. Сонька слухняно вiдкривала рота, пакувала кашу i слухала дядька, який старанно декламував:
Падав снiг на порiг,
Кiт злiпив собi пирiг,
Поки смажив, поки пiк,
А пирiг водою стiк…
Вiктор замовчав. Сонька уважно дивилася на нього з набитим ротом, не жуючи.
Кiт не знав, що на пирiг
Треба тiсто, а не снiг! —
закiнчила Галя.
Вiктор озирнувся. У нього була дуже хороша усмiшка в цей момент.
— А ти не пам’ятаєш, як там спочатку в iншому вiршику? — запитав вiн. — Закiнчення таке:
Маленький сiрий зайчику,
ходи-ходи до нас,
Бу-бу, бу-бу… ялинонька
горить на весь палац.
— Не пригадую, — усмiхнулася Галя. Вiд роздратування залишився лише легкий слiд. — Якийсь репертуар у тебе не сезонний. Про лiто нiчого не пам’ятаєш?
— Нi, тiльки про Новий рiк.
— Дай їй запити, вона ж усе за щiчками тримає, як ховрашок.
Вiктор пiднiс дiвчинцi до рота пластмасове горнятко-непроливайку. Сонька присмокталася, скосивши оченята на Галю.
— Чому ти таким рiдко буваєш?
— Яким — таким?
— Нормальним. Добрим.
— А чому ти менi дiвчинку так i не народила?
— Чим тобi нашi хлопцi поганi?
— Я не кажу, що хлопцi поганi. Я кажу, що дiвчинку не народила. Нiчого, Сергiй це скоро виправить, я думаю.
— Що виправить?… Який Сергiй?…
— Наш. Вiн сьогоднi не ночував удома. Залишився у своєї дiвчини. У нього, виявляється, дiвчина є… Не встигнемо отямитися, як матимемо внукiв. Цiлком реальна перспектива.
— Чого ти мене лякаєш?
— Сам боюся.
— А Вiтька що?
— А Вiтька робив вчора зi мною заготовки для долми. Зробили фарш, соковитий, як має бути: цибулi поклали стiльки ж, скiльки м’яса. Зараз у Куричiв нарвемо виноградного листя i накрутимо вдома. Ви що, не любите долми?… Просто у вас не вмiють готувати долму!..
Сiв на свiй улюблений коник: цитування старих радянських фiльмiв-комедiй. Сонька зробила «пф-фе», i уся каша, напхана за щiчки, опинилася у неї на слюнявчику та на обличчi Вiктора. Вiн протер очi, весь залiплений вiвсянкою, i коли Галя вiдсмiялася, сказав:
— Я посудомийну машину купив…
20 Хрестини
В обiдню перерву Iрина зазирнула до своєї електронної поштової скриньки. Однокласниця Валя Гевелiнг написала короткий лист: «Маю адресу i телефон Сашка. Вислати?» Серце впало, пiдстрибнуло як м’ячик, закалаталося, збившись з ритму. З хвилини на хвилину мала початися примiрка. Вiдповiм через годину, вирiшила Iрина. I «зашилася» у справах до вечора.
А ввечерi приїхали свої на примiрку вбрання до хрестин, i серйозна справа перетворилася на веселий балаган. Андрiй привiз шампанське. Iгор Курич хотiв бiгти за чимось мiцнiшим та закускою. Iрина зупинила: експромт — так експромт. Витягнула з холодильника баклажанову iкру, на приготування якої мала вчора натхнення.
— Зупинимося на аристократичному варiантi, — оголосила вона, застеляючи офiсний столик бiлою серветкою. — Шампанське з iкрою!
Баклажанова iкра з часником пасувала до шампанського як парасолька рибцi. I вiд того пiднесений настрiй компанiї аж зашкалювало.
Андрiй, виявляється, посивiв. Йому пасували посрiбленi скронi, коротка стрижка, засмага на обличчi, «гусячi лапки» бiля очей. Iрина зауважила, як помiтно Сонька стала подiбною на нього. Вiн щойно повернувся з Терсколу, пiднiмався на Ельбрус. Розказував хлопцям, що поїздка на Кавказ обiйшлася не бiльше як у двiстi доларiв разом iз витратами на дорогу. Тi не вiрили. Вiн не вступався, пояснював, що екстремали, будь вони хоч мiльйонерами, їздять лише у загальних вагонах. Купейних та СВ не визнають. На їжу теж витрачають мiнiмум — лише на те, що у заплiчнику понесеш iз собою вгору. За ночiвлю доведеться на притулку заплатити i за прокат спецiальних черевикiв. От i всi витрати.
— А прокат черевикiв скiльки? Як у Тисовцi? — запитав Маланюк, за п’ять хвилин хрещений Кузi.
— Не знаю, я не був у Тисовцi. Але не думаю, що там такi самi черевики. То ж не вiбрами, а спецiальнi пластиковi черевики для гiр-п’ятитисячникiв, — вiдповiв Андрiй.
Задушлива хвиля кинулася Iринi в обличчя. Не був у Тисовцi? Брехун! Через той Тисовець вони розлучилися. Тiєї осенi вона приїхала з Лондона, на пiднесеннi вiд свого трiумфу, знайомства з Вiв’єн Вествуд, сповнена новими планами та впевнена, що життя прекрасне. Хоча й, правду кажучи, у станi легкої закоханостi. Це вiдчуття бадьорило, додавало блиску в очах i впевненостi у своїй жiночностi, але жодної загрози сiмейному життю не несло. I тут, як снiг на голову, з’ясувалося, що Андрiй, поки вона була вiдсутня, їздив вiдпочивати у Тисовець з однiєю зi своїх медсестер.
Лiкарка, яка обшивалася тодi в Iрини, проговорилася. I сама налякалася, коли з’ясувалося, що виконувач обов’язкiв головного лiкаря, про якого вона плiткувала, виявився чоловiком Iрини. Андрiй не приховував вiд неї, що їздив на тиждень вiдпочивати, поки вона була у Лондонi. Але не туди, виявляється, куди їй говорив, i не з хлопцями… А лiкарка, до речi, була схожою на новеньку Власту. Ось чому ця дiвчина так їй неприємна…
Iрина тодi зiбрала усю свою витримку в кулак. Лише запитала його: «Ти був у Тисовцi?» Вiн опустив очi долу. I все, жодних розбiрок та докорiв. Зiбрала речi, забрала Соньку, пiшла жити до тiтки Улi. Приходив до неї на роботу: «Ти добре подумала?». Виставила його за порiг. Говорити не було про що. «Не та розмова, не тiї слова…»* На порозi озирнувся: «Ти хоч з ним щаслива?» З ким з ним? А! Лондон, легка закоханiсть… Звичайно! А що, є сумнiви?! Через рiк оформили розлучення, розмiняли квартиру. Сiмейне життя добiгло кiнця.
Вона нiколи нi з ким не говорила про причини того, що сталося. Навiть з подругами, навiть з Сонькою.
…У прочиненi дверi зазирнув Олексiй, щоб попрощатися з Iриною. Дiвчата замовкли — вiн на всiх справляв таке враження.
— Ви його знаєте, — сказала Iрина, коли за хлопцем зачинилися дверi. — Галко… Магда… Не пiзнаєте?
Витримала паузу.
— Незрiвнянний Макс iз Києва! Пам’ятаєте? Стриптизер. I хлопець-модель одночасно. Пiдробляє на подiумах, буде демонструвати мою нову колекцiю. Класний хлопець. На кiлькох роботах гарує — утримує маму, хвору бабцю i трьох молодших сестер… Мужик! А ми про нього: «дiвчинка, дiвчинка»…