Чтение онлайн

Уся компанiя засидiлася у салонi до опiвночi. Наступного дня Iрина так i не вiдписала Валi Гевелiнг, часу не було. I наступного дня, i через три днi.

У день хрестин Iрина переконалася у своїх пiдозрах: її неабияк бентежив той факт, що зараз до них приєднається Андрiй. I згодом, що б не вiдбувалося, будь-якої хвилини, вона знала, де саме вiн перебуває. Як локатор була налаштована на колишнього чоловiка, не залежно вiд свого бажання чи небажання вловлювала його пересування. Це її дратувало i позбавляло притаманної їй безтурботної привабливостi.

Сонька, не спiльна похресниця, а їхня кровна дитина, навпаки, аж свiтилася вiд щастя: висiла на батьковi, обнiмала маму.

— Що з очима? — запитав Андрiй Iрину, коли вони опинилися поруч. — Колiр трохи змiнився.

— Це лiнзи, — вiдповiла вона. — Я тепер лiнзи ношу.

— Не шкодуєш, що погодилася?

— Бути хрещеною? З тобою? Нi. А ти?

— А я шкодую. Страшенно шкодую уже кiлька днiв, що майже не їв минулого вiвторка твою баклажанову iкру. Який дурень!

Їй навiть подобалося, що вони так легко спiлкуються мiж собою пiсля рокiв мовчання i вiдчуження. Тепер вони майже як родичi. Тiльки б серце так щемливо не стискалося…

Пiсля церемонiї у церквi поїхали кiлькома машинами у «Зубрiвку». Магда вiдразу пiшла вкладати дiтей спати у дальнiй кiмнатi, а жiнки — готуватися до гостини у саду пiд яблунею. Коли повсiдалися за стiл, Iрина опинилася бiля Андрiя та Соньки.

…Танцi давно були у розпалi, коли Андрiй нарештi запросив i її. Вона вже й забула, якi його руки i плечi на дотик.

— Хочу тебе запитати. Можна?

Вона кивнула.

— Як твої пошуки? Ти щаслива? Знайшла того, кого шукала?

— Хочеться вiдповiсти: «А тобi що з того?» Але скажу чесно: ще нi.

— А Олег виявився не тим чоловiком?

— Який Олег? — не зрозумiла вона.

— Який Олег! Той самий. До якого ти пiшла. Завжди хотiв знати: воно того вартувало?

Iрина аж призупинилася. При чому тут Олег? Вона взагалi про нього забула. Це була просто закоханiсть — необтяжлива, безпристрасна. Вона навiть думала колись, що Андрiй нiчого про це не знає. Так… безпечний флiрт…

— Послухай, — почала заводитися Iрина, — ми з тобою нiколи не говорили про те, що сталося. Такi речi немає сенсу обговорювати. Або приймаєш i живеш з цим далi, змирившись. Або не приймаєш i йдеш геть. Але ти до мене якогось Олега, будь ласка, не чiпляй.

Андрiй мовчав щось обмiрковуючи.

Музика змовкла. Сiли за стiл. Його настрiй помiтно змiнився. У неї пекло в очах.

Пiдлетiла весела Луїза, потягнула Андрiя до танцю. А Кiнь, запросив Iрину, узявши її за руку.

Тiльки-но знову опинилися за столом, як Андрiй нахилився до колишньої дружини:

— Iрко, треба поговорити. Що ми, як дикуни! Я маю кiлька запитань, якi мав би поставити тобi вже давно. Але нiби й сенсу не було… Пiшли на веранду.

— Ти що, вже їдеш? — запитав Курич.

— Мушу їхати, — вiдповiв Андрiй, вiдсуваючи крiсло Iрини. — Зараз їду. Через десять хвилин.

На верандi вона встала так, аби її обличчя трималося у тiнi, а на його падало свiтло вiд лiхтаря.

— Давай свої запитання.

— Ти любила Олега?

— Що за дурня?

— Так чи нi?

— Нi, звичайно.

— Чому ж тодi ти пiшла до нього?

— Я пiшла вiд тебе, а не до нього.

— Чому ти пiшла, якщо ти його не кохала?

— Я не збиралася з ним жити! До чого тут вiн… Взагалi, до того, що сталося мiж нами?

— А що тодi сталося мiж нами?

— Я не хочу про це говорити.

— Годi! Це ж серйознi речi. Це наше життя. Що значить «я не хочу про це говорити»? Що сталося тодi, якщо ти не пiшла до Олега через своє велике кохання?

— Яке, до дiдька, велике кохання? Це не мене, а тебе занесло! Це ти зруйнував усе, що було мiж нами! Чи, може, ти думав, я почну розбiр польотiв? Пiду знайомитися з твоєю медсестрою? Влаштую тобi iстерику? Чого ти вiд мене чекав?…

— Якою медсестрою?

— З якою ти був у Тисовцi!

— У якому Тисовцi? Що ти говориш?

— У Тисовцi! Я тодi тебе запитала, чи справдi ти був у Тисовцi? Ти вiдповiв, що був. Подробицi мене вже не цiкавили.

— Коли?… Коли ти мене запитала?

— Коли повернулася з Лондона, а ти нiби-то з Синьовира, а насправдi — з Тисовця.

— Я не був у Тисовцi! Я нiколи не був у Тисовцi!

Вони мовчки дивилися одне на одного. Вона — з темряви, вiн — у свiтлi вуличного лiхтаря. Вiн говорив правду.

— Ну, як не був? — на неї раптом навалилася страшна втома. — Ти сам менi тодi зiзнався, що був.

— Iрко, я тодi повернувся iз Синьовира. А у Тисовцi не був дотепер. Де завгодно був, а там нiколи. Мiг би вже не раз кататися там на лижах взимку, збирати гриби восени, йти вздовж хребта влiтку. Але так сталося — я там нiколи не був. При чому тут Тисовець?

— Ти був там тiєї осенi з тiєю медсестрою. Менi сказали, а ти сам пiдтвердив.

— Ми з тобою нiколи про це не говорили! Я не мiг тобi сказати, що я там був, якщо я там не був!

— Якби ти менi цього не сказав, ми б не розлучилися. Але ти, Андрiю, сам… менi… сказав.

Якби та давня розмова не мала такого доленосного значення, вона б зараз, дивлячись йому в очi, могла б вирiшити, що усе їй лише привидiлося. Або, що вона з’їхала з глузду. Вiн справдi нiколи не був у Тисовцi. Це було очевидно.

— Ти був тодi на Синьовирi?

— Так.

— З медсестрою?

— З хлопцями. При чому тут медсестра…

Несподiвано гучно озвалася його мобiлка.

— Скоро буду, — вiдповiв вiн i запхав її у кишеню. — Яка дурна пiдстава. Чому ми з тобою нормально не поговорили тодi? Я — тому що не хотiв руйнувати твою любов з тим козлом, чорт забирай! Я ж бачив вас разом, ти на нього так дивилася, що жодних сумнiвiв не виникало. А ти чому тодi не спробувала з’ясувати що до чого?… Не сходиться. Щось таке крутиться у головi, не можу упiймати. Почекай… А хто тобi сказав про Тисовець? Кому це треба було? Так… Через наше розлучення я… А! Ага…

Iрина дивилася на нього, нiчого не розумiючи.

— От що я тобi скажу, — щось в обличчi Андрiя знову змiнилося. — Я тодi був виконувачем обов’язкiв, мав стати головним. А потiм мене вже не хотiли призначати. Через розлучення. I через те, що почав пити… Але завiдувач здороввiддiлом пiдтримав. Мене все ж таки призначили. А про тебе менi дуже вчасно усе розповiли, з фотографiями та подробицями вiд очевидця. А от хто тобi сказав?

Знову задзвонила мобiлка. Андрiй збив дзвiнок.

— Лiкарка одна. Вона тебе знала. I ти сам менi це пiдтвердив.