Чтение онлайн

Несподівано при вході до рекреації я помічаю Юлю, її голова з'являється з-за плеча високого незнайомця, який спостерігає за парами, що танцюють, розмовляє з дівчиною у червоному платті. Погляд Юлі ніби стривожений, поволі обводить присутніх, чіпляється на кілька секунд за те чи інше обличчя, але байдуже повзе далі. Раптом я розумію, що прагну, аби вона мене побачила, аби її очі шукали тільки мене, щоб вони спалахнули світлим вогником від зустрічі зі мною, розширилися й завмерли. Юлі торкається висока коротко стрижена брюнетка, яку я часто бачу в нашій общазі, але сумніваюся, щоб вона тут жила; дівчата говорять, їхні губи красиво ворушаться, розтягуються в усмішці. До брюнетки підходить кремезний мужик, якого я не знаю, він трохи фамільярно обіймає малу за талію, занурюється губами в її шию, брюнетка знехотя пручається і йде з ним. Юля знову залишається сама й нарешті мене помічає, показую, що цілую її, вона злегка усміхається й на мить заплющує очі, ніби підтверджує, що отримала моє послання. Моя партнерка по танцю помічає, що я дивлюся лише на Юлю й мовчу, розпитує про мене, а я знехотя відповідаю. Танець закінчується, дякую моїй партнерці, а в цей час Хо-хо голосно вигукує в мікрофон, що на всіх нас чекає сюрприз. Біля столика з апаратурою нічого не відбувається, всі уважно дивляться туди й чекають на обіцянку, врешті до Хо-хо підходить Дека з розкішною концертною гітарою, два студенти ставлять біля нього крісло та мікрофон. Дека сідає, підсуває до себе мікрофон, регулює, аби він був біля рота. Хо-хо вигукує, що Дека зіграє нову композицію, і додає, як завжди, ва-в. Я дивлюся на зосереджене обличчя Деки, він виглядає замисленим, у погляді нічого конкретного, ніби перед його очима невиразна, розмита пелена, крізь яку годі щось роздивитися. Несподівано пальці оживають, торкаються струн, які вибухають енергійною, трохи подертою й водночас неприборканою, а проте органічною мелодією. Обличчя Деки кривиться, ніби він страждає, і набуває такого виразу, немов на нього, блін, зійшло просвітлення, пальці уповільнюють темп, струни на коротку мить завмирають, аби знову ожити в плавному ритмі; це одна з найпрекрасніших мелодій, яку він створив за останні два роки після затяжної, майже десятимісячної кризи; весь цей час він тинявся сам не свій, напивався у драбадан і лежав мертвим у рекреаціях, лише його розплющені очі байдуже дивилися на тих, хто до нього підходив і питав, що сталося, запитували — може, допомогти, а він лише зиркав на них скляними очима й стулював повіки; ця мелодія дуже довго народжувалася, поки постала перед нами вистражданою, святою, чистою, такою, яку переживають серцем, якою хворіють, аж поки з полегшенням і спустошенням від неї не звільняються. Дека грає, і я помічаю, як по його лицю течуть сльози. Розумію, що зараз він себе не контролює, що його насправді з нами нема, він там, у своїй чесній музиці — музиці без дешевих кліше та викрутасів, які полюбляють усілякі кон'юнктурні вискочки, що звикли жити на легку ногу й хвацько робити свої жалюгідні кар'єри. Ми неодноразово запитували в Деки, чому він нічого не добивається, не пробує вийти зі своїми композиціями й інтро на серйозний рівень. Дека в такі миті здебільшого мовчить, у його очах тліє невимовна туга й водночас дивний, щирий скепсис; я розумію, що він нам ніколи не пояснить, наскільки все це для нього неважливе, незрозуміле та зайве, що його бентежить лише музика, музика без причини та наслідків, музика без винагород і матеріальних зисків, музика без слави та всієї отієї богемної шушери, просто музика, як повітря, просто музика як спосіб існування; колись він сказав, що людина недосконала, бо не здатна тривати у своїй радості довго.

«Дека, мабуть, інопланетянин», — несподівано за моєю спиною шепоче Юля й так само стежить за грою Деки. Ага, мухоморів об'ївся. «Він рано чи пізно загине», — додає вона.

Я кажу їй, щоб про таке не думала, можна наврочити біду, нехай краще музика його не покидає, бо коли це трапиться, він знову лежатиме вечорами п'яний у рекреації, завалить сесію, посвариться з пихатим і самовпевненим викладачем; у його очах знову кисло посміхатиметься суїцид — наш вірний друг, який знецінює речі, що нас оточують, і змушує забувати про слова, блін, чотирнадцятого Далай-лами, написані в моїй кімнаті на шпалерах, одразу над моїм ліжком, і які найбільше шанує Дека: «Аби позбавитися від страждання й набути щастя, нема іншого шляху, крім уникнення в потоках свідомості живих істот причин, що породжують страждання, і створити в цих потоках причини щастя». Це не крейзі якийсь вошивий із бодуна сказав, а сам Далай-лама. Дека завершує, присутні вибухають гучними оплесками. Він встає зі стільця, зніяковіло й винувато всміхається, в нього такий вираз обличчя, ніби вся ця радість і захоплення його музикою відбувається не в реальності, а в іншому світі, про який знає тільки він; ніби всі ми, присутні в цьому залі, тішимося, але не знаємо, з чого насправді слід тішитися. Дека — ти великий мудак, нам треба ще багато чого в тебе вчитися.

Мої думки перериває радісний вигук Хо-хо у мікрофон, що на нас чекає ще кілька гарячих годин, дітки, не розповзайтеся по своїх ліжечках, краще налийте і випийте, цілуйтесь, православні, ви того варті, ва-в! До мене підходить утомлений Дека, легко, ледь помітно усміхається, каже, що сьогодні добрий день, треба, щоб він зберігся в дні завтрашньому. Ми підходимо з ним до столика, наливаємо, цокаємося «за нас» і перехиляємо. «Без мене?» — несподівано шепоче на вухо Юля, я обіймаю її, вона п'є вино з моєї склянки й лукаво дивиться на мене. Деку тягне за руку студентка з сусіднього блоку, вона поводиться, як розбещена неслухняна дівчинка, то вередує, то лащиться до нього, то знову вередує й корчить незадоволені міни. Дека на все це дивиться зі спокоєм східного монаха й лише доброзичливо посміхається, врешті йде з нею. Юля тягне мене на перекур, але на балконі купа народу, там навіть нема де одному стати, не те що двом. Ми йдемо на сходи, сідаємо на підвіконня маленького майданчика між поверхами. Вона відразу липне, горнеться, мені це страшенно подобається, я цілую її в темряві, губами шастаю по ніжному обличчю, вона запускає руку мені під светр і футболку, пестить живіт, груди.

«Як ти познайомився з Декою?»

«Не знаю. Це саме по собі сталося».

«Справді?»

«У нього погляд особливий, я відразу відчув — своя людина».

«У мене так само», — затягується Юля, вогник цигарки ледь освітлює її обличчя.

Ми ще довго говоримо про Деку, про те, що він страждає, найдивніше — це йому в тягу, й намагається подолати власні страждання, особливо тоді, коли надто довго не пише, напивається й тижнями ходить синій, нерухомо валяється в рекреації й ні на кого не звертає уваги.

«Думаєш, чого він вдарився в буддизм? — запитую в неї. — У ньому він знайшов спосіб жити в злагоді з іншими, але з собою... поки не виходить».

«Може, це через те, що його цікавить тільки музика? О, а чого ви постійно про буддизм триндите?» — запитує Юля.

«Буддизм — це також музика, вічна залізна флейта, в звучанні якої нема тональності, контрастів».

Юля перебиває й просить говорити простіше, скільки можна, ти ж знаєш, я цього гівна ще на лекціях наслухаюся. Пробач, деколи заносить. Так, задумано каже вона, все це круто, і взагалі, я рада, що Дека живе, хоч він і буддист хріновий, але хороший. Запитливо дивлюся на неї, мовчки усміхаюся.

«Sorry, — підходить до нас Хо-хо, — Віталя, в тебе не буде цигарки?»

Дістаю пачку, він просить одразу дві. Бери скільки треба. А він: ну тоді три. Хо-хо сміється, і ми сміємося разом із ним. Він розповідає всілякі дурниці, але, оговтавшись, каже, що більше не заважатиме, і йде туди, де звучить музика. Я цілую Юлю в шию, поволі підіймаюся до мочки вуха, легко воджу по ньому язиком, і думаю про свою маленьку, хорошу Настю, яку залишив нещодавно вдома й повернувся в рідну общагу. Вона з кожним днем непокоїться все більше, деколи через ревнощі стає просто нестерпною. Чому Настя не може зрозуміти, що мені не стати іншим, що це просто неможливо, що змінитися — означає відмовитися від власного світу, від того звичного способу життя, в якому все більш-менш налагодилося, в якому моє мислення майже позбавилося агресії, турбот і тривоги, що раніше докучали. Не можу пояснити їй, що борюся не з тим, що намагається мене подолати чи підкорити, не з обставинами, які, немов мошкара, злітаються на мій спокій, а борюся, перш за все, з самим собою, бо перемога над собою, над тією внутрішньою неприборканою істотою, яка постійно прагне вибратися з мене, — це краще, ніж перемога над іншими людьми, особливо тоді, коли вони слабші чи нещасливіші за тебе. Цього всього мене навчив Дека, і я йому вдячний, бо раніше, коли навіть не підозрював, що так можна думати й жити, коли гризся через найдрібніші проблеми, подумки, в час безсоння, вони торбили мене, й це позначалося на людях, з якими я спілкувався.

«Сьогодні буду з тобою. Не хочу залишатися одна», — дивиться на мене Юля.

«Ти не будеш одна».

Музика несподівано вщухає, з рекреації поволі розходиться народ, лише голос Хо-хо просить у кількох знайомих допомогти йому розгребтися з апаратурою, дротами, проводкою. По сходах на верхній поверх четверо студентів із музпеду несуть два столи, сміються, поблизу нас униз пропливає вгашена дівчина, в неї підвертається нога, вона мало не падає, встигає вхопитися за поручні. Допомагаю їй підвестися й зводжу на сьомий поверх, мала тягне мене з собою, «пішли» — шепоче перегаром в обличчя, але я всміхаюся й віджартовуюся, врешті дівчина зникає в цілковитій темряві за дверима одного з блоків. Повертаюся до Юлі, вона вішається мені на шию, й ми знову цілуємося. З коридора долітає розгніваний голос Хо-хо: відчиніть! не буду ж я спати в коридорі, гов! ви там повимирали? відчиніть, а то повбиваю! Врешті все замовкає, Хо-хо кілька разів щось вигукує, йому незадоволено відповідають, гримають двері, чути, як спрацьовує замок, ми з Юлею прислухаємося до несподіваної тиші. На дев'ятому поверсі вибухає дівочий регіт, замовкає, а за ним, ніби відлуння, крадеться приглушений невиразний сміх. І знову тиша.

Дивимося одне на одного. Розумію, про що вона запитує поглядом: що будемо робити? Беру її за руку, й ми підводимося, виходимо на мій поверх, ідемо до мого блоку, вступаємо в нічний морок, чути, як у блоці з крана крапає вода, пахне затхлою сирістю з душової. Ступаю обережно, за останні місяці я призвичаївся до цього «сліпого» маршруту до своїх дверей. Коли перегоріла остання лампочка (нові, які ми щоразу вкручуємо, невидимки вмудряються цупити того ж вечора), ми так і залишилися в постійній темряві. Знаю, в якому місці стоїть відро зі сміттям моїх сусідів із сумісної двомісної кімнати, якось я сп'яну його перевернув. Навпомацки Юля ненароком наступає на мене й одразу вибачається, однією рукою тримаю її за лікоть, а іншою мацаю стіну, за кілька метрів повинні вже бути мої двері, принаймні внизу між ними й підлогою видно горизонтальну смугу невиразного світла, ось вони, натискаю на клямку — в кімнаті на письмовому столі горить стаpa жовта лампа, на якій сохнуть випрані труси, завжди їх сушу на лампі, вони так швидше висихають.

«Проходь», — кажу Юлі.

Вона нишком, ніби на пальчиках, ступає до моєї оселі, зацікавлено розглядає обстановку, сідає на ліжко, в якого під матрацом розтягнута пружина.

«Ти тут живеш?» — каже таким голосом, ніби не запитує, а висловлює запитанням захоплення.

«Так, я тут, здається, живу».

Дивиться на лампу з трусами і сміється, непоганий перформенс. Слова умні знає. Потім переводить погляд на стіну над ліжком, а саме — на місце в голові, де намальована надгробна плита, яка стоїть над ліжком, ніби над могилою. Юля читає написане: тут спочиває брат Віталій ордену св. Бенедикта, який спочив у Бозі, відмовившись від денної суєти. Я кажу, що це намалював на першому курсі, всі ми тоді хворіли на середні віки, інквізицію, францисканство, містику, алкаша Фрідріха Барбароссу та інші симпатичні штуки, Юля, до речі, ти перша, хто не боїться сидіти на цьому ліжку о такій порі, не всім таке до душі. Подумки згадую, коли вперше привів у кімнату Настю, вона цілий вечір просиділа у кріслі біля письмового столу, обізвала мене ненормальним. Комендантша общаги пробувала зі мною воювати, змушувала переклеїти шпалери чи хоча б завішати цей «надгробок» велетенським плакатом, можна даже дєвушкой сімпатічной, сказала вона, але только нє ето, да, да, только нє ето, бо як буде провєрка, то нас точно всіх поховають, у ректораті з такими вєщами не шутять. Але минув рік, і це, здається, забулося, стерлося в її пам'яті, хоча одного разу вона спинила мене на вахті, коли я йшов зі своєю дівчиною, й дружелюбно, навіть із радістю запитала: а ти і дальше спиш на кладбіщі? не понімаю, це ви всі тут от книжок с ума посходілі? чи от того, шо з дому потікали? не понімаю...

«Може, музику?»

«Давай», — каже Юля.

На поганенький магнітофон ставлю «Аукціон». Вона дивиться на мене, бере за руку й тягне до себе на ліжко. Ми шалені, навіть трохи агресивні, накидаємося одне на одного, скидаємо одяг і залазимо під ковдру. Постіль ще тепла — від попередньої пари, яка брала в мене ключі для свого чистого й справжнього щастя. Ми закутуємося в їхнє тепло, в їхні запахи; попередня дівчина гарно пахне, уявляю, як вона кохалася, який у неї був вираз обличчя, як вона дихала, цілувала й говорила. В стінку несподівано грюкають, здається, каблуком зимового чобота, ого, значить, серйозно, чути голос моєї сусідки з чотиримісної кімнати: Віталя, скрути музику, ми спимо. Нема питань, збавляю звук, магнітофон ставлю на крісло біля ліжка, щоб музика нікому не заважала. Юля каже: в тебе злі сусідки. Сміюся й заперечливо киваю головою: вони добрі, просто втомлені, їм треба зранку вставати, знаєш, я деколи друкарською машинкою гуркочу далеко за північ, а вона в мене, як трактор, вони вже звикли, лише зранку перепитують, що я нового написав і чи зачитаю їм... ні, ні, цілую Юлю в очі, вони добрі, гарні люди, я щасливий, що вони живуть поруч.

«Ти говориш, як Дека», — горнеться до мене.

«Да? Так думати я навчився у нього».

«Боже, який ти худий! Скільки ти важиш?»

«Здається, сімдесят один».

Ми гаряче цілуємося, ніби такого більше ніколи не буде; пауза; а може, і справді — не буде, якщо цінуєш день сьогоднішній, ніколи не думатимеш про завтрашній, житимеш тим, що маєш зараз. Магнітофон замовкає. Втомлені, ми тихо жевріємо в обіймах, наше тепло зливається в ціле, наша солонувата шкіра липне одна до одної, в дрімоті я вдихаю запах Юлі, губами відчуваю її присмак, поки не засинаю.