Патетичний блуд
Шрифт:
Думаємо з Декою, що подарувати Тані на день народження. Два дні простим олівцем малюю її портрет з невеличкої минулорічної фотографії, а Дека складає із сірників церкву, що він робить досить професійно й красиво. Йому не вистачає сірників, ми вже задовбалися ходити по общазі і стріляти їх у знайомих. Сірників все одно не вистачає. На квіти не маємо жодної гривні. Після обіду приходить моя маленька Настя, вона виглядає засмученою, змарнілою і стривоженою. Розпитую, що сталося, рідна, але вона мовчить. Дека делікатно встає, каже, що має йти, але я його затримую:
«А як же квіти?»
«Я куплю вам квіти», — озивається Настя, вона здогадується, що ми думаємо про день народження Тані. Дека знічується ще більше, йому незручно це слухати. Я усміхаюся й мовчки за ним спостерігаю, він підводиться і прощається з нами, Насті каже, що буде про неї думати під час медитації, аби в тебе, сонечко, все було добре. Вона дивиться на нього, як на ескімоса, здивовано кліпає очима. «Дивні в тебе друзі», — каже глухим голосом через кілька секунд після того, як Дека покинув кімнату. Настя виглядає збентеженою, ніби її мучать важкі роздуми. Погляд байдуже блукає по кімнаті, лише зараз вона помічає те, чим ми займалися. Настя підходить до письмового столу й розглядає розпочатий портрет Тані, очі її розширюються, в них з'являється незрозумілий блиск. «Вона часто тут буває?» — гостро дивиться на мене. Я усміхаюся, хочу пожартувати, але не маю слів, на її ревнощі не можу реагувати серйозно. Обличчя Насті похмурішає, губки надуваються, ніби в дитини, яку за малу провину поставили в куток. Порожнім поглядом вона дивиться на портрет, який я так і не завершив, і багатозначно хитає головою, ніби хоче сказати: все тепер зрозуміло. Я підходжу, стаю на праве коліно й обіймаю її за талію. Настя сидить, склавши руки на колінах, і на мене не реагує. Притискаюся до неї й шепочу «дурненька», цілую непорушні, холодні долоні. Вона запитує, навіщо це все. Підводжуся, беру її обличчя в руки.
«Маленька, що з тобою?»
«Ти на мене більше не звертаєш уваги».
«Дурненька».
«Не звертаєш».
«Господи...»
«Що ти робиш?»
«Тебе роздягаю», — цілую її у вушко і продовжую.
Настя неохоче пручається й запитує, чи в мене є інша. Сміюся й кажу, що ні з ким не зустрічаюся, бо це мені не потрібно. Пауза. Стає сумно. Я брешу. Я змушений брехати, як останній негідник, як дешевий покидьок, який користується довірою. Навіщо я брешу? щоб її заспокоїти? щоб вона не знала турбот і болю? щоб її оченята усміхалися? Шкода, що Настя не хоче мене розуміти, їй би тоді легше жилося. Якщо неможливо змінити світ і себе, мабуть, краще змінити своє ставлення до світу. Чому вона не хоче цього збагнути? Бідолашна. Думаю, мені пора схаменутися й більше не займатися подібними речами, бо так я лише віддаляюся від того, що визначив для себе за найважливіше. Дека мене просто не зрозумів би в цій ситуації.
Я цілую Настю в губи, вони здригаються, оживають від смутку й відповідають взаємністю. Дивиться уважними і водночас сполоханими оченятами, ніби мовчки каже: я вірю, тільки не обманюй. Господи, я втрачаю голову. Ми підводимося й переходимо на ліжко, Настя підкоряється, звільняється від теплого светра, я обіймаю її худенькі плечі, цілую їх, обличчям занурююся між чорні чашечки бюстгальтера. Вона притискає мене до себе й гаряче шепоче: «Я хочу, щоб у нас усе було добре». Все буде добре, маленька, все буде добре. Скидаю з неї чорні вельвети, а за ними колготки. Настя в самій нижній білизні, каже, що холоднувато, я вмикаю саморобний обігрівач. Починаю її пестити, цілувати, оголюю груди, але відчуваю, що вона дуже напружена й чужа, певно, знову думає про всіляку маячню. В такі хвилини думати не варто, бо нічого гарного з цього не вийде, але й говорити їй про це не слід, бо образиться. Настя допомагає мені роздягнутися і — знову цей тривожний погляд, ніби я хочу в неї забрати найдорожче, ми ж це робили сотню разів... Я розвертаю її, ставлю на коліна, губами занурююся в її масивний зад, підстрижена шубка навколо двох рожевих пелюсток злегка поколює мені рот і підборіддя, язиком підіймаюся до ануса й масажую його (Рембо колись гарно про це сказав: шоколадне око); легко запускаю в нього вказівний палець, але Настя здригається й швидко перевертається на спину: «Що завгодно, тільки не це». Відразу пропадає настрій. Кажу: я хочу туди. Вона — ні. Від розчарування всередині мене аж в'януть фіалки. Я лягаю поруч неї й мовчки дивлюся в стелю. Нам тісно на вузькому студентському ліжку. Настя підводиться, спирається на лікоть і настороженим поглядом вивчає моє обличчя. Несподівано розумію, що не можу бути з нею, хочу, аби вона пішла. Вона запитує, що сталося, і це мене ще більше заводить. Я знову втрачаю спокій, втрачаю рівновагу, чого щоденно намагався досягнути за останні місяці. Знову стаю залежним від емоцій, які підкорюють і змушують робити дурні вчинки.
«Що сталося?»
Пауза.
«Йди додому».
Від цих слів Настю аж пересмикує, кілька секунд вона мовчить, як раптом накидається на мене з лавиною звинувачень, що я егоїст, що я думаю лише про себе, що більш байдужої людини вона не зустрічала, яка говорить, що любить, і разом з тим брутально відштовхує, ніби зневажає того, кого любить.
«Віталік, може, це в тебе пішов тепер психоаналіз? і ти на мені проводиш досліди? раніше тобі подобався абсурд, потім буддизм, а тепер що? експерименти над людьми? Може, завтра ти ще нацистом станеш? зрозумій, я не можу підлаштуватися під усі твої захоплення й жити так, наче вони мене переймають і страшенно подобаються; пауза; я не хочу, не хочу, не хочу, не хочу, — чуєш мене? — не хочу!»
«До чого тут це, — перебиваю її, — мене збуджує твоя дупа, а ти мені лекцію читаєш».
«Ти ж знаєш, я проти такого».
«Ти цього не пробувала». Вона обурюється ще більше, і це мене втомлює. «Йди додому», — знову повторюю.
Настя застигає на місці, обличчя сіріє, раптом зіскакує з ліжка, швидко хапає свої лахи й одягається. Спостерігаю за її знервованими, хаотичними, різкими рухами. Збуджено й недоладно натягує на себе бюстгальтер, колготки, вельвети, светр, хапає високі зимові чоботи, різко смикає замки на них, на правому чоботі замок трохи заїдає, і Настя дратується ще більше, хочу допомогти, але вона мене обрубує, тремтячи від люті, що справиться сама. На плечі кидає пальто й вибігає. Лежу й розглядаю посірілу від років стелю, ЇЇ давно не білили, певно, років десять. Спустошений, знищений, жалюгідний, я не знаю, куди подітися, як усьому цьому зарадити. Я міг би все змінити, пояснити, що наші стосунки останнім часом потребують значних взаємних зусиль, що якби ми захотіли, могли б їх покращити. Але... заради чого все це? заради чого ці кумедні сцени? Я не можу нічого змінити, я не хочу нічого змінювати, бо тоді треба відмовитися від найголовнішого — від пошуку тиші, в якій немає агресії, зневаги, брехні, обману, в якій нема ницості. Бхікшу, який себе стримує у всьому, звільняється від печалі. Все правильно, бхікшу повинен на все насрати. Я не можу звільнитися від печалі, я не можу звільнитися від пристрасті, я не можу звільнитися від страху, що одного дня мене знайдуть тут, у Ніжині, і тоді... не знати що буде. Господи, я втомився жити з цим, щодня носити це в собі, постійно думати про це, думати у снах, у час безсоння чи навіть кохання. Я хочу навчитися жити в спокої, лягати й прокидатися з чистим серцем, нікому не бажати й не робити зла.
Під вечір Дека каже, щоб я особливо не парив себе Настею, бо тоді буду ще більш залежнішим від неї, зрозумій, що жінки над нами панують лише тоді, коли ми про них думаємо, коли переймаємося своїми стосунками з ними, а якщо ми звільнимося від цього, не відштовхнемо жінку, а просто ставитимемось до неї — як би це сказати? — ну, спокійно, неемоційно, лише тоді нам вдасться дотриматися рівноваги, погоджуєшся? Як тут не погодитися? Ми сидимо в його кімнаті, п'ємо чай, гріємо руки об гарячі кружки. Сьогодні як ніколи холодно. «Погано працює опалення, — озивається Дека, — в підвалі, кажуть, трубу прорвало, вночі буде ще холодніше, мороз як ударить — настануть гайки». Приходить Юля, на стіл ставить миску з пісочним печивом. Дека наливає їй чаю, і вона сідає поруч із нами. В домашньому халаті, з накинутим на плечі теплим светром, Юля схожа на дівчину, яка працює в сільському господарстві. Я кажу їй про це, і вона усміхається. Юля каже, що скучила за нами, що не могла побачитися, бо мала надто багато справ, вивчала нову партію на скрипці, а ще писала нудний реферат з філософії «Феномен любові в культурі». Ми з Декою сміємося, а потім розпитуємо, і який же він, цей феномен? Юля вдавано ображається: да ну вас. Я їм печиво: дуже смачне, сама пекла? Вона дивиться на мене здивовано і водночас незадоволено. «Я що, схожа на тих, хто вовтузиться на кухні?» Дека підморгує: певно, ти феміністка. Юля закочує очі, ніби ми її остаточно задовбали. Я згадую про нещодавню розмову з Настею, про те, що повівся з нею черство й по-жлобськи, і мені стає сумно. Вони говорять про якогось дивного студента з музпеду, який ходить узимку без верхнього одягу, лише в одній фланелевій сорочці, про те, що він лівша, струни на його гітарі стоять навпаки і через це ніхто не може позичити в нього інструмент.
«От жук, — каже Дека, — і це ж треба таким індивідуалістом вродитися». Він підводиться, йде до невеликого програвача, що стоїть на тумбочці біля вікна, порпається між платівками, вибирає одну, витягує з футляра й ставить. Вівальді.
«Чого сумуєш?»
«А?» — здригаюся від запитання Юлі.
«Це він з Настею ніяк не помириться», — замість мене відповідає Дека.
«Тю, — каже Юля, — хіба з гарною дівчиною так можна? Гарну дівчину треба любити. Ну, Віталя...»
«Не чіпай його, — усміхається Дека, — йому зараз паршиво. Старий, якщо тобі паршиво, тобі не світить дзен, я серйозно, задумайся над цим».
«Знаю. Вже задумався».
«Знати мало. Треба вміти».
«Не вмію».
Почуваюся настільки спустошеним, що неохота з ним сперечатися. Юля всідається мені на коліна, бере моє обличчя в долоні, цілує в очі: ну, маленький, не сумуй, усе буде добре, ти помиришся зі своєю Настею, обіцяєш мені, що помиришся? да? молодець. Ми цілуємося взасос, вона запускає язика в мого рота, і я його легко смокчу. Юля гладить мені груди під сорочкою, злегка пощипує соски, я заводжуся й одразу стає легше, забуваються турботи.
«Все буде нормально, — каже мені; пауза. — Дека, скажи йому, що все буде нормально».
«Да, саме так і буде, — угукає він і наливає собі ще одну кружку чаю, — головне, Віталік, розслабитися».
«Я вже розслабився», — на мить відриваюся від губ Юлі.
«Рідні, — каже вона, — в моїй кімнаті такий дубак, я хочу, щоб ви були зі мною».
«Нема питань».
«Угу», — підхоплює Дека. Він сьогодні — як ніколи — не балакучий. Може, в нього щось трапилося? Його замислений, ніби заглиблений в себе, вираз обличчя аж ніяк не узгоджується з тим, що ми про Деку знаємо, яким його часто бачимо в нашому тісному колі серед друзів і близьких, коли він поводиться природно, легко, невимушено, коли показує свою жваву, енергійну вдачу в жартах і балачках на необов'язкові, але приємні теми, коли навколо нього всі сміються й почуваються щасливими. Я прошу трохи стишити музику, бо мінорні речі Вівальді ще більше пробуджують у мені тривогу й смуток і переді мною постає образ Насті.
«Віталік, альо, — торсає мене Юля. — Ти де?»
«Він любить «зависнути», це в нього мазохізм такий», — жартує Дека.
«Сам ти мазохізм ходячий. Я заплутався. Нічого не знаю», — кажу їм.
«Ну, старий, всі ми не знаємо... он Юля, певно, також не знає...»
«Як цікаво! А що саме?» — сміється вона.
Пауза.
«Я не знаю. Всього так багато, а я один. Не знаю».
«Ти просто це сприймаєш неправильно, — серйознішає Дека. — Не ганяйся за книжковими істинами».
«Легко тобі казати».