Чтение онлайн

Але я все одно їх ненавиділа. Власне, зараз я всіх ненавиділа. І в першу чергу себе...

Земля під моїми ногами стала твердою, і крізь товстий килим попелу я відчула бруківку — це площа. По периметру тягнувся невисокий вал — рештки крамниць; замість Будинку правосуддя височіла купа почорнілого кругляка. Я наблизилася до місця, де колись була пекарня Пітиних батьків, а тепер стояла хіба обгоріла піч. Ні Пітині батьки, ні старші брати не дісталися Округу 13. Із заможних мешканців нашого округу після пожежі вціліла дюжина людей. Тепер ніхто не чекав Пітиного повернення. Окрім мене...

Задкуючи від пекарні, я на щось наскочила, поточилась і незчулась, як присіла на шматок розпеченого на сонці металу. На мить я замислилася: що це? Аж раптом згадала про нововведення, які не так давно з’явилися на площі з легкої руки Треда: ганебний стовп, кілька колодок для шмагання й шибеницю, на яку я і всілася. Мені стало зле. Зовсім зле. Перед внутрішнім зором постали образи, які переслідували мене і уві сні, і наяву. Я постійно уявляла, як катують Піту: топлять, палять, шмагають, б’ють струмом, нівечать, лупцюють — так Капітолій намагається витягнути з нього відомості про повстання, про яке він і гадки не має. Міцно заплющивши очі, я подумки полинула за сотні миль, до Піти, щоб бодай якось підтримати його і запевнити, що він не сам. Але насправді це не так. Він сам-самісінький. І мені не до снаги йому допомогти.

Тікати! Геть звідси — в те єдине місце, яке не знищив вогонь. Я швидко проминула уламки будинку мера Андерсі, де мешкала моя подруга Мадж. До нас не дійшло жодної звісточки про неї та її родину. Може, їх евакуювали до Капітолія, беручи до уваги становище її батька? А може, й ні. Раптом попіл здійнявся вгору й затанцював навколо мене — я миттю схопила поділ сорочки й піднесла його до рота. Питання не в тому, чого я могла наковтатися, а кого. Від цього стискалося горло.

В Поселенні Переможців трава також була випалена і вкрита сірим килимом, але жоден із дванадцятьох зведених тут будинків не постраждав. Я стрілою влетіла в дім, де прожила останній рік, захряснула по собі двері та привалилася до них спиною. На перший погляд удома нічого не змінилося. Було чисто. І так тихо, що аж моторошно. Навіщо я повернулася в Округ 12?

Як ці відвідини допоможуть мені дати відповідь на запитання, якого мені не уникнути?

– Що мені робити? — прошепотіла я до стін. Бо відповіді й справді не знала.

До мене постійно балакали, балакали і балакали. Плутарх Гевенсбі. Його незмінна помічниця Фульвія Кардью. Різноманітні можновладці округу. Військові чини. Зі мною говорили всі, окрім Альми Коїн, президента Округу 13, яка тільки спостерігала. Їй близько п’ятдесятьох, у неї гладеньке сиве волосся до плечей. Мене завжди зачаровували її коси — такі вони були однорідні: ні ґанджу, ні віхтика, ні бодай посіченого кінчика. Очі в неї сірі, але зовсім не такі, як у мешканців Скиби, — набагато безбарвніші, немов із них висмоктали колір. Як талий сніг, коли чекаєш, щоб він нарешті зійшов.

Усі хотіли, щоб я погодилася на роль, яку вони для мене вигадали. Роль символу революції — Переспівниці. Та хіба не досить того, що я уже зробила, — кинула на арені виклик Капітолію, згуртувала народ? Тепер я ще повинна стати ватажком, обличчям, голосом, втіленням революції? Людиною, на котру округи, які здебільшого вже відкрито оголосили війну Капітолію, можуть розраховувати; людиною, яка торуватиме їм шлях до перемоги. Звісно, не весь тягар ляже на мої плечі: у мене буде команда, яка мене одягатиме, робитиме мені макіяж, писатиме промови, готуватиме мої виступи — страшенно знайомо, еге ж? — а мені тільки треба добре грати роль. Іноді я їх слухала, а іноді просто дивилася на ідеальні коси Коїн і міркувала над тим, чи це не перука. Врешті-решт я просто підводилася й виходила з кімнати, бо в мене починала розколюватися голова, або нападав голод, або мені просто кортіло вдихнути свіжого повітря — вже за кілька годин, проведених під землею, я мало не вовком вила. Я ніколи нічого не пояснювала. Просто виходила з-за столу й забиралася геть.

Вчора по обіді, коли за моєю спиною уже майже зачинилися двері, я ще встигла почути слова Коїн:

— Я мала рацію: спочатку треба було рятувати хлопця.

Вона мала на увазі Піту. Мушу визнати, вона таки справді мала рацію. Піта — чудовий промовець, саме те, що їм треба.

А кого вони врятували натомість? Мене, цілком неконтактну особу. Біпера — літнього винахідника з Округу З, з яким ми майже не бачилися, бо щойно він зміг сісти на ліжку, як його запроторили до військової лабораторії. Без перебільшення: покотили його лікарняне ліжко в секретну зону, і тепер він тільки час від часу з’являється за обіднім столом. Біпер дуже розумний і щиро прагне допомогти, але він не зовсім те, що треба. Є ще Фіней Одейр — секс-символ із рибальського округу, який замість мене врятував на арені Піті життя. З Фінея теж планують зробити ватажка повстанців, але спочатку доведеться над ним добряче попрацювати. Бо здебільшого він марить, але навіть тоді, коли ненадовго отямлюється, користі з нього мало: треба тричі сказати, щоб він почув. Лікарі вважають, що у всьому винен струм, яким його шваркнуло на арені, але я знаю, що все набагато складніше. Фіней не може зосередитися ні на чому, що стосується Округу 13, оскільки силкується перенестися до Капітолія, до божевільної Енні — єдиної, кого він щиро кохає.

Хай і з важким серцем, та я пробачила Фінею його участь у таємній змові, яка привела мене в Округ 13. Він бодай уявляє собі, що я пережила. А ще мені важко гніватися на людину, яка так часто плаче...

Я пересувалася будинком нечутною мисливською ходою, щоб не видати зайвого звука. Дорогою я підібрала кілька пам’ятних речей: світлину батьків у день їхнього весілля, блакитну стрічку для Прим, нашу сімейну книгу лікувальних і їстівних рослин. Книга впала й розгорнулася на сторінці з жовтими квіточками — і я одразу ж її захлопнула: ці квіти намалював Пітин пензлик.

Що мені робити?

А чи є сенс узагалі щось робити? Зрештою, мама, Прим, Гейлова родина — всі в безпеці. Всі інші жителі Округу 12 або померли, — а цього мені вже не змінити, — або знайшли надійний притулок в Окрузі 13. Ще залишилися повстанці в інших округах. І я, звісно, ненавиджу Капітолій, але зовсім не маю впевненості в тому, що, погодившись на роль Переспівниці, чимось їм допоможу. Ну як мені допомогти їм, коли кожна моя дія веде до страждань і смертей? Літнього чоловіка з Округу 11 застрелили за те, що він просвистів нашу з Рутою пісеньку. Жителів Округу 12 жорстоко покарали після того, як я втрутилася й спробувала заступитися за Гейла, коли його батожили. Мого стиліста Цинну забрали зі Стартового комплексу перед самим початком Ігор закривавленого і непритомного. Надійні джерела Плутарха доповіли, що Цинну вбили під час допиту. Чарівного, загадкового, милого Цинну вбили через мене! Я відігнала від себе цю занадто болючу думку, щоб остаточно не з’їхати з глузду.

Що мені робити?

Стати Переспівницею... Чи зможе добро, яке я потенційно здатна принести, компенсувати те зло, яке я вже заподіяла? Кому мені довіритися? До кого звернутися по пораду? Не до можновладців Округу 13 — це точно. Тепер, коли і моя, і Гейлова родина в безпеці, я могла би просто втекти... але в мене залишилася одна незакінчена справа. Піта. Якби я була на всі сто впевнена, що він мертвий, то без жодних докорів сумління зникла б у лісах і ніколи сюди не повернулася. Але поки мені не відомо це напевне, я тут застрягла.

Зненацька позаду вчулося сичання — і я різко розвернулася. В дверному отворі, вигнувшись дугою й опустивши вуха, стояв найбридкіший на світі кіт.

— Денді, — зронила я.

Тисячі людей загинули, а він вижив, та й вигляд мав нівроку. Цікаво, чим він харчувався? Ми завжди залишали вікно в коморі прочиненим, щоб він міг вийти з дому й повернутися. Мабуть, останнім часом він полював на мишей-полівок. Усі інші варіанти я відкинула одразу ж.

Присівши, я простягнула до нього руку.

— Ходи-но сюди.

Денді навіть вусом не повів: сердитий, бо ми його покинули. До того ж я не принесла з собою нічого смачненького, а єдине, на чому трималася наша з ним дружба, — тельбухи від здобичі. Іноді, коли ми випадково стрічалися в колишній нашій хаті (ми обоє недолюблювали нову домівку), відчували якусь особливу близькість. Але це вже позаду. Денді злісно шипів і зиркав на мене очиськами кольору гнилого кабачка.

— Хочеш побачитися з Прим? — запитала я.

Ну от, ім’я сестри одразу привернуло його увагу. Окрім власного імені, це єдине слово, яке бодай щось означало для Денді. Ліниво нявкнувши, він наблизився. Я підхопила його на руки, погладила густе хутро, а тоді рушила до комірчини, відкопала свою стару мисливську торбину й безцеремонно запхнула кота всередину. Інакше мені не пронести його на вертоліт, а Денді багато значить для сестри. Коза на ім’я Леді — от хто являв собою справжню цінність, але, на жаль, її ніде не видно.