Чтение онлайн

Мати міцно притисла до грудей весільну світлину, а тоді поклала її туди ж, куди й нашу родинну книгу рослин — на стандартний комод, виданий урядом Округу 13. Я повісила батькову куртку на спинку крісла — і якусь мить почувалась як удома. Отож, гадаю, подорож в Округ 12 не була марною.

Ми саме йшли до їдальні (18.30. Вечеря), аж тут запищав Гейлів комунікатор. Зовні він був схожий на великий наручний годинник, але приймав письмові повідомлення. Отримати комунікатор — велика честь, це привілей тих, кого вважають важливим для справи повстання. Гейл здобув цей статус, коли врятував жителів Округу 12.

— Нас обох викликають у Ставку, — мовив Гейл.

Плентаючись позаду Гейла, я спробувала зібратися на думці та приготуватися ще до одної марної спроби зробити з мене Переспівницю. Я згаяла трохи часу, топчучись на порозі Ставки — штабу командування, оснащеного високотехнологічними штучками: балакучими стінами, електронними картами з місцеперебуванням повстанців у різних округах і величезним прямокутним столом з безліччю кнопок, яких мені заборонили торкатися. Однак ніхто не звернув на мене уваги, натомість усі скупчилися біля великого екрана, з якого цілодобово транслювали капітолійські телепередачі. Я уже збиралася вислизнути геть, але потрапила на очі Плутарху, який широкими своїми плечима заступив мені ввесь екран. Плутарх нетерпляче помахав мені рукою, і я поволі посунула вперед, міркуючи, що такого цікавого можу там побачити. Адже на екрані завжди все те саме. Воєнні кадри. Пропаганда. Кадри бомбардування Округу 12. Погрози президента Снігоу... Але цього разу на екрані красувався Цезар Флікермен. Було навіть приємно бачити господаря Голодних ігор — його пофарбоване обличчя, блискучий костюм. Він готувався до інтерв’ю — аж раптом камеру спрямували на гостя — на Піту.

З моїх вуст зірвався дивний звук — щось середнє між схлипом і стогоном: так видихає потопельник, коли йому бракує кисню, аж у грудях пече. Розштовхавши людей, я миттю протиснулася вперед, і долоня моя лягла на екран. Я шукала поглядом Пітині очі, намагаючись роздивитися в них бодай крихту болю, яка свідчила б, що він пережив тортури. Але марно. Піта на вигляд був міцний як бик: ідеальна шкіра — жодної подряпини, тіло пашить здоров’ям. Тримався він серйозно і стримано. Цей образ ніяк не поєднувався з образом бідолашного закривавленого хлопця, побитого і в синцях, який переслідував мене у снах.

Цезар зручно вмостився в кріслі навпроти Піти й довго не зводив із нього погляду.

— Отже... Піто... з поверненням.

Піта ледь помітно усміхнувся:

— Ви, мабуть, гадали, що брали в мене останнє інтерв’ю, хіба ні, Цезарю?

— Мушу зізнатися, так, — відповів Цезар. — Напередодні Червоної чверті. Хто б міг подумати, що ми знову побачимося!

— Запевняю, це не входило в мої плани, — мовив Піта й насупив брови.

Цезар ледь-ледь нахилився вперед.

— Думаю, всі ми знаємо, що входило в твої плани. Пожертвувати собою на арені заради Катніс Евердін і вашої дитинки.

— Саме так. Усе дуже просто, — Пітині пальці затарабанили по кріслу. — Але в інших людей також були плани.

«Так, в інших людей також були плани», — подумала я. Виходить, Піта здогадався, що повстанці використали нас, що ми були пішаками? Що мій порятунок був спланований із самого початку? І зрештою, що наш ментор Геймітч Абернаті зрадив нас обох, коли вдавав, що його мій порятунок не обходить?

Запала тиша, і я помітила, що на Пітиному чолі залягли зморшки. Так, він про все здогадався. Або йому розповіли. Але Капітолій не стратив його і навіть не покарав. Це перевершило мої найсміливіші сподівання. Я не могла відвести погляду від екрана — просто впивалася здоров’ям Пітиного тіла й розуму. Було таке відчуття, ніби мені в жили впорснули морфлій, як тоді, коли я лежала в лікарні.

— Може, розкажеш нам про останню ніч на арені? — запропонував Цезар. — Допоможи нам з’ясувати кілька моментів.

Піта кивнув і ненадовго замислився.

— Остання ніч... Розповісти вам про останню ніч... Що ж, перш за все, уявіть, як ми почувалися — немов комахи під ковпаком, повним розжареного повітря. А довкола самі джунглі... Все зелене, живе, все цокає. Велетенський годинник відлічує останні хвилини твого життя. Кожна година несе з собою нове жахіття. Уявити тільки: за останні два дні померло шістнадцятеро людей — деякі з них пожертвували своїм життям, захищаючи тебе. Залишилося восьмеро, та й ті, швидше за все, помруть до світанку. Завдання: врятувати одного — переможця. Але це не ти.

Від страшних спогадів я вся заросилася потом. Рука зісковзнула з екрана й безпомічно повисла. Піті не потрібен навіть пензель — він чудово вправляється зі словами.

— Щойно ти опиняєшся на арені, решта світу зникає, — провадив він. — Усе, що ти любив, усі речі й люди перестають існувати. Рожеве небо, чудовиська в джунглях, трибути, які жадають твоєї крові, — це єдина реальність, єдине, що має значення. І хай як би тобі цього не хотілося, ти мусиш убивати, бо на арені тебе веде єдине прагнення. І за нього треба дорого платити.

— Життям, — мовив Цезар.

— О ні! Більш ніж життям. Убивство безневинних людей? — мовив Піта. — За нього треба заплатити душею.

— Душею, — повторив Цезар тихо.

В кімнаті запала тиша, і я відчула, як вона затоплює весь Панем. У цю мить уся нація прикипіла до екранів, адже раніше ніхто не розповідав про те, як почуваєшся на арені.

Піта провадив:

— Тож я мусив виконати свій обов’язок. А тієї ночі моїм єдиним обов’язком було врятувати Катніс. Хоча я й не знав про плани повстанців, усе одно відчував: щось негаразд. Усе надто складно. І я пошкодував, що ми з Катніс не втекли разом, як вона запропонувала напередодні. Та було вже запізно шкодувати.

— Біпер мав підвести струм до солоного озера, і в цьому плані й тобі відвели роль, — сказав Цезар.

— Я загрався в союзників! Навіщо я дозволив нас із Катніс розділити! — вибухнув Піта. — Саме тоді я її і втратив.

— Це коли ти залишився біля дерева, а вони з Джоанною Мейсон взяли котушку дроту й подалися до озера... — уточнив Цезар.

— Як мені цього не хотілося! — вигукнув Піта. — Але я просто не міг сперечатися з Біпером, бо тоді б усі здогадалися, що ми з Катніс плануємо кинути союзників. А коли дріт обрізали, все полетіло шкереберть. Я майже нічого не пам’ятаю. Шукав Катніс... Бачив, як Брут убив Чича... Потім я вбив Брута. Пам’ятаю, як Катніс кликала мене. А тоді в дерево поцілила блискавка, і силове поле навколо арени... вибухнуло.

— Піто, його підірвала Катніс, — мовив Цезар. — Ти ж бачив повтор.

— Вона не тямила, що коїть. Ніхто з нас не знав, як Біпер усе спланував. Ви ж бачили — вона не знала навіть, що робити з тим дротом! — Піта немов хапався за останню соломинку.

— Ну гаразд. Просто все це здається вельми підозрілим, — сказав Цезар. — Так ніби вона від початку знала про плани повстанців.

Піта скочив на ноги, вп’явся долонями в крісло Цезаря та грізно над ним нависнув:

— Справді? А те, що Джоанна мало її не вбила, також було сплановано? І удар струмом, який її паралізував? І бомбування? — він уже просто верещав. — Вона не знала, Цезарю! Ніхто з нас не підозрював нічого, ми просто намагалися вберегти одне одного від смерті!

Цезар заспокійливо поклав руку Піті на груди, водночас мовби захищаючись від нього.

— Гаразд, Піто. Я тобі вірю.

— От і добре.

З цими словами Піта відступив і почав нервово перебирати пальцями волосся, куйовдячи ретельно викладені біляві кучері. А тоді важко, мов збожеволівши від горя, упав у крісло.

Цезар трохи почекав, уважно спостерігаючи за Пітою.

— А як щодо вашого ментора Геймітча Абернаті?

Пітине обличчя закам’яніло.

— Гадки не маю, що було відомо йому.