Чтение онлайн

Стефа хотіла щось сказати, але Юрко не дав їй рота розкрити.

— Чекай-чекай. Ти що думаєш — я дурненький? У Львові не знайдемо собі місця, тоді завербуємось кудись на роботу. Пам'ятаєш, як совіти відразу почали були вербувати людей на роботу. Наші їздили в Донбас, на Урал і кудись у ліси до Білого моря. Квиток їм давали на всю сім'ю, гроші на дорогу й ще там аванс, здається. От ми й поїдемо. Ми з тобою працювати будемо, бабусю на кухню десь улаштуємо.

«Боже мій, невже Юрко говорить усе це серйозно? — із страхом подумала Стефа. — Вигадує сам не знає що, та й годі. У нього ще вітер у голові. Правду бабуся каже».

Але Юрко не дає Стефі часу на сумніви. Його фантазія невичерпна, він веде свою подружку далі, крутою звивистою стежиною нездійсненної (ну, звичайно, нездійсненної ж!), але такої сміливої й захоплюючої мрії.

— Як тільки ми влаштуємось на роботу, відразу ж почнемо вчитися. Ну, на різних там курсах. Розумієш, совіти дуже люблять людей учити. Слово честі! Навіть наш Петро не заперечує цього й каже, що ні в якій іншій державі такої пільги нема. В них курси, школи і всякі підготовки на кожному кроці. Головне — безкоштовно, і навіть можуть тобі пенсію платити, стипендія, як у них називається.

Зробивши невелику паузу, Юрко продовжував:

— Значить, ми працюємо і вчимося. Ми ж молоді, нам саме час учитися.

От як у нього легко й швидко виходить — «працюємо і вчимося». Стефі здається, що Юрко витяг її на якусь високу гору, а тепер відірвав од землі й летить з нею в повітрі. Вона сама любить помріяти. Але в нинішні часи марні мрії небезпечні. Зараз треба триматися землі. І Стефа однією іронічною фразою пробує схаменути Юрка.

— Так, так, — киває вона головою, — ти вивчишся на інженера, а я на…

— На інженера? — спантеличено питає Юрко. Хлопець такий захоплений, що не помічає підступу. — Чому на інженера?

— Ти на інженера, а я на професорку [1] , а то й на лікарку, — в голосі Стефи звучить відверте глузування. Та Юрко знову не відчуває насмішки.

— Що ти, Стефо, — каже він невдоволено. — На інженера треба довго вчитися. Ні, про це рано навіть думати. Спершу я піду на курси трактористів або шоферів, а ти… Там видно буде. Головне — нам спеціальність у руки одержати. Я ж уже трохи вмію автом керувати. Слово честі! Мотора я добре не знаю, а залити бензин, воду, завести машину зможу. Я навіть і поїду на малій швидкості.

Ні, Юрко не хвалився, не вигадував, не обіцяв золотих гір. Він міркував дуже сміливо, але тверезо. Видно, він не раз обдумував свої плани, перш ніж посвятити в них свою товаришку. Та все ж щось бентежило його, чогось він не доказував. Стефа відчувала це. І раптом вона зрозуміла, чого боїться її коханий, бо ж і вона в глибині душі боялася того самого. Юркові плани будувалися з моменту появи радянського війська. Одначе ждати приходу совітів доведеться кілька місяців. Що буде з ними за цей час, коли зараз кожен день позначений кров'ю і смертю?

Думки хлопця й дівчини знову збіглися на одну стежку.

Коли Юрко заговорив, голос його звучав невдоволено, глухо, видно, йому було нелегко говорити про це.

— Тепер слухай мене, Стефо. Боже борони, щоб хто-небудь пас удвох побачив. Тоді все пропало. Тому зустрічатись будемо рідко…

Останні слова вразили дівчину. Можливо, Стефа запідозрила якийсь інший, фатальний для неї зміст. Вона поривчасто обійняла Юркову шию тонкими руками й притислася до нього з такою несподіваною для її худенького тіла силою, що хлопець аж злякався.

— Чого ти? — квапливо й стурбовано зашепотів він. — Ну, чого ти? Не треба так… Дурненька моя. Потерпимо. Інакше не можна.

— Не вірю, — безнадійно призналася Стефа. — Нічому не вірю. Ти забудеш мене. Усе мине, як у пісні співається…

— Слухай, Стефо…

— Коли ти поруч… Я вірю, мені не страшно тоді, і я така смілива, хоч на край світу. А як тільки…

— Стефо, я не хочу слухати дурниць. Я тобі правду скажу:, якщо в тебе немає сили характеру, тоді ми й справді — діти і в ляльки бавимося… Думаєш, мені легко буде тижнями тебе не бачити? Що з того? Не можна!

О, він умів говорити твердо. Він відчував свою відповідальність. Відповідальність старшого й мужчини. На нього можна було покластися.

— До тітки в Підгайчики не ходи. Не мозоль нашим зайвий раз очей. Листи клади, як і раніше, — біля хреста під великий камінь. Пиши тільки головне. І — обережно. Всім найсвятішим заклинаю тебе, Стефо, стережися й наших, і своїх. Від них нам горе. До пори, до часу тільки ми знатимемо. Ти мене чуєш?

— Так.

— Згодна?

— Так. Усе зроблю, любий, усе для тебе витерплю.

— Хіба для мене? Для нас обох.

— Так, для нас обох, — слухняно й щасливо повторила дівчина.

В цю хвилину Стефа довіряла своєму коханому безмежно. Юрко з вдячністю погладив її голову з високим коком над чолом і з двома туго заплетеними косами, доторкнувся губами її обличчя. Від Стефи пахло молоком і степовою духмяною травою, нагрітою сонцем. Яка вона ще тоненька, худенька. Юрко розчулився. Йому захотілося зробити для Стефи щось велике, надзвичайно щедре. Він підвів голову до неба. Зорі… Зібрати їх у чорний мішок і віддати Стефі. Подарувати… Боже мій, який він ще дурненький. Про що думає. Хлопчисько.

Черкнула зірка по небу. Юрко згадав Стефиного батька.

— Закінчиться війна, і все стихне, рибонько. Люди заспокояться. Може, з'явиться вуйко Семен.

— Йой-ой-ой… — заломила руки Стефа. — Що ти кажеш, милий. Нема вже живого нашого татуся. Давно немає.

— Не кажи так, Стефо. Це — війна. На війні всяко буває. Кожної війни багатьох людей ховали, а вони живі-здорові додому приходили. Старі люди розповідають…

— Та чи я б не хотіла, Юрцю? Ой, я б такого щастя не пережила.

Сльози дівчини закапали на вишивану сорочку хлопця, й він відчув, як ширшає на грудях тепла волога пляма, як вона швидко холоне по краях. Він ніжно обійняв кохану, поцілував у скроню:

— Все може бути, Стефо. Ми повинні думати, як краще…

Все лишалося неясним, хистким, крім одного — вони кохають одне одного, і їх кохання не обіцяє бути щасливим. Та все ж навіть у найнещасливіших закоханих бувають хвилини, коли в світі немає нікого, крім них двох. Така хвилина настала для Юрка й Стефи.