Чтение онлайн

Юрко відчув, що в нього з очей котяться сльози. Але він знав, що кожна секунда перебування в цій хаті може стати фатальною для них. Хлопець доторкнувся плеча дівчини.

— Ходімо, Стефо. Зараз же!

Різким, ворожим рухом вона відкинула його руку, заголосила ще дужче. Тоді він підняв її на ноги, струснув, ударив долонею по щоці.

— Тихо… Кому кажу? Цить!

Його охопила лють — дурне, безглузде дівчисько, дай їй волю, загубить усіх, усіх. Баби! Тільки піддайся їм, голову втратиш…

Ляпас і гнійний вигук подіяли на Стефу. Дівчина замовкла, й щось розумне, неспокійне майнуло в її очах. Вона випустила з рук хлопчика, кинулись до скрині, почала квапливо виймати речі, кидаючи їх на велику хустку, розстелену на підлозі. Купа росла — сукні, чоботи, пальта, сувій домашнього полотна, чоловічий костюм…

— Стефо, Стефо, досить. — зашипів Юрко. Стефина жадібність неприємно вразила його, здалася блюзнірською в цю мить. Однак дівчина продовжувала звільняти скриню. Юрко відштовхнув її, вхопив кінці хустки, почав зав'язувати вузол, а Стефа сунула й сунула якісь лахи йому під руки.

Нарешті величезний вузол був готовий. Юрко кинув його на плече, ступнув крок до дверей і обмер. Зовсім близько, видно, на вулиці, пролунав постріл, вигуки: «Ось він! Сюди, друже! Переймай!» Ще два постріли, тупіт ніг на подвір'ї. Здавалося, пальці самі розтиснулися, вузол м'яко впав на підлогу. Юрко озирнувся на Стефу. Дівчина стояла біля скрині з братом на руках, бліда, беззахисна, готова до смерті. От їх кінець…

Ні, не кінець! Юрко був не з тих, хто покірно підставляє голову під обух. Кров збунтувалася в його жилах. Ні, не кінець! Він штовхнув дівчину до стіни, за двері, вийняв з мертвої, задубілої руки бабусі слизький ніж і ступив у сінці, назустріч тим, що вже йшли до хати.

Їх було двоє. Перший з кучерями, випущеними по обидва боки козирка мазепинки, швидко підвів карабін для пострілу, але другий, визирнувши з-за його спини, вигукнув здивовано:

— Юрко? Ти, Юрку? Друже Сич, не стріляй, це Юрко, брат Ясного.

Юрко по голосу впізнав свого односельця Василя Тимкова.

Вояка в мазепинці, недовірливо поглядаючи на Юрка, опустив карабін. Тимків вийшов уперед, побачив закривавлений ніж у Юрковій руці, вбиту стару за порогом, зрадів, засміявся.

— О, тут наш козак молодий уже погуляв… Чого ж ти, Юрку, з самим ножем, без карабіна? Візьми хоч рушницю. — Перехопивши в ліву руку свою гвинтівку, він здійняв з плеча двостволку й простягнув її хлопцеві. — Ходімо з нами! Тут десь цей клятий лях, кривого Заремби син, ховається.

З вулиці долетіли вигуки: «Сюди, хлопці! Ось він!»

Обидва вояки вискочили з сінець, побігли до воріт.

Чудо сталося. Брат Ясного… Так, він брат Ясного, того самого Ясного, з чиєї, видно, волі й наказу проводиться ця акція. Брат, улюблений брат урятував його. Самим лише своїм грізним ім'ям. Тепер у нього в руках — рушниця. Заряджена? Так, набої в обох стволах. Спасибі, брате…

Юрко провів долонею по обличчю, стираючи піт, і повернувся до хати. Стефа стояла за дверима з заплющеними очима, притиснувши до себе хлопчика, що онімів від страху, губи її шепотіли слова молитви, Юрко опустив очі. Він не вірив у бога й знав, що ніякі нещастя не-змусять його визнати, повірити в те, чого немає, що вигадали безсилі, зневірені, зламані лихом люди. Але в цю хвилину йому захотілося, щоб бог існував. Байдуже, чий бог — християнський, мусульманський, язичницький, аби лише він був справді всевидющий, всесильний, справедливий. І Юрко не насмілився перервати молитву коханої. Він навіть почував себе винним, що не може приєднатися до її палких благань.

Їм пощастило вийти з хати непоміченими, й за кілька хвилин вони вже були в полі біля кіп. Стефа з братом на руках ішла слідом за Юрком, що ніс на плечах вузол, усе її багатство. Дівчина ні про що не запитувала хлопця. Вона віддалась на його волю й розсуд, визнала в ньому свого захисника, довірилась і підкорилася йому.

Юрко вів її у свої село Підгайці, там жила Стефина тітка, рідна батькова сестра. В її хаті Юрко сподівався знайти хоча б тимчасовий притулок для коханої та її маленького брата.

… Давно, давно клав піч у новій хаті сусіднього польського Бялопілля Семен Олящук. Був молодим Семен, вважався безтурботним диваком, але руки мав золоті. Не диміли його печі й при сирих дровах у сльоту, швидко нагрівалися, довго тримали тепло. Любив молодий пічник, мовби на жарт, прикрашати творіння своїх шорстких, порепаних рук якимось візерунком, а то й малюнком, зробленим із шматочків кольорового скла, черепків розбитого посуду, іскристих камінчиків: то коник по комину скаче, косячи на господаря голубим скляним оком, то білка камінчик-горішок у лапках тримає, а то місяць повновидий сяє, точнісінько лисий добродушний кум після третьої чарки… Піч як ніч, а глянеш, і всміхнутися хочеться.

Прийшла подивитись на піч сусідська Ядзя та й охнула. Наче в святу неділю на себе в дзеркало глянула. На сирому, ще не біленому комині стоїть вона в святковому одязі, червоних чобітках, із стрічками в світлих косах, держить на вишиваному рушнику високий коровай. А пічник-жартун свій немудрий інструмент у торбу складає, голову нахилив, сміється.

Не минуло й року, втекла з рідного дому Ядзя, єдина дочка в батьків, що й у бідності чванилися своїм шляхетським походженням. Зник і дивакуватий пічник. Чутка пішла, що десь у. сусідньому воєводстві кладе за невелику плату на добро та радість людям свої міцні, веселі печі, й допомагає йому в роботі чи то дружина, чи то любка. Повернулися вони повінчані, з дитинкою в пелюшках. Українець і полька родом, греко-католик і римо-католичка по церкві.

Хоч такі шлюби не були дивиною, та все ж родичі зустріли молоду пару холодно, з прихованою ворожнечею. Свати один з одним не зналися, шляхтичі зятя в гості не запрошували. Семен Олящук усього цього не брав до серця, побудував на зароблені гроші маленьку хатку, виклав пічку з розкішним півнем на комині й зажив з Ядвігою й маленькою дочкою під своїм дахом, сам собі господар і суддя. Дивно було тільки дивитися збоку, як у неділю вони виходили з хати разом і тут же розходилися в різні боки: Семен ішов до сріблясто-сірої дерев'яної церкви, Ядвіга вела дівчинку в гостроверхий цегляний костьол, вибудуваний в українському селі багатими польськими осадниками. Він до свого бога, вона до свого.

Коли радянські війська звільнили Західну Україну, осадники виїхали до Польщі. Ксьондз теж залишив свою плебаиію, і в її просторих кімнатах розмістилися початкові класи відкритої в Підгайчиках неповної середньої школи. Тепер у неділю Ядвіга вирушала зі Стефою слухати службу божу в рідне Бялопілля. «До костьола йде пані з своєю цуркою, — насмішкувато цідила крізь зуби Юркова тітка, побачивши, як сусідка виходить з дочкою на вулицю. — Як пані ест файно, елегантсько вбрана. Не єстем мужичка, єстем правдива гонорова полька».