Чтение онлайн

Він довчився і таки поїхав з Німеччини — не в Україну, а до російського Санкт-Петербурга, з рудою патлатою офортисткою, надіславши Валентині останнього невиразного, безкровного листа, щось штибу: «Даруй, так вийшло».

Вона переплакала, пережила та й вирішила: з митцями більше — ніколи, ненадійні вони. Кілька років взагалі жила самотньо, не підпускаючи до себе парубків, хоча претендентів на неї попервах не бракувало. А тим часом дівчата-однолітки повиходили заміж, а хлопці майже всі поодружувалися, лишилися або невиправні переконані холостяки, або такі гультяї, п'яниці чи шльоцики — мамії, що про них і не йшлося. А батьки кожного її приїзду задовбували: коли та коли, вона замислилися: а справді — коли, і раптом зрозуміла, що за тими пристрастями й стражданнями проскочила вік, коли дівки беруть шлюб. Просто всіх путящих хлопців розібрали… Звісно, за кілька років вільні чоловіки з'явилися, коли її покоління накрила перша хвиля розлучень, але тоді вона й не підозрювала про існування таких хвиль. І тут намалювався бравий прикордонник Петя Петренко. Він був майже одразу пред'явлений батькам, і вони заспокоїлися. Прапорщик їм спочатку навіть сподобався: спортивний, підтягнутий, вродливий, непитущий, дивиться на донечку закоханими очима…Це потім ти стаєш для батьків своєї дружиноньки «той» та «він» (у гіршому варіанті — «зять, нема що з тебе взять», більш яскраві випадки опустимо для певності), але поки ти ходиш у наречених, якщо ви більш-менш рівня, треба дуже постаратися, щоб тебе занесли в «персони нон-ґрата».

У ліжку хоробрий вояк виявився суто у фізіологічному сенсі не гіршим за того маляра, як не ліпшим, та от яка біда: з ним Валентина не злітала. Ну, трапляється: і гарна людина, і хороша, а от — немила. І нема на те ради. Вона сподівалася — може, все зміниться після пологів? Але діток мудрий Боженька їм не дав.

…Польовий командир Шульженко був викапаний Славко. Тільки дуже дорослий. Тобто, він виглядав так, як мав би виглядати в зрілому віці художник Ярослав Ґовдя. Направду ж зовнішністю Славко зараз аж надто поступався Миколі. Валентина якось знайшла його персональний сайт в Інтернеті та ледь упізнала своє перше кохання: цей вгодований мордань із довгим волоссям, зібраним у кінський хвіст, навряд чи міг сподобатися колишній Валентині, яка до нестями закохалася в молоде обдарування, а вже в сьогоднішньої не пробудив й миті ностальгійного щему. Навіть ті фото, де він був біля мольберту в своєму фірмовому сатиновому балахоні, не торкнули. Вона вийшла з його сайту і вже ніколи туди не поверталася.

Часто-густо зима в Зелений Клин приходить раптово: до середини жовтня стоїть досить тепла погода, потім одного дня небо затягують брудно-сірі низькі хмари, не знати звідки налітає холодний вітер, густо, мов пух з раптово розпоротої перини, сипле лапатий сніг, вкриває землю, лягаючи впевненим півметровим шаром, і до квітня не тане. І кожна завірюха, хуга чи хурделиця лише підсипатимуть його, поки не навалять з метр, а інколи й більше. Потім приходить сорокап'ятиградусний мороз із дошкульним пронизливим вітром.

Воювати в таких умовах, коли техніка може пересуватися лише дорогами, котрі треба чистити спеціальними машинами, коли солдат шалено мерзне, а пальне в баках танків та тягачів від холоду гусне й перетворюється на кисіль, треба вміти. Полковник Гриценко — вмів. Недаремно він прослужив тут усе життя, кочував по таборах та полігонах: секрети зимової війни з книжок не пізнаються, хоча багато чого про неї там написано. Та найліпший учитель — досвід, і він, як відомо, дорого бере за свої уроки…

Важкого озброєння у полковника було значно менше, ніж йому хотілося: вірні урядові Дружньої Держави генерали вивели війська з території Зеленоклинської республіки під Владивосток разом із усією справною технікою, завантаживши її по саме, як то кажуть, не можу.

Власне, так і було погоджено. На зустрічі в Уссурійську з адміралом флоту Макаровим президент Борис Хрещатицький запропонував: ви виходите й забираєте все, що зможете за раз забрати, передавши нам склади й казарми.

— Я із заколотниками не домовляюся, — попервах почав був приндитися флотоводець.

— Господь з вами, голубчику, — м'яко заперечив Хрещатицький. — Якщо ми й заколотники, то виключно проти самозваної диктатури. Поки Зелений Клин був у Росії, ми спокійно жили та не вигадували жодних республік. А от у Лівонії ми бути не хочемо, не для того наші предки кидали Неньку та їхали колонізувати дику тайгу. Що ж це виходить: ми цю землю півтора століття обживали, обробляли, можна сказати, пестили, а тепер, значить, вона не наша, а належить якимось міґрантам? Жону віддай дяді, а сам йди до… Ну, дзуськи! От коли Росія відновить верховенство своєї влади на Далекому Сході, ми радо обговоримо з її урядом обставини нашої автономії в її складі…

Один-єдиний прислівник з чотирьох літер — «коли» — вирішив усю справу. Сказав би пан Борис: «…якщо відновить…» — провалив би переговори. Сам він у це «коли» вірив мало, та військовий моряк з великою зіркою на погонах, що сидів напроти нього, іншого й не припускав. «Ну, якщо так… Усім, хто проти „читинських самозванців“, заважати не треба. Що більше ці хохли опиратимуться їм, то краще. А коли все владнається, буде видно, що з ними робити».

А генерали-виконавці лише раді: колись давно, ще безвусими солобонами-лейтенантами, вони безсило спостерігали за виводом радянських військ з Угорщини та НДР, чудово розуміючи всі схеми й формули миттєвого збагачення, вигадані тодішніми високими чинами. Так от, нічого із засвоєного в Східній Німеччині вони не забули. А зеленоклинці мали свій інтерес: на складах за довгі роки накопичилося стільки снарядів для гармат і установок залпового вогню, що за один раз їх не вивезти, та нащо ті снаряди, як не буде з чого ними стріляти?

Місцевий міністр фінансів Олександр Іванович Барченко лише натякнув панам генералам, що скарбниця Зеленоклинської республіки має в наявності достатню кількість усіх провідних валют світу — і НДРівські схеми птахом Феніксом повстали з радянського минулого: частина техніки й озброєнь кидалася в боксах як нікуди не годна, розкомплектована й невідновлювана, а руками зеленколинських механіків ремонтувалася дуже швидко, ще й запчастини дивним чином завжди знаходилися.

Уже в кінці осені автомобільний рух на трасі «Уссурі» значно поменшав: у південній частині магістраль перетинала кордон Зеленого Клину — там утворився Владивостоцький особливий укріплений район, підпорядкований Москві. Начальником й командувачем там був, самі розумієте, адмірал Макаров.

Північно-західний кордон Зеленого Клину номінально проходив аж по Зеї, але впевнено Зеленоклинський уряд, що розташувався в Уссурійську, контролював територію від Владивостоцького ОУРу до Хабаровська, більш-менш — на півночі до лінії Троїцьке — Совгавань, а от на схід, від Смидовича до Благовіщенська, була суцільна мішанина: громади, населені прибульцями, підтримували Читу, аборигенні — приблизно стільки ж — Уссурійськ, а решта, не більше однієї п'ятої, таки Москву. Причому визначити чіткі анклави було неможливо, тому всі три столиці віднесли ці землі під свою юрисдикцію, але поки їх не чіпали, побоюючись зрушити існуючу на них нетривку рівновагу, як це зробили колись інші в Югославії, Південній Осетії, Нагірному Карабаху…

…Коли «президент самопроголошеної ДР» товариш Лі Чжуан Фан зібрав достатньо сили, аби «навести порядок» у непідвладних районах, на початку листопада випав глибокий пухкий сніг.

Ванька-Вонг, вхожий тепер до всіх найвищих кабінетів, наполіг, щоб одне з військових угруповань з «пацифікації бунтівних провінцій на північ від Хабаровська» довірили саме йому. Хтось інший мав «розбиратися» з територіями між Амуром та Бірою, думати, що робити з Хабаровськом, де досі квартирував величезний відданий Москві гарнізон, що поки, через відсутність чіткої команди з центру, дотримувався нейтралітету. Його завданням було обійти велике місто тайговими манівцями, взяти Переяславку, що у взаємодії з іншими з'єднаннями означало б оточення Хабаровська, продовжити наступ на південь та закріпитися на рубежі населеного пункту В'яземський.

Найперше, що він зробив, зібравши «ударний кулак» біля селища Джонки [29] , — наказав пофарбувати всю бойову техніку в білий колір. З машинами у нього було не надто жирно: у наявності був гусеничний шляхопрокладач БАТ-М, десяток броньованих тягачів МТЛБ з причепленими протитанковими гарматами «Рапіра», вісімнадцять БТРів, тентовані «Урали», цистерна — автозаправник і різний дріб'язок штибу пари БРДМ-2 та командирського УАЗу.

Він вибив для своїх людей тисячу пар валянок «другого терміну» — ношених вже, але після ремонту, стільки ж баранячих кожухів, а для водіїв та механіків «танкачі» — танкістські втеплені ватином комбінезони, теж радянського ще зразка. Кулеметів та автоматів його воїнству не бракувало — посприяв цьому підполковник Бреус-Верхоянський, заступник командира однієї із стрілецьких дивізій, поспішивши виконати підроблений письмовий припис командування округом. Мав він з того зиск чи проявив звичайне головотяпство — тепер не довідатись, бо вже наступного дня ретивий служака розбився на смерть у власному авто через відмову системи гальмування. Достеменно відомо лише одне: вже за годину після аварії начальник контррозвідки флоту доповів про неї самому Макарову, а той, кажуть, тільки гмикнув і сказав: «Хер з ним», і контррозвідник піддакнув: «Так точно», а за тиждень був нагороджений орденом «За заслуги перед Вітчизною» першого ступеню з мечами.