Чтение онлайн

Хай там як, але цілий склад НЗ, повний стрілецької зброї, опинився в руках уряду «лівонів», а боєприпаси для «калашникових» виробляють мало не по всьому світі, і від тих, що штампують у країні, де вигадали цей неповторний автомат, вони нічим не відрізняються.

Із своїм начальником штабу Вонг вибудував маршрут через Бихан, Хасо, Пихцу, Передгірне, Мухен, через Шаповалівку, Марусино й Єкатеринославку [30] — на Переяславку. Найбільше Ваньку-китайця хвилював довгий перегін Передгірний — Мухен, а звідти він і сам міг проїхати із заплющеними очима, бо ж скільки разів, працюючи уповноваженим, мотався туди-сюди своїм «Патріотом»! Там він пам’ятав не те що кожну напівзакинуту ґрунтівку — кожну вибоїну й калюжу на них, і міг проїхати аж так, що жоден собака не побачить.

Але й Коля Шульженко, що виріс у тайзі в тих же місцях, як власну долоню знав кожну стежечку й кожну звірину стежку в хащах від Мухену до Переяславки…

Будь-яка майстерність, а тим паче військова, складається з вишколу, ретельності й таланту, помножених на досвід. Щодо таланту невідомо, а от решти, крім старанності, Ваньці явно бракувало: він не те що не знав основ військової справи, він навіть у війську ані на батьківщині, ані в новій країні, ніколи не служив. Дилетантові завжди вбачається, що робить він усе не гірше за професіонала. Ван Вонгу здавалося, що все враховано й передбачено, він вирішив, що ударна група готова, так про те й доповів, отримав наказ і рушив.

В голову колони він поставив БАТ — розчищати дорогу, за ним — розвідувальний броньовик, у котрому вирішив їхати сам, слідом — тягачі, далі — вся решта. Розрахований кілометраж дозволяв Вонгові сподіватися, що за стандартної швидкості в сорок кеме на годину до цілі колона дістанеться за день. Ага, дурний думкою багатіє…

Колона сунула тайгою. Спереду криголамом пер шляхопрокладач, пробиваючи метрову білу цілину й відгортаючи двостороннім ножем сніг на обидва боки. Але виявилося, що, працюючи, він сорок жодним чином не набирає — ледь-ледь половину. А солдат, навіть у кожусі й валянках, на сорока п'яти градусах морозу висидіти в кузові вантажівки кілька годин не може: мало того, що йому треба ходити до вітру, так він просто ще й замерзає. Тоді Ванька вигадав щогодини міняти місцями тих, що сидять в БТР-ах, з тими, хто промерзає у вантажівках. Тут стало очевидним, що така рокіровка забирає чимало часу, а місця в бронетранспортерах і тягачах усім з кузовів не вистачає. На папері планувалося гладко, а на місцевості весь час: спуск — підйом; а як же інакше — передгір'я Сіхоте-Аліню… Скоро нащадок Суня Цзи [31] Ванька Вонг зрозумів, що до Переяславки йому сьогодні не дістатися, добре, якщо це вигорить хоч би завтра. І він прийняв стратегічне рішення: дійти хоча б до Передгірного, а там стати на ночівлю. Добре хоч, що вистачило здорового глузду взяти триденний запас їжі. Найбільше турбувало його, що жодним чином не можна було доповісти про утруднення командуванню: був введений режим радіомовчання — вийти в ефір він міг тільки з Переяславки, і це ставало сигналом для загального наступу.

Дістатися до проміжної мети східному воїнству таки вдалося, розквартируватися теж. Ніч пройшла спокійно, вщух вітер, а без нього і мороз не здавався таким злим. Із першими променями сонця колона рушила, і справа пішла веселіше: механіки краще тримали дистанцію, вояки організованіше мінялися місцями, командири вправніше керували — учорашній день дався взнаки, деякі висновки зробити таки вдалося. Та й дорога проглядалася краще: перед останнім снігопадом, не дуже рясним, хтось проїхав їхнім маршрутом на всюдиході й колія була достатньо помітною.

Двигун рівно муркотів, у кабіні було тепло, а туша бронеавтомобіля мірно погойдувалася на пругких ресорах. Тайга пливла обабіч машини — майже поряд. Броньовий щиток лобового скла був піднятий, і Вонг розслаблено спостерігав за дорогою, міркуючи, чи вкладаються вони в скоригований графік. До Мухену лишалося десь півгодини їзди, там треба зробити невелику зупинку: заправити техніку, роздати сухпай і дати людям час на обід. А потім — він чудово уявляв, як проведе далі свою колону.

Раптом БАТ здригнувся, наче вдарився об щось, і миттєво вибухнув, розплескавши довкола себе палаючі уламки. Вонг зрозумів, що хлопок та димовий викид у тайзі біля шляху, на які він навіть не встиг зреагувати, то постріл ручного протитанкового гранатомету. Десь у хвості колони теж вибухнуло — значно потужніше. Вражений здогадкою, Вонг зробив, чого робити було не слід: висунувся з люку в даху машини й озирнувся. Через башту хвоста колони він не побачив, лише густий чорний дим, що десь там позаду піднімався до неба. Він виліз на дах з ногами. Так, сталося найгірше: злетів у повітря бензовоз.

Із засідки за деревами по колоні лупашили не менше як п'ять гранатометів, гуркотіли кулемети, тріскачками торохтіли «калаші». Горів розбитий вщент «командирський» УАЗик — очевидно, нападники вирішили, що в ньому і сидить командир, деякі машини зупинилися, кілька намагалися розвернутися в затісному коридорі, утвореному дорогою у густій тайзі. Один «Урал» налетів на попередній, кілька МТЛБ наосліп стріляли з баштових кулеметів, а навколо вивертали землю з-під метрової товщі снігу вибухи.

Досвідчені бійці, що пройшли «гарячі точки», знали би, що робити, але то — бувалі у бувальцях воїни, а не Вонгові «національні гвардійці». Там, вдалині, вони стрибали з вантажівок й розсипалися горохом на всі боки, навіть не розуміючи, звідки ведеться вогонь, а в тягачах та броньовиках — сиділи, сподіваючись на захист броні. Та постріли з РПГ пробивали сталеві панцирі, мов шкаралущу курячих яєць, і моментально спалювали всіх, хто сидів усередині. Найгірше ж було те, що в усіх — вимкнені рації і хоч якось командувати не було жодної спромоги.

Ванька стрибнув до кабіни, гаркнув водієві: «Ходу!», — потім кулеметникові: «Ворог з лівого борту!», — і захлопнув броньового щитка на лобовому вікні. Заревів двигун, і Ванькова бронемашина завдяки прекрасній маневреності та унікальній прохідності об'їхала палаючий БАТ, розвернулася й понеслася вздовж колони, намагаючись вийти із зони обстрілу. Наведення спареної кулеметної установки на машинах такого класу здійснюється обертанням башти й вимагає неабиякої вправності, тому кулеметник командирського броньовика шмаляв куди прийдеться, добре хоч, що не в той бік, де поспішно ушивалися в тайгу його однополчани. Кілька машин спробували повторити командирський маневр, та тягачам заважали гармати, а транспортерам — габарити, і вдалося це лише другій БРДМ, яка ловко обійшла неповороткий БТР, що вошкався туди-сюди, намагаючись здійснити класичний розворот по трьох точках, дала газу, розвернула кулемети й зайшлася довгою істеричною неприцільною чергою.

Атака згасла раптово, як і почалася. Припинилися вибухи і вщухла стрілянина з гущавини. Замовкли, розстрілявши боєзапас, кулемети другого броньованого дозорця. Тиша ватою забила вуха. Невдатний командир «ударного кулака» наказав водієві повернутися до колони. Те, що він побачив, приголомшило: половина його техніки була розбита й годилася хіба що на металобрухт. Ван Вонг наказав командирам підрозділів підрахувати втрати, а сам, озброївшись автоматом, поліз сніговою цілиною із кількома сміливцями в тайгу — туди, звідки здійснений був цей недовгий безжальний напад. На усі застереження штибу «обережно, там може бути засідка» він махнув рукою: в давнину після таких битв імператори його історичної батьківщини надсилали полководцеві шовкового шнурка — аби сам удавився, і ще невідомо, що чекає його після повернення: про кидок на Переяславку, зрозумів Вонг, уже не йшлося.

Він ледь пробився до вогневої позиції противника, роздивився сліди й усе зрозумів: нападники прийшли з тайги на лижах, та не простих, а широких мисливських, підбитих знизу хутром у такий хитрий спосіб, що вперед вони їдуть, а назад, навіть якщо ти йдеш на гору, — ні. Саме тому біля дороги — жодних слідів. Слабенький слідопит, колишній уповноважений з національного питання на полюванні таки кілька разів був і зумів збагнути: на нього тут чекали, і досить довго — он дерева пообсцикали й недопалків накидали. Було їх не так багато: взвод чи трохи більше, а якої шкоди наробили.

Далі на нього чекала не дуже радісна звістка: втрати живої сили становили до третини, при тому значна частина — пораненими. Найгіршим же було те, що йти на Мухен, який не контролювався Далекосхідною республікою, було небезпечно, тим паче, що зеленоклинці вже знали, що він іде, назад же до селища Передгірного — не вистачало машин, та й у тих палива обмаль, а бензовоз згорів. І тоді Ванька-китаєць прийняв рішення: визначитися, скільки авто треба для поранених і окремо — для вбитих, злити весь бензин з решти, аби заправити ті потрібні, те саме зробити з БТРами, та МТЛБ, заправивши сповна стільки, на скільки вистачить пального, відправити вантажівки під прикриттям бронетехніки назад до Джонок, а самому з рештою бійців залишитися, вивести з ладу безсилі тепер техніку та гармати, а тоді пішки пробиватися до своїх — якщо, звісно, поталанить. Він жодного разу не відчув, що за ним хтось пильно спостерігає. Та й коли рештки його колони прослідували через Передгірне, хтось знайшов спосіб повідомити про це кому слід на території противника.

…Мобільний зв'язок, якщо він, звісно, не супутниковий, у горах та сопках ненадійний. Через чиї сателіти організувала його Зеленоклинська Українська республіка, і тоді знали дві людини: міністр Барченко та полковник Гриценко, а тепер довідатися нам — годі й думати.

…Окремий розвідувально-диверсійний загін Збройних Сил ЗУР відпочивав у Мухені після першої вдалої операції. Його командир Микола Шульженко сидів на табуретці біля пічки в хаті, визначеній під штаб, і мовчки дивився на вогонь, коли до помешкання ввалився Сашко Лученко з «трубою» в руці: