Чтение онлайн

– 

Ну чому ж так рано, я ж навіть не встиг покаятись за свої гріхи пожиттєві,– сказав Павло.

– 

А,а.а.а, стреляєм, а.а.а тікаєм, а.а.а уламки, ледь ногу не зламав, – крикнув Малеш.

– 

Здохни, потворне чудовисько! – скрикнув Павло і був готовий бігти назустріч своїй смерті.

– 

Так не можна говорити, цензура забороняє, говори так: «дезактивізуй свої життєві функції, істота, зовнішність якої не відповідає госту № 4200 за 2450р.» зрозумів,– крикнув Малеш.

– 

А, заберіть мене назад в минуле, я тут нізащо тепер не лишусь, добре? Де… а

Не встиг Павло договорити як на нього наскочила потвора, перевернулась через спину, але його звалила з ніг. Інерція завжди буде в нагоді, очевидно, потвора її не врахувала, коли розганялась. Потвора влетіла в купу уламків а хлопці почали обстрілювати її в них. Воно висунуло голову і Павло кинув ломакою по ній. Влучив, але це не допомогло, потвора вискочила з розжарених уламків і почала вже розбігатись в сторону Павла. Той розвернувся, зачепився за залізяччя і впав. В руці він тримав вже розмотаний клубок платинової нитки і коли зрозумів що шансів вижити вже нема кинув те прямо в потвору. Нитка впала прямо під ноги чудовиську, воно запуталось і на великій швидкості упало на уламки, ну і на свою голову, звісно почувся хрускіт в області шиї і потвора намертво докотилась до Павла. Той в цей момент переглядав останні миті свого життя… ну на мобілку записав як в потвору ломакою влучив от і переглядав. Дуже погано вийшло, взагалі не розбереш нічого, стерти доведеться замість того щоб дивитись як потвора на нього зараз плигне. Потвора вочевидь плигнула, але в останнє в житті своєму і докотилась якраз до ніг Павла і більше не подавала жодних ознак життя. Павло вже заждався, подивився на час на молільнику, подумав що щось підозріливо тихо і вдивився в простір позаду екрану своєї мобіли.

Перша його реакція – це був крик.

Друга його реакція – почав штурхати ногою.

Третя реакція – заліз на потвору і обкрутив її шию ниткою.

Четверта реакція – зайняти переможну позу та чекати своїх помічників, але ті чим дужч тікали і прискорились як почули його переляканий крик.

П’ята реакція – покликати тих же хлопців поки не відбігли далеко.

Шоста реакція – повторює четверту реакцію.

На цей раз він став героєм на весь світ. Позлітались репортери і всякі бажаючі побачити свого героя. Його почали фотографувати в різних позах і навіть зі своїми новими друзями.

– 

Ну що ж, – сказав Сфінкс, – тепер ти знаєш те над чим ламали голови всі наші вчені віками, тому тобі слід повернутись в свій час, там тобі ще не раз доведеться зустрітись із цією істотою, але знай , той хто вб’є більше однієї істоти офіційно отримує звання винищувача і честь та славу по всій галактиці. Ти подарував нам надію, ну і віру в перемогу. Дякую тобі від імені всієї моєї планети.

– 

А я ще коли – небудь побачу…, – сказав задумавшись Павло,– .. собаку, що розмовляє.

– 

Ні, – відповів Малеш, – проте для тебе можна дістати пару пігулок і ти сам в себе вдома створиш собі такого друга.

– 

Ура, я згоден!

– 

Ми поєднаєм технології двох рас, щоб побудувати машину часу заради тебе, – сказав Сфінкс.

…………………………..

Наші часи. В теплій оселі на кріслі сидить молодий хлопчина, перегортаючи свій фотоальбом. Знайшовши вільне місце він усміхається, дістає з кишені фотокартку, що просвітлювалась в темряві і охайно вклав в те місце. На фотокартці були троє, ті самі мешканці з різних світів, що кинули виклик самій сутності всесвітнього жаху. Він закрив альбом і поклав його на полицю, але на цьому його пригоди ще не закінчуються…

Частина IІ

Продовження, чи початок

Чи врятує краса світ? Це питання заслуговує на існування, але спробуємо виразити це з іншої точки зору: від кого, чи від чого врятує краса світ, та коли? Відповідь на це питання знайде головний герой моєї розповіді, що зовсім недавно побував у недалекому майбутньому, а тепер його мучить безсоння, адже він мав багато запитань, які його лякали і до яких він шукав відповіді, намагаючись зрозуміти чому та істота так була зациклена на ньому і яким чином інопланетяни дізнались про час і місце виходу тієї істоти на світ. Заснути він не міг не тільки через це. Минулого дня він отримав нову професію і перша його робота – це відрядження на північ – в Росію, на місце, де впав Тунгуський метеорит. Саме там знайшли дивні уламки, які більше нагадували елементи якогось конструктора, а не уламки, адже їх ніщо не змогло перепиляти чи просвердлити. Дуже дивний матеріал.

Ось і четверта година. Ще дуже рано. Павло не збирався чекати ще кілька годин. Він встав з ліжка, прибрався, вдягнувся, все прибрав, перевірив наявність всіх потрібних речей і пристроїв у своїй сумці та у рюкзаку, послухав радіо, почитав науковий журнал. Нарешті настав той час – сьома година ранку. Він вийшов з квартири зі своїми сумками і подався в аеропорт…

Нарешті він там, де хотів опинитись. В Росії вже були його колеги другий день. Вони отримали повідомлення про його прибуття в аеропорт Петропавловськ-Камчатський, і вже збирається направитись морем до Магадану, де вони його зустрінуть. На бухті Магадану його зустріли і відрекомендувались. Це були п’ять чоловік, віком від тридцяти до п’ятдесяти, один із них був науковець із Канади – Макс. Він має корні з України, тож добре знав, як це не дивно, російську. Другий був із США – Ендрю, хоча хлопці називали його Андрюхою. Ендрю теж належав до Української діаспори, і добре знав Українську. Третій був з Росії. Його ім'я – Степан. Щодо четвертого і п’ятого – то це хлопці з України – Василь та Іван. Загалом всі свої.

Був вже вечір, тож вони переночували у готелі, а на ранок всі відправились мікроавтобусом за сотні кілометрів до місця призначення, взявши з собою кількох провідників, які їх доведуть до певного місця. Було б усе добре, але їм трапились забобонні провідники, адже коли вони почули, що ця група хоче дістатись каньйону Тунгуського метеориту, то попросили, щоб їх висадили біля найближчого містечка.

– 

Чому ви не хочете нас туди провести? – запитав у них Павло російською мовою.

– 

Тому, що там існує якесь чудовисько. Мені батько розповідав, що не раз чув у тих місцях якісь страшні крики та ще й там не раз зникали люди, а тварини обминають ті місця десятою дорогою. Існує легенда, що це метеорит розбудив те чудовисько і з тих пір кожен, хто ступає на територію тієї істоти – відчуває страх.

– 

Можливо, там якась аномальна зона? – сказав Павло з дивним питальним виразом.

– 

Ні, там справді щось блукає у пошуках жертв, проте немало мисливців приїжджало туди, щоб впіймати ту істоту, але ще жоден не повернувся живим.

– 

А мертвим? – знову запитав Павло.

– 

Павло, не треба корчити з себе дурня! – зробив йому зауваження Василь.

– 

Ні, все гаразд, – продовжив один із провідників, – один з мисливців ввижався своїй дружині уві сні і попереджав її про те, щоб не посилала туди нікого на його пошуки, бо то прокляте місце ховає щось страшне.

– 

Бачите, – гордовито мовив Павло.

– 

Ні, не вірю, це ви нас так лякаєте, – мовив Василь.

– 

Ну, я вже бачив одну дуже страшну істоту, яку не можна було знищити будь-якими видами зброї, – сказав Павло.

Всі замовкли, машина зупинилась, висадили провідників і всі хто залишились в машині з подивом дивились на Павла.

– 

А в якому це було фільмі? – запитав Іван, – Можливо я теж бачив цю істоту.

Всі засміялись, але Павло був серйозний.

–