Чтение онлайн

– Ну, що ж, може, твоя правда... атож, мабуть-таки, твоя правда.

– А все ж я гадаю, треба сказати дядькові Гарві, що вона поїхала на короткий час, а то він турбуватиметься.

– Атож. Міс Мері Джейн саме цього хотіла. Вона сказала: «Хай вони вклоняться від мене дядькам Гарві та Вільямові та хай поцілують їх від мене й скажуть, що я поїхала на той бік річки відвідати містера... містера...» Як прізвище тих багатіїв, що їх так поважав покійний ваш дядечко Пітер? Я кажу про тих, що...

– Ти, мабуть, Апторпів маєш на увазі, правда?

– От-от-от!.. Цур їм, отим прізвищам, ніколи їх вчасно не згадаєш! Отож сестра ваша просила переказати, що вона поїхала до Апторпів - хоче вмовити їх, щоб вони приїхали на торги й придбали цей будинок; їй здається, що небіжчик ваш дядько Пітер волів, аби його будинок дістався їм, а не комусь іншому; вона сказала, що не відчепиться від Апторпів, доки вони не погодяться приїхати на торги, а тоді, якщо вона не дуже втомиться, повернеться сьогодні ж додому; а якщо втомиться, - повернеться завтра вранці. Вона звеліла не розповідати нічого за Прокторів, а говорити лише за Апторпів, - то ж таки щира правда, вона ж і справді заїде до них поговорити про купівлю будинку; я те знаю, вона сама мені сказала.

– Добре!
– сказали дівчата й побігли шукати своїх дядьків, щоб передати їм поклони, поцілувати їх від неї та переказати їм усе, що чули.

Тепер усе було гаразд. Дівчата не скажуть нічого зайвого, бо їм кортить якнайскоріше поїхати до Англії; а король та герцог дуже радітимуть з того, що Мері Джейн клопочеться про торги десь там за містом, а не сидить отут, де лікар Робінсон зможе на неї впливати. Я був у чудовому настрої і вважав, що дуже спритно оборудував справу. Мабуть, і сам Том Сойер не втяв би краще. Звісно, він додав би ще дечого для фасону, а я не призвичаєний до різних там фіглів-міглів - не маю кебети.

Ну от, надвечір розпочалися торги на міському майдані й усе тяглися й тяглися дуже довго, а старий шалиган, звісно, не відходив від аукціоніста і раз у раз докидав яке-небудь благочестиве слово або речення зі святого письма, а герцог ретельно гугукав та приємно всміхався, аж із себе пнучися, щоб присутніх на свій бік привернути.

Торги тяглися довго, й помалу все було спродано - все, крім маленького клаптика землі на кладовищі. Вони намагалися й на тому заробити. Ніколи не бачив я такого ненажери, як оцей король, - йому кортіло обов'язково все чисто проковтнути. Ну, поки вони отак торгувалися, до берега пристав пароплав, і за дві хвилини на майдан сипнула галаслива юрба, гегочучи, сміючися, шаліючи та вигукуючи:

– Осьдечки вам нові претенденти! Осьдечки вам іще двоє спадкоємців старого Пітера Вілкса - платіть гроші й вибирайте, котрі вам більше до вподоби.

Розділ XXIX

Юрба привела з собою літнього джентльмена, дуже приємного на вигляд, та молодшого джентльмена, також дуже приємного; молодший тримав праву руку в черезплічнику. Господи, як усі галасували, й реготали, й веселилися! А я собі придивлявся й міркував, що з жартів часом біда буває, та зирк на герцога з королем - чи їм, бува, не дуже смішно. Я гадав, що вони злякаються й пополотніють. Еге, де там! Герцог, здавалося, й зовсім не помічав, що навколо діялося: походжав собі, радий та вдоволений, та гугукав, мов ті сколотини в масничці; а щодо короля, то він усе поглядав на новоприбулих, та з таким смутком несказанним, наче йому вогнем серце пекло через те, що можуть іще знайтися в світі такі негідники та падлюки. І удавав він це майстерно! Поважні люди зібралися навколо короля, показуючи таким чином, що держать руку за ним. Старий джентльмен, який щойно приїхав, тільки очима кліпав, - видно, зовсім оторопів, бідолаха. Незабаром, проте, він почав говорити, і я відразу ж збагнув, що вимовляє він, як справжній англієць, - його мова аж ніяк не скидалася на королеву підробку, хоча й підроблявся король зовсім непогано. Я не зможу переповісти вам, що саме він казав, а тим паче удавати його вимову; він повернувся до натовпу й почав говорити приблизно таке:

– Ніяк не збагну, що тут коїться... Не ждав я такої несподіванки... Тому визнаю по щирості: я не готовий дати належну відсіч. Мене з братом спіткало дорогою лихо - він зламав собі руку, а наші речі помилково вивантажили вночі в сусідньому місті. Я - брат Пітера Вілкса, звати мене Гарві, а це - другий його брат, Вільям, він не чує і не говорить, а тепер, коли володіє тільки однією рукою, то й на мигах порозумітися не може. Ми таки й справді саме ті, за кого себе видаємо; а через день чи два, коли надійдуть наші речі, ви зможете пересвідчитися в тому самі. До того часу я не скажу більше й слова, а подамся до готелю й чекатиму.

І він пішов геть разом із тим новим німтуром, а король розреготався й глузливо замолов їм навздогін:

– Він зламав собі руку! Ти диви, як до речі! Правда?

Адже ж тому пройдисвітові довелося б знаками показувати, а він на тій мудрації не знається! Речі погубили! Ха!

Ех, і гладко ж брешуть соколики! Чудово й дотепно - за таких обставин!

І король знову зареготав, а всі інші й собі зуби вищирили, за винятком трьох, чи чотирьох, ну, може, шістьох чоловік. Один з них був лікар, а другий - якийсь гостроокий джентльмен із старомодною килимовою валізкою в руках. Він щойно прибув сюди пароплавом і зараз оце розмовляв, стишивши голос, із лікарем, причому обидва вони раз у раз зиркали на короля й багатозначно кивали головами; то був Леві Белл, адвокат, що їздив у справах до Луїсвілла; а третій був довготелесий вайлуватий чолов'яга, який уважно вислухав усе, що казав літній джентльмен, а тепер підійшов до короля і слухав, що той каже. Коли ж король замовк, цей здоровань запитав його:

– Слухайте-но, якщо ви Гарві Вілкс, кажіть, коли ви прибули до нашого міста?

– За день до похорону, друже, - відказав король.

– О котрій саме годині?

– Надвечір... за годину чи за дві до заходу сонця.

– А чим ви сюди прибули?

– Я приплив пароплавом «Сьюзен Пауелл» з Цінціннаті.

– А яким же дивом манячили ви біля Пайнта рано-вранці, і то в човні?

– Не був я вранці біля Пайнта.

– Брехня!

Кілька чоловік із натовпу підскочили до нього й почали благати не звертатися так нечемно до старої людини, та ще й проповідника.

– Який він до дідька проповідник! Та він же шахраюга і дурисвіт. Він і справді був того ранку біля Пайнта.

Я живу там, всі те знають. Отож я був там, і він був там.

Я бачив його на власні очі. Він плив у човні разом із Тімом Коллінзом та з якимось хлопчиськом.

А лікар тут і каже:

– Чи впізнали б ви того хлопця, Гайнсе, коли б знову його побачили?

– Чого ж... А втім, хто його зна... Тю! Та він же осьдечки. Я впізнав його з першого ж погляду.

Так, він показував саме на мене. Тоді лікар знову звернувся до юрби:

– Шановна громадо, я не знаю, хто вони, оті новоприбулі, - пройдисвіти чи ні; але якщо оці двоє не пройдисвіти, тоді я просто йолоп, та й годі! Я гадаю, що треба пильнувати, аби вони не повтікали, поки ми не розберемося в цьому ділі. Ходімо, Гайнсе, та й усі ви не відставайте!

Відведімо цих соколиків до готелю та зведемо їх із тими двома на очі. Я певний, що при цьому зразу вийде дещо наверх.

Натовп аж нетямився з радощів, хоч королеві прибічники не дуже з того раділи; отож ми рушили всі разом. Сонце сідало. Лікар вів мене за руку й немов ставився до мене приязно, а проте руки моєї не пускав.

Увійшли ми гуртом до великої кімнати в готелі, засвітили свічки й запросили новоприбулих. Спершу взяв слово лікар:

– Не хотів би я надто суворо до цих двох чоловіків ставитись, але, на мою думку, вони пройдисвіти і до того ж, може, в них є ще й спільники, про яких ми нічого не знаємо. А якщо ті спільники є, то чи не дали вони драла разом із грішми Пітера Вілкса? Цілком можливо. Коли ж ці двоє не пройдисвіти, то нехай пошлють когось по ті гроші й віддадуть їх нам на схов, поки буде доведено, що вони люди чесні, чи не так?