Чтение онлайн

— Гаразд, — кажу, — Італія то й Італія. Куди вас точніше — сюди чи туди?

— А он, — каже, — туди, до тих скель, прошу вас.

Ну, я нічого не підозрюючи, пристаю до скелястого берега, подаю сходню. Тут мій сержант знову бере під козирок:

— Дякую вам, пане капітане. А тепер потрудіться зійти з судна.

— Годі вам, батечку, ніколи мені та й ні до ного. Ідіть собі…

— Ах так? — каже він, дістає свисток, і раптом, розумієте, із-за скель налітає рота головорізів. Клац-клац! — і, дивлюся, весь мій екіпаж у наручниках, і я в тому числі.

Взяли нас за барки й повели по сильно пересіченій місцевості. Навкруги скелі, гори, неродючий грунт… Ну, привели в табір, доповіли. Ми стоїмо, ждемо.

Нарешті виходить полковник з тарілкою в руках, стоїть, уминає макарони.

— Ага, — каже, — вторглися на італійську територію. Все ясно: судно конфіскувати, людей поставити на польові роботи, а про дальше — запитати Рим.

Ну, й погнали нас на роботу. За день ми намучились, проголодались. Добре хоч що Фукс запустив руку в торбу до мула, добув жменю вівса — тільки й попоїли.

А пізно ввечері приходить сержант Джулико. Пожалів все-таки, віддячив за порятунок: приніс тарілку макаронів із свого пайка.

Неприємно приймати такі подачки, але голод, як кажуть, не тітка. Я розділив макарони по-братньому, Лом — той на відсутність апетиту ніколи не нарікав — накинувся, а Фукс, дивлюсь, чваниться: понюхав і ніс відвертає.

— Хіба це макарони? — каже він. — Це ж погана підробка. Ай, пане сержанте, у вас тут такий благодатний клімат, а ви всіляку погань їсте й кукурудзу сієте! Та тут можна таку макаронну плантацію розвести, що на всю Італію вистачить! Ви передайте полковнику: я, коли дозволять, зроблю дослідну посадочку. В мене й розсада є — на судні лишилась.

Я очі витріщив: до чого ж бреше хлопець! А Джулико — цей уші розвісив і справді побіг доповідати полковнику. Й що б ви думали: віддали нас у розпорядження Фукса, відвели йому ділянку, принесли з «Біди» макаронів, кругом поставили варту. Сам полковник прийшов.

— Садіть, — каже, — але дивіться: обдурите — шкуру здеру!

Я бачу — цей дійсно здере, ну й вирішив застерегти Фукса.

— Киньте ви це діло, — шепчу я, — адже нічого не вийде, крім неприємностей…

А він лише рукою махнув:

— Не турбуйтеся, Христофоре Боніфатійовичу. Тільки тихо!

Й от, розумієте, розкопали ми, не поспішаючи, грядки. Фукс перед очима в усіх наламав макаронів, посадив, поливає. І уявіть, через три дні зійшли! Спочатку такі зелененькі паростки, потім листочки…

Фукс ходить, підгортає, розказує італійцям:

— Це вам не якась там дешева підробка, це натуральний продукт! Ось виростуть вище, досягнуть зросту людини, тоді ви їх косите, листя обламуєте на корм худобі, а стебла кидаєте просто в каструлю і маєте чудову страву.

И повірили італійці. Та й я, признатися, повірив. Переконливо. Ростуть. Факт! І ось цей полковник питає:

— А чи не можна засіяти все поле?

— Чому ж ні, можна, будь ласка, — каже Фукс, — тільки посівного матеріалу замало. А якщо ваші сіяти, їх треба спиртом поливати, інакше не зійдуть.

— Ну, що ж, мої молодці поллють, — каже полковник і дає розпорядження.

На другий день викотили цистерну спирту, висипали всі макарони, що були в них, поробили ціпи, обмолотили, засіяли й почали поливати. Але тільки, знаєте, на поле небагато перепало, все більше в рот солдатам. Увечері й полковник прибув, теж пригубив, і такі пішли веселощі по всьому табору: пісні, галас, бійки почались. А вночі зійшов місяць, табір затих, тільки хропіння чути над полем. А ми швиденько на берег, на «Біду». Підняли паруси й пішли.

— Ну, — кажу, — Фукс, вам би агрономом бути, а не матросом. Як це ви досягли такої досконалості? Це ж чудо, щоб макарони проросли.

— Ніякого чуда, Христофоре Боніфатійовичу, просто вправність рук, — відповідає Фукс. — У мене жменя вівса лишилась у кишені, а з вівсом не лише макарони, — недокурки й ті зійдуть.

Ось воно як. Загалом благополучно вислизнули. Ну, а на другий день я обігнув мис Гвардафуй і пішов прямо на південь.

Океан зустрів нас рівним пасатом. Йдемо день, ідемо другий Вологий вітер дещо пом'якшує спеку, однак інші ознаки свідчать, що ми в тропічній зоні. Синє небо, сонце в зеніті, а головне — летючі риби Казково красиві рибки! Пурхають над водою, як бабки, й дражнять душу старого моряка. Недаром, знаєте, летюча риба — символ океанського простору.

Ось ці рибки, хай їм грець, воскресили в мені спогади юності, перше плавання… Екватор…

Екватор, як вам відомо, лінія уявна, однак, цілком певна. Перехід її з давніх-давен супроводжується невеликим самодіяльним спектаклем на кораблі: нібито морський бог Нептун з'являється на судно й після нетривалої бесіди з капітаном тут же, на палубі, купає моряків, які вперше відвідали його володіння.

Я вирішив згадати минуле й відродити цей старовинний звичай. Тим паче, що декорації нескладні, костюми теж — з цього боку вистава труднощів не завдає. Проте з акторським складом просто заріз. Я, знаєте, єдиний бувалий моряк на судні, я ж і капітан, і хоч-не-хоч мені ж доводиться зображати Нептуна.

Але я знайшов вихід: зранку наказав виставити бочку з водою, потім удав з себе хворого й аж до видужання за всіма правилами здав Лому командування судном. Лом висловив мені співчуття, проте з задоволенням заломив кашкет на капітанський манір і наказав Фуксу чистити мідні частини.

А я замкнувся в каюті й захопився підготовкою: зробив бороду з швабри, змайстрував тризубець, корону, а ззаду причепив хвіст на зразок риб'ячого. Й мушу без хвастощів сказати, вийшло чудово. Я, знаєте, подивився в дзеркало: ну куди там — Нептун та й годі. Як живий!

І от, коли за моїми розрахунками «Біда» пересікла екватор, я в повному вбранні піднявся на палубу…

Результат вийшов незвичайний, але дещо несподіваний. Відсутність попередньої репетиції спектаклю й незнання старих морських звичаїв спрямували уяву мого екіпажу в небажаний для мене бік.

Я вийшов.

Мій старший помічник Лом гордо стояв біля штурвала, пильно вдивляючись у горизонт. Фукс, обливаючись потом, старанно «драїв мідяшку». Летючі риби, як і раніше, пурхали над хвилями.