Чтение онлайн

А в мене ніякої зброї, тільки люлька в зубах…

— Фукс, — кричу я, — подайте-но що-небудь важке!

Той висунувся з люка, подає якийсь снаряд. Я прикинув — нічого, солідна штучка.

— Давайте ще! — кричу, а сам встав, приготувався, націлився…

І удав теж націлився. Роззявив пащу, як печеру… Я розмахнувсь — і просто туди.

Та тільки що для удава такий дріб'язок? Проковтнув, розумієте, як ні в чому не бувало, навіть не скривився. Я другий снаряд туди ж, він і його проковтнув. Я кинувся до люка, кричу Фуксові:

— Давайте швидше все, що є!

Раптом чую за спиною страшенне шипіння.

Обернувся, дивлюсь — удав роздувається, шипить, із пащі летить піна…

«Ну, — думаю, — зараз кинеться!»

А він, уявіть, замість цього несподівано пірнув | пропав.

Ми всі завмерли, ждемо. Хвилина минає, друга. Пасажири на кормі починають ворушитись, шепчуться. Раптом ця баришня знову стає в ту саму позицію і — на всю Амазонку:

— Мама!

І ось бачимо — спливає щось над водою: блискучий балон велетенських розмірів, дивовижної форми, дуже оригінального забарвлення. І все, знаєте, пухне, пухне…

От, думаю, нове діло! Що б то могло бути? Навіть страшно стало. Потім дивлюся — в цього балона живий хвіст. Б'є по воді й так і сяк… Я, як побачив хвіст, так усе й зрозумів: снаряди оті були вогнегасниками. Ну, зустрілись у стравоході плазуна, зіткнулися там, стукнулись один об другий, розрядились і накачали удава піною. Там, знаєте, який тиск, у вогнегасниках! От і роздулась змія, набрала зайвого запасу плавучості, чує, що справи погані, хоче пірнути, а живіт не пускає…

У мене страх як рукою зняло. Я підійшов до люка.

— Давайте, — кажу, — Фукс, виходьте наверх. Небезпека минула.

Фукс виліз, милується небувалим видовищем, а пасажири, як почули, що боятись нічого, кинулись поздоровляти один одного, тиснуть мені руки. Тільки й чути:

— Спасибі, професоре дорогий! Як це ви його?

— Та що там! — відповідаю я. — Тут на Амазонці до всього звикнеш. Удав — це дрібниця, ще й не таке буває…

Ну й, знаєте, після цього випадку мій авторитет укріпився. А тут, на щастя, і з костюмами справа владналася. У баришні цієї знайшлася коробочка з рукоділлям. Я взяв голку, пошив собі кітель з парашута. Матеріал чудовий, а замість гудзиків я болти пристосував, одгвинтив від кабіни. Непогано вийшло, міцно, красиво, от тільки без гайкового ключа не роздягнешся. Ну, та це вже дрібниця, звикнути можна. А Фуксу готовий комбінезон знайшли в аварійному запасі, точнісінько такий, як у нього був, тільки новіший.

Потім сякі-такі паруси змайстрували, щоглу поставили, зробили кермо. Пасажири стоять вахту, пливемо, промишляємо черепах, ловимо рибку. Ця баришня куховарити навчилася… Загалом начебто все нічого, от тільки судно непристосоване: хистке, й хід у нього неважний.

Так. Ну, пливемо все-таки, просуваємось сяк-так на схід, до берегів Атлантики. Місяця півтора так пливли. І чого тільки не надивилися в дорозі: й мавп, і ліан, і каучукових дерев!.. Для допитливого мандрівника, звичайно, інтересно, але важко! Відверто скажу: важко.

Тут і взагалі-то клімат не дуже завидний, а ми ще в дощову пору потрапили. Парить, як у бані, день і ніч тумани, спека, кругом комарня хмарами; добре ще, лихоманку ніхто не схопив.

Нарешті все-таки прибули в порт Пара. Причалили, висадились. Містечко, по совісті кажучи, неважненьке, так собі містечко. Брудно, курява, спека, по вулицях собаки блукають. Але після лісових хащів Амазонки й це в деякій мірі вогнище культури. Хоч і то сказати — культура там дещо своєрідна: народ лютий, войовничий, всі з ножами, з револьверами, по вулиці пройти страшно…

Ну, побрились ми, почистились після важкого походу. Супутники наші розпрощалися, сіли на пароплави й роз'їхались хто куди. Хотіли й ми з Фуксом швидше звідси вибратись, та нічого не вийшло: без документів не випускають. Ну, застряли ми з ним, як раки на мілині, на чужому березі, без притулку, без певних занять, без засобів до існування. Думали робітку якусь знайти — та де там! Тільки і є вакансії на гумових плантаціях, але це знову треба на Амазонку, а ми вже там побували, вдруге чогось не тягне.

Поблукали по місту сюди-туди, та й сіли на бульварчику під пальмою обміркувати становище.

Раптом підходить поліцейський і запрошує нас до губернатора. Це, звичайно, приємно, але я не любитель усіх цих офіціальних прийомів і зустрічей з високопоставленими особами. Але тут нічого не зробиш: запрошують — значить, треба йти.

Ну, приходимо. Дивимось — сидить у ванні отакенна туша з віялом у руках, пирхає, мов бегемот, хлюпається, сопе. А з боків — два ад'ютанти в парадній формі.

— Ви, — питає губернатор, — хто такі, звідки?

Я в загальних рисах змалював становище, пояснив, як це все сталося, відрекомендувався.

— Це, — кажу, — мій матрос Фукс, найнятий в Кале, а я капітан Врунгель. Чули, напевно?

Губернатор як почув, охнув, бухнув у ванну зовсім з головою, віяло своє впустив, пускає бульби, захлинається, мало не загинув. Спасибі, ад'ютанти не дали потонути, врятували. Ну, він віддихався, відкашлявся, побагровів.

— Як, — каже, — капітан Врунгель? Той самий? Це що ж тепер буде? Безпорядки, пожежа, революція, догана по службі? Ну, знаєте, звичайно, захоплений вашою мужністю і нічого не маю проти вас особисто, але як особа офіціальна наказую вам негайно покинути ввірену мені територію, і я в цьому ніяких перешкод не чинитиму… Ад'ютант, видайте капітану дозвіл на виїзд.

Ад'ютант радий старатися, вмить написав папірець, шльопнув печатку, подає. А мені тільки цього й треба. Я вклонився, взяв під козирок.

— Дякую, — кажу, — ваше превосходительство! Дуже вдячний за люб'язність. Цілком задоволений вашими розпорядженнями. Дозвольте відкланятись?

Повернувся і вийшов. Пішов і Фукс за мною. Йдемо прямо до пристані. Раптом чую — ззаду якийсь шум, тупіт. Я оглянувся, бачу — чоловік сорок у цивільному, в крислатих капелюхах, у чоботях, з ножами, з ручними кулеметами біжать за нами, здіймають куряву, обливаються потом.