Чтение онлайн

Кілька секунд Олівер оглядав вулицю, дивився і праворуч, і ліворуч, і на протилежний бік, гадаючи, що незнайомий, котрий розмовляв з ним крізь замкову щілину, прогулюється, щоб зігрітись. Бо він не бачив перед собою нікого, крім гладкого хлопця з парафіяльного притулку, що сидів на тумбі перед будинком і уминав скибку хліба з маслом, відрізаючи складаним ножем шматки завбільшки як його рот і поглинаючи їх на диво хутко.

— Даруйте, сер, — мовив Олівер, упевнившись, що інших відвідувачів не видно, — це ви стукали?

— Я грюкав ногами, — відповів хлопець з притулку.

— Вам потрібна труна, сер? — простодушно спитав Олівер.

Хлопець грізно насупився і заявив, що за такі жарти із старшими Оліверові самому невдовзі знадобиться труна.

— Ти знаєш, з ким розмовляєш, підкидьку? — провадив він, поважно злазячи з тумби.

— Ні, сер, — відповів Олівер.

— З містером Ноєм Клейполом, — сказав хлопець, — з твоїм начальником! Познімай віконниці, ледацюго нікчемний!

Віддавши цей наказ, містер Клейпол копнув Олівера ногою й увійшов до контори з величним виглядом, прибрати якого — слід віддати йому належне — такому гладкому, мордатому незграбі було нелегко, а надто коли до цих привабливих рис додати малі очиці, червоний ніс і жовті штанці в обтяжку.

Олівер познімав віконниці й спробував перетягти їх на подвір'я за будинком, де вони стояли протягом дня, але, захитавшись під вагою першої ж віконниці, розбив шибку, тоді Ной, зловтішно запевнивши, що «йому попаде», зволив прийти на допомогу.

Незабаром до контори спустився містер Сауербері, а за ним з'явилась і його дружина. Оліверові, як і передрікав Ной, «попало», після чого він зійшов слідом за цим юним джентльменом у підвал снідати.

— Сідай ближче до тепла, Ною, — мовила Шарлотта. — Я приховала для тебе гарний шмат шинки від хазяйського сніданку… Олівере, причини двері за містером Ноєм і візьми собі оті шматочки, що лежать на кришці каструлі. А оце твій чай. Сідай отам на скриню й пий. І не барися, бо тебе зараз покличуть до контори. Чуєш?

— Чуєш, підкидьку? — підхопив Ной Клейпол.

— Ох, боже мій, Ною! — вигукнула Шарлотта. — Який ти жартун! Дай цьому хлопцеві спокій.

— Дати йому спокій? — відказав Ной. — Йому й так усі дали спокій. І тато, і мама покинули його навік. І всі його родичі махнули на нього рукою. Правда, Шарлотто? Ха-ха-ха!

— Ох, ти ж і штукар! — вигукнула Шарлотта, заходячися сміхом. Ной теж зареготався. Потім обоє зневажливо подивилися на сердешного Олівера Твіста, який сидів, тремтячи, на скрині в найхолоднішому кутку кухні й ковтав хтознаколишні, призначені для нього, недоїдки.

Ной був вихованець парафіяльного дитячого притулку, а не безрідний сирота з робітного дому. Не якийсь там підкидьок, він міг простежити свій родовід аж до батьків, які мешкали неподалік; мати його була праля, а батько — п'яниця-солдат, що повернувся додому з дерев'яною ногою й щоденною пенсією в розмірі двох з половиною пенсів та ще якогось довжелезного дробу. Хлопці з сусідніх крамниць віддавна дражнили Ноя на вулиці образливими прізвиськами «шкура», «жебрак» тощо, і він мовчки терпів усі ці образи. Але тепер, коли доля кинула йому під ноги безрідного сироту, на якого найпослідущий нікчема міг зневажливо тикати пальцем, він з лихвою зганяв на ньому свою злість.

Добра пожива для роздумів! Ми бачимо, як легко піддається благотворному впливові людська вдача і як ті самі приємні риси розвиваються у найшляхетнішого лорда й найостаннішого вихованця парафіяльного притулку.

Минуло зо три тижні, відколи Олівер оселився у трунаря. Одного разу, коли крамниця була вже зачинена й містер і місіс Сауербері вечеряли в своїй маленькій вітальні, містер Сауербері, кілька разів поштиво глянувши на дружину, мовив:

— Голубонько…

Він хотів сказати ще щось, але місіс Сауербері зиркнула на нього так неприязно, що він затнувся.

— Ну, що? — грізно спитала місіс Сауербері.

— Нічого, голубонько, нічого! — відповів містер Сауербері.

— Ух, звірюка! — вигукнула місіс Сауербері.

— Аж ніяк, голубонько,^- покірно відмовив містер Сауербері. — Мені здалося, що ви не хочете слухати. Я хотів лише сказати…

— Ох, можеш не казати, — перебила місіс Сауербері. — Я — ніщо, порожнє місце; тож не кажи мені нічого. Мене не обходять твої таємниці.

Промовивши це, місіс Сауербері зайшлась істеричним сміхом, який не віщував нічого хорошого.

— Але ж, голубонько, — промимрив містер Сауербері, — я хочу спитати у вас поради.

— Поради? В мене? Ні, ні, — трагічно вигукнула місіс Сауербері. — Питай її в когось іншого!

Слідом за цим пролунав новий вибух істеричного сміху, який нагнав на містера Сауербері ще більшого страху. Так, жіноча істерика — це поширений і випробуваний засіб впливу на чоловіка, і дуже часто він дає бажані наслідки. І справді, містер Сауербері відразу почав благати, як найвищої ласки, дозволу сказати те, що місіс Сауербері сама жадала почути. Після короткої суперечки, яка тривала не більше сорока п'яти хвилин, ласкавий дозвіл було дано.

— Йдеться, власне, про малого Твіста, голубонько, — сказав містер Сауербері. — Він такий гарненький хлопчик.

— Ще б пак, коли він стільки їсть! — зауважила дружина.

— У нього меланхолійний вираз обличчя, голубонько, — провадив містер Сауербері. — А це ж саме те, що нам треба. З нього, голубонько, був би чудовий плакальник.

Місіс Сауербері подивилася на чоловіка з неприхованим здивуванням. Містер Сауербері помітив це і, не чекаючи заперечень з боку своєї найдорожчої половини, повів далі:

— Звісно, не на ті випадки, коли ми ховаємо дорослих, голубонько, а тільки на дитячі похорони. Це була б новина, голубонько, — який небіжчик, такий і плакальник. Запевняю тебе, це справлятиме надзвичайне враження!

Місіс Сауербері відзначалася витонченим смаком у всьому, що стосувалося похоронної справи, і нова ідея викликала в неї захват; проте визнати це за даних обставин означало б принизити свою гідність, а тому вона тільки ущипливо запитала, чому така проста річ не спадала на думку її чоловікові раніше. Містер Сауербері цілком слушно сприйняв її слова як згоду, і тут-таки вони ухвалили негайно втаємничити Олівера в усі тонкощі похоронного ритуалу, аби він міг супроводити свого господаря при першій же нагоді.