Чтение онлайн

Старий жестом звелів Пройді виставити на стіл харчі і, сівши навпроти грабіжника, почав чекати, доки той зволить заговорити.

Але Тобі явно не поспішав. Спочатку єврей задовольнявся тим, що уважно вдивлявся Тобі в обличчя, силкуючись з виразу його вгадати, яку звістку він приніс. Та намагання ці були даремні: обличчя Тобі, хоч і втомлене, змарніле, лишалось, як завжди, безтурботно-спокійним, і, незважаючи на бруд, триденну щетину й клочкуваті бакенбарди, на ньому сяяла самовдоволена усмішка чепуристого Тобі Крекіта. Тоді Фейгін, сам не свій від нетерплячки, почав стежити за кожним шматочком, що його підносив собі до рота грабіжник, а коли дивитись було вже несила, схопився на ноги і, не приховуючи хвилювання, почав бігати сюди-туди по кімнаті. Але на Тобі це не впливало. Він спокійнісінько жував і ковтав, аж поки наївся досхочу. Лише тоді звелів Пройді вийти, замкнув за ним двері, налив собі в склянку джипу з водою й виявив готовність говорити.

— Передусім, Фейгі… — почав він.

— Ну, ну? — заквапив його старий, переставляючи ближче стільця.

Містер Крекіт замовк, щоб прикластися до чарки, похвалив джин і, задерши ноги на полицю над невисоким каміном так, щоб чоботи були на рівні очей, спокійно повів далі:

— Передусім, Фейгі, як справи в Білла?

— Що?! — скрикнув єврей, зриваючись зі стільця.

— Ти що ж, хочеш сказати, що… — збліднувши, почав Тобі.

— Хочу сказати?! — закричав старий, люто тупаючи ногами. — Де вони? Де Сайкс і хлопчина? Де вони? Куди поділися? Де ховаються? Чому вони не прийшли сюди?

— Діло не вигоріло, — тихо промовив Тобі.

— Це мені відомо, — відказав єврей, вихоплюючи з кишені газету й стукаючи по ній пальцем. — А що було далі?

— Вони стріляли й поцілили хлопця. Ми дали драла через поле, тягнучи його з собою — навпростець, крізь живоплоти й через канави, а вони — за нами. Хай їм біс! Вони підняли на ноги всю околицю, поспускали собак.

— А хлопець?

— Білл завдав його собі на плече й гайнув так, що де тому вітрові. Потім ми зупинилися, щоб нести хлопця вдвох. Голова в нього моталася, він зовсім захолов, а нас от-от наздоженуть! Тут уже кожен рятуй свою шкуру, бо інакше зависнеш на шибениці. Ми кинулися врізнобіч, а хлопця полишили в канаві — живого чи мертвого, не знаю.

Фейгін не став слухати далі. Він зойкнув, шарпнув себе за волосся, прожогом вискочив з будинку й помчав вулицею.

Сліпий жах, викликаний повідомленням Тобі Крекіта, гнав старого вулицею, і лише коли він добіг до рогу, в голові у нього трохи проясніло. Але він і далі мчав стрімголов, куди очі світять, і тільки раптова поява карети й несамовитий крик перехожих, що попереджали про небезпеку, змусили його перескочити з бруку на пішоходи. Намагаючись обминати людні вулиці, прошмигуючи завулками й задвірками, він дістався нарешті до Сноу-Хіллу, де наддав ходи, аж поки опинився в якомусь дворі. Там, немов почувши себе в безпеці, він з полегкістю зітхнув і далі почалапав уже своїм звичайним кроком.

Ідучи із Сіті, ви праворуч від того місця, де Сноу-Хілл сходиться з Холборн-Хіллом, побачите вузький, завжди темний провулок, що відгалужується в напрямі Сефрон-Хіллу. У брудних його крамничках вам пропонуватимуть на вибір силу-силенну вживаних шовкових носовиків усіх розмірів та розцвіток, бо тут торгують гендлярі, які скуповують їх у кишенькових злодіїв. Сотні тих хусточок висять гірляндами перед вітринами, майорять на одвірках крамниць, цілими горами лежать на прилавках. Хоч який короткий цей провулок, що має назву Філд-Лейн, але тут є і своя перукарня, своя кав'ярня, своя пивничка й свій продавець смаженої риби. Філд-Лейн — це, власне, держава в державі, вільне торговельне місто дрібних злодіїв; рано-вранці й у надвечірніх сутінках його відвідують мовчазні торговці, які збувають свій товар у темних задніх кімнатах і зникають так само непомітно, як з'являються. Одяг, взуття, лахміття, виставлені в тутешніх вітринах, правлять за вивіску для дрібних злодіїв, а в запліснявілих підвалах тут іржавіють і гниють купи брухту й кісток, зацвіле вовняне й полотняне ганчір'я.

Саме в цей провулок і звернув старий. Певно, миршаві тутешні мешканці добре знали його, бо ті з них, що чатували біля своїх крамниць, виглядаючи покупців та продавців, приязно кивали йому головою. Він кивав їм у відповідь, але ні до кого не озивався й словом, поки не дійшов до кінця провулка. Там він зупинився й звернувся До щуплявого чоловічка, що сидів, увібгавшись у дитяче кріселко, перед дверима своєї крамниці й курив люльку.

— На вас подивитись — сліпому зцілитись, містере Фейгін! Де ви пропадали? — мовив цей шановний купець у відповідь на вітання єврея.

— Мені тут у вас стало аж надто жарко, Лайвлі, — відповів Фейгін, зводячи брови й згортаючи руки на грудях.

— З ким не буває, — відповів крамар. — Але ж ви знаєте, як воно: сьогодні припекло, завтра охололо, правда?

Фейгін кивнув головою і, показавши на Сефрон-Хілл, спитав, чи навідувався хтось туди сьогодні ввечері.

— До «Калік»? — спитав чоловічок. Єврей знову кивнув головою.

— Зараз пригадаємо, — замислено мовив крамар. — Так, з півдесятка знайомих туди пройшло. Але вашого приятеля серед них не було.

— Це ви про Сайкса? — розчаровано спитав єврей.

— Нон є свинтус [49] , як кажуть правники, — похитав головою чоловічок, дивлячись на Фейгіна напрочуд хитрими очима. — Чи не знайдеться у вас сьогодні чого-небудь для мене?

— Ні, сьогодні немає нічого, — відповів єврей і рушив далі.

— Ви йдете до «Калік», Фейгіне? — гукнув йому навздогін чоловічок. — Заждіть! Чом би нам не випити по чарочці разом!

Але Фейгін, обернувшись, махнув рукою — мовляв, волію йти сам, а до того ж затиснутому бильцями кріселка містерові Лайвлі ніяк не вдавалося вивільнитися з їхніх обіймів. Тож того вечора «Каліки» так і не удостоїлися честі лицезріти його. На той час, як містер Лайвлі зіп'явся на ноги, Фейгін уже зник з очей, тому чоловічок, постоявши навшпиньки й переконавшись, що його не видно, знов упхався в кріселко, кивнув головою крамарці, яка стояла по той бік вулиці, і, виразивши цим свої сумніви й осуд, знову з поважним виглядом затягся люлькою.

Трактир «Три каліки», або просто «Каліки», як його називали завсідники, був тим самим закладом, у якому мп вже побували разом з містером Сайксом та його собакою. Мовчки махнувши рукою буфетникові, Фейгін відразу подався нагору, відчинив двері великої кімнати, тихенько прослизнув досередини і з-під долоні почав пильно оглядати присутніх, немов когось шукаючи.

Кімнату освітлювали два газові ліхтарі, а щоб їхнє світло не пробивалося назовні, вікна були зачинені віконницями, та ще й щільно запнуті вилинялими червоними завісами. Щоб не помітно було кіптяви від чадних ліхтарів, стелю пофарбували в чорний колір. У кімнаті висіла така густа хмара тютюнового диму, що спочатку нічого не було видно. Лише коли дим потягло крізь відчинені двері й повітря трохи очистилося, перед Фейгіном постало збіговисько людей, що наповнювало кімнату безладним гомоном. Уже можна було розгледіти чоловіків і жінок, що зібралися за довгим столом; на чільному місці сидів, очевидно, голова з молоточком у руці, а в кутку за розладнаним фортепіано — джентльмен-професіонал з буряковим носом і пов'язаною — бо в нього болів зуб — щокою.

Коли Фейгін прослизнув до кімнати, джентльмен-професіонал саме пробіг пальцями по клавішах замість вступу, і товариство галасливо зажадало тиші, бажаючи послухати пісню. Коли галас ущух, молода леді розважила слухачів баладою з чотирьох куплетів, причому за кожним куплетом акомпаніатор якнайгучніше повторював усю мелодію від початку до кінця. Коли пісня скінчилася, голова висловив співачці подяку, після чого двоє джентльменів-професіоналів, що сиділи обабіч нього, виявили бажання проспівати дует і за виконання його були винагороджені бурхливими оплесками.