Чтение онлайн

— Невже він помирає? — спитала літня жінка.

— За даних обставин нічого незвичайного в цьому не було б, — відповів лікар. — Але, гадаю, він виживе. Ви бачили цього злодія?

— Ні, — відповіла літня жінка.

— І вам нічого про нього не розповіли?

— Ні.

— Перепрошую, пані, — втрутився містер Джайлз, — але я саме збирався розповісти вам про нього, коли прийшов доктор Лосберн.

Річ у тім, що містер Джайлз спочатку просто не зважувався признатись, що він підстрелив малого хлопчика. Всі так хвалили його за хоробрість, що в нього — хоч убий — не повертався язик розповісти правду, і він відкладав пояснення з хвилини на хвилину, розкошуючи в промінні скороминущої слави, здобутої його непохитною мужністю.

— Роза хотіла подивитися на цього чоловіка, — мовила місіс Мейлі. — Але я їй заборонила.

— Гм! На вигляд він зовсім не страшний, — зауважив лікар. — А' ви не згодилися б глянути на нього в моїй присутності?

— Якщо це необхідно, я згодна, — відповіла старенька.

— Так, гадаю, що необхідно, — сказав лікар. — В усякому разі, я певен: якщо ви не подивитеся на нього зараз, то потім дуже шкодуватимете. Лежить він тихо, йому вже краще. Міс Розо, прошу. Слово честі, вам зовсім немає чого боятись!

Знову й знову запевняючи жінок, що вигляд злочинця їх приємно здивує, лікар подав руку дівчині, запропонував другу місіс Мейлі і вельми статечно повів їх нагору.

— А тепер, — прошепотів він, тихенько натискаючи ручку дверей, — послухаємо, що ви про нього скажете. Щоправда, він давно не голився, але вигляд у нього зовсім не лютий. А втім, стривайте. Я спершу подивлюся, чи готовий він прийняти відвідувачів.

Він зазирнув до кімнати, а тоді помахом руки запросив їх увійти, зачинив за ними двері і обережно розсунув завісу над ліжком. Замість потворного, жорстокого лиходія, якого вони сподівалися побачити, на ліжку лежала зболіла, виснажена дитина, що поринула в глибокий сон. Поранена рука хлопчика, перев'язана й узята в лубки, простяглася на його грудях, а другу він підклав під голову — з-під довгого волосся, що розсипалося по подушці, видно було тільки лікоть.

Притримуючи завісу, добрий лікар мовчки дивився на хворого. Тим часом дівчина, тихенько прослизнувши повз нього, сіла на стілець у головах у хлопчика й відкинула з його обличчя волосся. Коли вона схилилася над ним, її сльози скотились йому на чоло.

Олівер заворушився й усміхнувся вві сні, неначе цей вияв жалю й співчуття навіяв йому приємний сон про любов і ласку, яких він ніколи не знав. Так часом милозвучна мелодія, дзюрчання струмка у відлюдній місцині, пахощі квітки чи випадково кинуте слово раптом викликають у нас невиразний спогад про те, чого в нашому житті ніколи не було; спогад цей відразу зникає, мов дим, і є він, мабуть, не чим іншим, як миттєвим образом з попереднього щасливішого існування, бо ніяким свідомим напруженням пам'яті відновити його ми неспроможні.

— Що це означає? — вигукнула літня жінка. — Невже ця бідна дитина могла бути помічником злочинців?

— Порок часто гніздиться навіть у стінах храмів, — зітхнув лікар, засмикуючи завісу. — Тож чи дивно, що він ховається і за прекрасною зовнішністю?

— Але в такому юному віці! — мовила Роза.

— Люба моя дівчино, — відказав лікар, сумно похитуючи головою, — злочин, як і смерть, має владу не тільки над старими та потворними. Часто, надто часто слугами його стають наймолодші й найпрекрасніші.

— Але невже, ну, невже ви справді вірите, що цей тендітний хлопчик був добровільним спільником найгірших покидьків суспільства? — спитала Роза.

Лікар кивнув головою — мовляв, на жаль, підстав сумніватись у нього немає — і, щоб не турбувати хворого, запропонував перейти до сусідньої кімнати.

— Але навіть якщо він став на шлях злочину, — провадила Роза, — то подивіться: він ще ж зовсім маленький! Може, він ніколи не знав ні материнської ласки, ні тепла Домашнього вогнища. Може, злигодні, знущання, голод звели його з людьми, які примусили його красти. Тьотю, люба тьотю, ради бога, подумайте про це перше ніж дозволите забрати цю хвору дитину до в'язниці, де вона вже остаточно загине! Ох, тьотю, ви ж знаєте, що я ніколи не почувала себе сиротою завдяки вашій любові й ласці. Але якби не ви, мене б теж могла спіткати його доля, я б так само, як цей бідний хлопчина, була нещасною, беззахисною бідолахою! Тож благаю, згляньтеся на нього, поки ще не пізно!

— Моя люба, — мовила старенька, пригортаючи до грудей заплакану дівчину, — невже ти думаєш, що я дозволю хоч одній волосинці впасти з його голови?

— О ні! — палко вигукнула дівчина.

— Ну, звісно, ні, — підтвердила старенька. — Мені вже недовго жити на цім світі, а там хай господь мене милує, як я милую інших!.. Що я маю робити, щоб урятувати його, сер?

— Дайте подумати трохи, дайте подумати, — відповів лікар.

Містер Лосберн сунув руки в кишені й почав походжати по кімнаті; раз у раз він зупинявся, ставав навшпиньки, супився так, що на нього страшно було дивитись, скрикував: «Придумав!» — а тоді: «Ні, не те!» — і знову починав ходити сюди-туди й супитися. Та врешті він зупинився як укопаний і промовив:

— Гадаю, якщо ви дозволите мені всіма правдами і неправдами нагнати страху на Джайлза й того хлопчину Брітлза, я залагоджу цю справу. Я розумію: Джайлз ваш старий і відданий слуга, але ви зможете потім якось уласкавити його, та ще й винагородити за неабияку стрілецьку вправність. То як, не заперечуєте?

— Ні, якщо немає іншого способу врятувати дитину, — відповіла місіс Мейлі,

— Іншого способу нема, — сказав лікар. — т» Повірте мені, я зважив усі можливості.

– ^ Тоді тітонька надає вам необмежену владу, — мовила Роза, всміхаючись крізь сльози. — Але, будь ласка, не мучте цих бідолах аж надто жорстоко.

— Ви, здається, гадаєте, що сьогодні всі, крім вас, прагнуть мучити одне одного, міс Розо, — відказав лікар. — Мені лишається тільки побажати — заради юних представників чоловічої статі, — щоб ви виявили таку саму чуйність і доброту того дня, коли перший достойний юнак упаде перед вами на коліна. Запевняю вас, якби мені мої молоді літа, я б такої нагоди не пропустив!

— Ви така сама доросла дитина, як сердешний Брітлз, — відповіла, зашарівшись, Роза.

— Що ж, лишатись дитиною не так уже й важко, — весело засміявся лікар. — Але повернімося до цього хлопця. Головної умови нашої угоди я ще не сказав. Десь за годину він, гадаю, прокинеться. І хоч я застеріг того тупоголового констебля, який стовбичить там унизу, що кожне слово, кожен рух для хворого смертельно небезпечні, стан хлопчика насправді не такий тяжкий, і ми можемо поговорити з ним. Моя головна умова така: я розпитаю хлопця у вашій присутності, і якщо з його слів у всіх нас складеться одностайне й тверде враження, що він наскрізь і безнадійно зіпсований (а я цього майже певен), то ми ^відмовляємося від дальшої участі в його долі, — я принаймні вмиваю руки.