Чтение онлайн

__ Аякже, розумію, міс Розо! — схвильовано мовив Олівер. — Але мені оце спало на думку, який я все ж таки невдячний.

— До кого? — спитала дівчина.

— До того доброго джентльмена й любої старенької, які так піклувалися про мене, — відповів Олівер. — Якби вони знали, як мені пощастило, то, певно, дуже зраділи б за мене.

— А певно, зраділи б, — сказала Оліверова добродійниця. — І містер Лосберн, добра душа, вже пообіцяв повезти тебе до них, як тільки ти трохи зміцнієш.

— Справді, міс Розо? — аж засяяв Олівер. — Яке ж це буде щастя — знову побачити їхні любі обличчя!

Тепер хлопець одужував швидко, і незабаром вирішено було, що поїздка йому вже не страшна. І ось одного ранку містер Лосберн вирушив з ним у дорогу в невеличкій кареті місіс Мейлі. Та коли вони під'їхали до Чертсійського мосту, Олівер раптом сполотнів і голосно скрикнув.

— Що з тобою, хлопче? — заметушився лікар за своїм звичаєм. — Ти щось побачив? Почув? Відчув?

— Будинок, сер! — вигукнув Олівер, показуючи у вікно карети. — Отой будинок!

— Так, будинок. То й що ж? Кучере! Зупиніться тут! — гукнув лікар. — То що ж це за будинок, хлопче?

— Злодії… Сюди мене приводили злодії, — прошепотів Олівер.

— Сто чортів! — вигукнув лікар. — Гей, кучере! Допоможіть вийти.

Та перше ніж кучер встиг злізти з козел, лікар сам вибрався з карети. Підбігши до покинутого на вигляд будинку, він почав щосили гатити ногою у двері.

— Хто там? — спитав миршавий горбань, відчиняючи двері так несподівано, що лікар, який саме розмахнувся ногою для нового удару, мало не влетів у коридор. — Що сталося?

— Сталося? — скрикнув лікар і, не замислюючись ні на мить, схопив горбаня за комір. — Сталося багато чого. Стався грабунок, ось що!

— Станеться ще й убивство, — спокійно відказав горбань, — якщо ви не заберете геть своїх рук. Чуєте?

— Чую, чую, — відповів лікар, добряче струснувши свого бранця. — Кажи, де той негідник, — як його в біса звати, — Сайкс? Так, де Сайкс, злодюго?

Горбань вирячився на нього, немов від величезного подиву та обурення, а тоді спритно крутнувся, вирвався з лікаревих рук і, брутально лаючись, кинувся в коридор. Але дверей зачинити він не встиг, і містер Лосберн ускочив слідом за ним, забіг до вітальні і, зупинившись там, занепокоєно роззирнувся довкола. Та ніщо з меблів, жодний живий чи неживий предмет, навіть розташування шаф не відповідало Оліверовому опису!

— Ну? — мовив горбань, уп'явшись у нього очима. — Може, тепер ви поясните, що все це означає? Чого ви вдерлися до моєї хати? Чого ви хочете? Пограбувати мене чи вбити? Кажіть!

— Чи бачив ти коли, щоб грабувати приїздили в кареті, старий вовкулако? — роздратовано скрикнув лікар.

— То чого ж тоді вам треба від мене? — визвірився горбань. — Забирайтеся до дідька, поки цілі!

— Я піду тоді, коли сам схочу, — відказав лікар і зазирнув до сусідньої кімнати, проте там теж не побачив нічого схожого на картину, змальовану Олівером. — Але до тебе я ще доберуся, голубе мій.

— Будь ласка! — глузливо вищирився злощасний каліка. — Приїздіть, коли заманеться, — ви завжди знайдете мене тут. Не на те я сам-один божеволів двадцять п'ять років у цій хаті, щоб тікати кудись від такого, як ви! Ви ще заплатите за це, ще заплатите! — І схожий на чорта виродок люто заверещав і затупотів ногами так, наче він і справді був несповна розуму.

— От халепа, — пробурмотів собі під ніс лікар. — Певно, хлопець і справді помилився. Ось, держи! Поклади це собі в кишеню і заткни пельку.

Кинувши горбаневі монету, містер Лосберн вийшов з будинку.

Горбань подався слідом за ним, лаючись на всі заставки, а коли лікар відвернувся сказати щось кучерові, він зазирнув до карети й зміряв Олівера таким гострим і лютим, таким ненависним і мстивим поглядом, що протягом багатьох наступних місяців погляд той переслідував хлопчика вдень і вночі.

Поки кучер вилазив на козли, горбань вивергав найстрашніші прокльони, а по тому, як карета від'їхала, він ще довго дивився їй услід, тупотів ногами і рвав на собі волосся в нападі справжнього чи удаваного шаленства.

Лікар довго мовчав, а тоді промовив:

— Я осел. Ти не знав цього, Олівере?

— Ні, сер.

— Ну то тепер знаєш. Осел! — повторив лікар, помовчавши ще кілька хвилин. — Навіть якби це був той самий будинок, навіть якби я застав у ньому тих самих негідників, що б я міг зробити самотужки? Та навіть якби зі мною був ще хтось, я все одно не мав права цього робити. Чого б я домігся? Тільки викрив би себе самого, бо довелося б признатись, як я затер всю оту справу. Набрався б сорому, причому цілком заслужено, через дурну свою звичку лізти куди не слід, діяти зопалу. Так, то була б мені добра наука!

Слід зазначити, що добряга лікар ціле своє життя діяв не інакше, як зопалу, проте на користь його запальності свідчило те, що вона не тільки не призводила до якихось лихих чи небажаних наслідків, а навпаки, викликала найглибшу повагу й любов до лікаря з боку всіх тих, хто його знав. Якщо ж тепер він і справді був трохи роздратований, то пояснювалося це тим, що перша спроба перевірити правдивість Оліверової оповіді зазнала невдачі. А втім, незабаром лікар заспокоївся; пересвідчившись, що Олівер, як і раніше, відповідає на всі запитання невимушено й послідовно, з тією самою очевидною щирістю й правдивістю, містер Лосберн вирішив надалі вірити кожному його слову.

Олівер пам'ятав назву вулиці, де жив містер Браунлоу, і прямо туди вони й поїхали. Коли карета звернула на цю вулицю, Оліверове серце закалатало так, що йому аж перехопило дух.

— Ну, хлопчику мій, де ж той будинок? — спитав містер Лосберн.

— Онде! Онде! — схвильовано вигукнув Олівер, показуючи у вікно. — Отой, білий! Ох, їдьмо швидше, будь ласка, швидше! Мені здається, я от-от помру! Я весь тремчу.

— Ну що ти, що ти, — мовив добряга лікар, поплескуючи його по плечу. — Зараз ти зустрінешся із своїми друзями, і вони зрадіють, побачивши тебе живим і здоровим.

— Мені не терпиться! — вигукнув Олівер. — Вони були такі добрі до мене, такі добрі!

Карета проїхала ще трохи і спинилася. Ні, не цей будинок, сусідній! І ось вони нарешті приїхали. Олівер глянув на знайомі вікна, й по щоках його покотилися сльози радості й надії.

Та що це? Білий будинок стояв порожній, а у вікні висіло оголошення: «Здається в оренду».

— Постукайте в сусідні двері! — звелів кучерові містер Лосберн, беручи Олівера за руку, а тоді гукнув служниці, що відчинила двері:— Чи не знаєте ви, що сталося з містером Браунлоу, вашим сусідом?