Чтение онлайн

— Потягло на місця, де творив зло, — кинув Таранець.

— Облиште, капітане. Так не буває. Ця наволоч не для того рятувала свою продажну шкуру більше тридцяти років, щоб так нею ризикувати на старості літ. Ні, ні якась велика сила штовхнула Турчака на вояж до нашої країни. Сила, дужча за його тваринний страх. Що за сила? І є підстави думати, керівник їхньої групи знав, що “Онсен” зникне?

— За всіма даними — знав.

– . Це ще раз свідчить, що вони розігрують комбінацію, в. якій неодмінно має діяти Турчак. Саме він. Інакше б цей старий мерзотник не погодився їхати. А ви — “брати”. Заарештувати за минуле ми його можемо, але тоді навряд чи взнаємо, хто й навіщо його сюди прислав. Згодні, капітане? Дивно тільки, чому хазяї злочинця дозволили йому так необачно діяти.

Таранець опустив очі. Соколов натис кнопку концентратора.

— Товаришу генерале, у капітана Таранця виключно важливі дані. Дозвольте? Ясно. — Яків Іванович підвівся. — До генерала, Вікторе Дмитровичу.

Вперше в офіційній обстановці полковник назвав Таранця на ім’я й по батькові.

Лесику страшенно не поталанило. Коли вже вся підготовка до походу по місцях бойової слави була закінчена, він захворів, Апендицит. Операція пройшла успішно, нічого вже не боліло, але лежати треба ще тижнів зо три.

У похід підуть Вовка, Галя, всі слідопити класу, а він — у лікарні. Добре хоч поруч лежить Алік Алієв, хлопчик із Баку. Він гостював у бабусі й теж захворів. Алік так цікаво розповідав про своє місто, що Лесик наче сам там побував.

І Лесик розповідав Алікові про їхній клас, про пошук, який ведуть слідопити. Вони вирішили спробувати знайти когось із однополчан Іллі Васильовича Супруненка, учасників героїчного бою. Може, хтось залишився живим?

— Алієв! — почулося з порога. — Танцюй: знову пошта з Баку.

У конверті був лист і газета азербайджанською мовою. Алік жадібно читав лист.

— Можна, я подивлюся на газету? — запитав Лесик. — Я ніколи не бачив, як пишуть азербайджанською мовою.

— Дивись, на. Мама надіслала газету, бо там надрукована стаття брата її мами, брата бабусі Хаят. Він — воював. Ми всі йото називаємо дідусь Муслім. Про війну, видно, пише.

— А ти прочитаєш мені, що він пише?

— Якщо тобі цікаво, будь ласка.

Алік взяв газету, зручно вмостився. Лесик приготувався слухати.

— Стаття називається “Ми втрачали друзів бойових”, — почав Алік. — Дідусь Муслім дуже шкодує за товаришами, з якими разом воював і які загинули. Він навіть плаче інколи. Не дуже, не так як жінки, а тільки сльози котяться.

Лесик слухав розповідь Алікового дідуся про буремні воєнні роки.

— “…Ілля Супруненко потрапив у нашу роту перед самим боєм”, — почув Лесик.

— Як, як? Кого він назвав? — аж підхопився він.

— Тут дідусь пише: “Ілля Супруненко потрапив у нашу роту перед самим боєм. Хлопець з України був відчайдушно хоробрий. Вже в першому бою він показав себе як герой. Ми подружилися; Я погано розумів українську мову, він зовсім не знав азербайджанської, але російська мова була для обох рідною. Потім ще були бої. Ілля бився з фашистами, як лев. Перед наступом нас послали в розвідку. Супруненко був поруч зі мною, коли вдарили ворожі автомати. Ми нарвались на фашистські позиції. В тому бою Ілля Супруненко загинув…”

— Як звати твого дідуся?

— Я ж казав. Муслім.

— А прізвище таке як у тебе, Алієв?

— Ні. То тата мого Алієв прізвище. А в дідуся Мусліма прізвище Сарадиєв. Муслім Сарадиєв.

— Сарадиєв? — Лесик підхопився з ліжка. — Ану давай газету. Тут точно написано Сарадиєв?

— Як тобі не соромно, Лесь! — образився Алік. — Я що, не знаю?! Чому ти так кричиш?

Газета тремтіла в руках Лесика, щоки почервоніли.

— Алік… Алік… — Тільки й вимовив він. — Ти розумієш, це ж наш Супруненко. Ілля Васильович… Він не загинув. Він живий! Живе у нашому місті! Працює на заводі. Він — живий! Він думає, що загинув твій дідусь. Він нам розповідав. У класі. Він думає, що капітан Муслім Сарадиєв загинув. А він живий! Ура! Треба написати твоєму дідусеві, щоб він прилетів сюди.

— Дідусь усе покине, аби побачити друга! — радісно вигукнув Алік.

— Але не будемо називати, з ким він зустрінеться, щоб був сюрприз. І Супруненку нічого не говоритимемо. В день, коли прилетить Сарадиєв, беремо Іллю Васильовича і їдемо на зустріч. Це і йому сюрприз! І ось вони— зустрічаються! Обидва вважали один одного загиблим. А ми організували їм зустріч!

Страх валив Турчака. з ніг, але він же, отой клятий страх, підганяв його. Ось уже скільки днів стареча потилиця була весь час мокра від холодного поту. Турчак знав, що він вступив у найнебезпечнішу фазу свого завдання. Паперами його забезпечили надійними. Не боявся він і того, що хтось упізнає: старий дід, що шукає свою літню сестру, аж ніяк не скидайся на того, бравого нещадного обершарфюрера, котрий з насолодою вбивав людей. Але це — зовнішність. Він їхав як турист.

І — зник. Це не могло не насторожити радянську туристську адміністрацію. Та й не лише туристську. Його шукають — це факт. Факт і те, що в органах державної безпеки є матеріали про його вірну службу фашистському “новому порядку”. Якщо ці два факти підкріпляться третім, що турист — це він, Турчак, його чекає те, про що читав у “Радянській Україні” Клей.

Клей… Сила в нього велика.

Коли Турчак заперечив Мольтке щодо “відставання від туристської групи”, той визвірився: “У нас нема часу, щоб витрачати його на спеціальну підготовку вашого візиту в рідні краї! Все залежить від вашої оперативності, Клаус. Чим швидше ви знайдете Лілі, впізнаєте її і усунете, тим швидше знову будете в групі, де керівник знає, що ви “любитель” пошвендяти при мандрах”.

Так, усе залежало від його особистої оперативності. В місті, де за останніми (правда, досить давніми) даними мала бути Лілі, він жив третю добу. Старий пароль на явку не спрацював: написане від руки оголошення про повернення загубленого електроліхтаря так і висіло біля рекламного щита, а Лілі у призначене місце не з’явилась. Він простирчав там утричі довше, ніж вимагалося за умовою. Значить, вона таки “пішла в тінь”. І тоді він, Турчак, іменем Клея мав її покарати. А може, вона померла? Отже, перше, що він перевірить — факт смерті. Це можна зробити через органи ЗАГСу.

Симпатична жінка, дуже прихильно поставилась до старенького, що просив подивитись, чи не числиться серед померлих за останні десять-двадцять років його сестра Христофорова Клавдія Сильвестрівна.

— Даних про смерть Христофорової Клавдії Сильвестрівни немає. Значить — жива! А в міліції, в адресному столі хіба ви не були?

Слово “міліція” облило Турчакову потилицю черговою порцією липкого поту.

— Не виходить у мене з адресою. То не так, то того немає… Ви вже даруйте мені, добра душа, чи не могли б ви по телефону у них дізнатися, де живе моя сестриця?..

— Спробуй, дідусю, — майже весело сказала жінка і взялася за телефон. — У мене там подруга працює, колись разом училися…

Турчак уважно прислухався до телефонної розмови.

Коли б ота жінка побачила зараз очі “старенького”! Вони горіли хижим вогнем і водночас відсвідчували холодною кригою жорстокості. “Швидше, швидше!” — билося в скронях Турчака.

— Ну от. Вже можете не хвилюватися, — нарешті поклала трубку жінка. — Є адреса. Зелена, 3, квартира 48. Я запишу.

— Не треба, не треба, — замахав руками Турчак. — Дякую, дякую, — і притьмом вискочив з кімнати.