Чтение онлайн

— Не розумію, про що вц говорите.

— Про Шуровського Сергія Івановича, який називав тебе своїм напарником по роботі, — спокійно пояснив Вознюк. — Мабуть, недаремно так називав?

— Ніякого Шуровського я не знаю.

— І дружини його, Ганни Степанівни, теж?

— Теж.

— Негоже забувати добрих знайомих, у яких обідав, чарку пив. А вони про тебе згадують.

— Кажу ж вам — ніяких Шуровських я не знаю.

— Гаразд, нехай буде так, — погодився Вознюк, — А тепер розкажи — скільки обікрав квартир, де, коли і як?

Помовчавши, став розповідати.

Того, ж дня Вознюк з Коваленком викликали Шуровського.

— Сідайте, Сергію Івановичу, — запросив його Вознюк. — Знову довелося вас потурбувати з приводу транзистора.

— Що, може, спіймали злодіїв? — удавано щиро поцікавився той.

— Ви вгадали, — підтвердив Вознюк. — І треба дещо уточнити.

— От і добре, що спіймали… А я… якщо зможу чимось допомогти… будь ласка, — відказав Шуровський.

— Треба, щоб змогли, Сергію Івановичу, — провадив далі Вознюк, — бо ми з лейтенантом, — кивнув на Коваленка, — ніяк не збагнемо, як то двоє людей продали одну й ту саму річ різним покупцям.

Шуровський часто-часто закліпав побляклими віями, засовався на стільці, ніби йому щось муляло.

— Вибачте, я не розумію…

— От і ми не розуміємо, — розвів руками Вознюк. — Минулого разу ви нам розповіли, що знайшли транзистор у сквері, забрали його й потім продали. А злодій, якого ми затримали, твердить, що цей же транзистор він продав незнайомому хлопцеві біля кінотеатру “Аврора” за сімдесят карбованців.

Шуровського ніби хто голкою штрикнув. Він аж підскочив на стільці і, бризкаючи слиною, закричав:

— Ах сволота! Хотів би я його побачити!

— Прошу, це ми зараз влаштуємо. — Вознюк подав знак Коваленку.

Лейтенант вийшов і за хвилину завів у кабінет “патлатого”. Той, побачивши Шуровського, одвів очі вбік і закляк біля дверей.

— Так оце він, Сергію Івановичу, — звернувся до Шуровського Вознюк, — той юнак, що украв транзистор і запевняє нас, ніби продав його якомусь хлопцеві за сімдесят карбованців. Дивина, та й годі. Він продав, і ви продали… Давайте розберемось. — І звернувся до “патлатого”: — Ти знаєш цього чоловіка?

— Ні, ніколи не бачив, — заперечливо похитав той головою.

Вознюк перевів погляд на Шуровського.

— А ви його теж не знаєте?

— І знати не хочу! Це шантаж! Провокація! — закричав Шуровський, бризкаючи слиною.

Вознюк застережливо підняв руку.

— Тільки без емоцій, Сергію Івановичу. Зараз ми спробуємо все поставити на свої місця. Сідай, — показав “патлатому” на вільний стілець біля дверей, а сам і знову кивнув Коваленку.

Цього разу лейтенант Коваленко не вийшов з кабінету, а лише прочинив двері й покликав когось з коридора.

До кабінету несміливо зайшла колишня дружина і Шуровського.

— Ганно Степанівно, — звернувся до неї Вознюк. — Ви знаєте цього юнака? — показав рукою на “патлатого”.

— Знаю, аякже. Він бував у нас… ось із ним, — кивнула жінка на Шуровського. — Випивали…

— Бреше! Бреше вона! Намовляє! — скипів Шуровський. — Це ви все підстроїли! Я буду скаржитись!

— Тихо! — владно наказав йому Вознюк і звернувся до “патлатого”: — Ганна Степанівна правду каже?

— Правду.

— Отже, із Шуровським ви знайомі?

— Так.

Першою, подякувавши, Вознюк відпустив Ганну Степанівну, а за нею Коваленко вивів “патлатого”.

На якусь мить у кабінеті запанувала тиша. Вознюк мовчки перекладав на столі папери, мовчав і Шуровський. Вознюк чвитримував цю паузу спеціально. Це була його психологічна пауза, у якій він мав перемогти.

Нарешті Шуровський не витримав, засовався на стільці, попросив дозволу закурити. Жадібно затягнувшись димом, звернувся до Вознюка:

— Значить, розповідати?

— Розповідайте, Сергію Івановичу, — відірвався од паперів Вознюк. — Самі ж бачите — діватись вам нікуди.

Шуровський знову кілька разів підряд затягнувся димом.

— Ваша правда, нікуди. Не знаю, що вам казав Валерій, але винен у всьому я. Я затягнув його в це діло, навчив, робити відбитки ключів, дізнаватись, хто надовго виїздив з міста, відмикати підробленими ключами квартири. Він крав, а я підстраховував. Він боявся мене, бо був винен мені велику суму грошей. Цим я його й шантажував. Але останній раз він проявив непослух, пішов на діло сам. Маю на увазі магазин на вулиці Будівельників. Я був тоді дуже п’яний, не пускав його. А він уперся, піду, мовляв, і край, щоб розрахуватися з вамг. Коли ж не явився до мене ні на другий день, ні на тре тій, я зрозумів, що засипався, і вирішив сплавити транзистор, свою долю з украденого в школі, щоб не лишилось речових доказів. Та й випити не було за що… От і вся історія, — закінчив він, припалюючи погаслу сигарету тремтячими руками.

— Невесела історія, Шуровський. — Вознюк підвівся з-за столу й підійшов до вікна, за яким уже сутеніло. — Зіпсували ви хлопцеві життя, собі. А що тому причина?

Шуровський не відповів, жадібно докурював сигарету.

Страшенно ломило кістки, тиснуло в грудях. У кватирку вповзало вологе смогове повітря. Так, ніби мряку, що стіною стояла за вікном, густо замішали на бензині, мазуті й автоперегарі. Турчак застогнав, відкинув плед і звісив ноги з канапи. Чомусь не міг відірвати погляду від своїх ніг. Жовті, жилаві, з довгими кістлявими пальцями і здоровенними п’ятами. Товсті тромбофлебітні жили оперізували литки, наче вужі.

Так, сімдесят років — це не жарт. Він сидить у цій комірчині віч-на-віч зі своєю старістю, зі своїми болячками і страхом, який ніколи не вщухає.

Страх став його супутникам з дитинства. Турчак не йшов по життю сам, його вів страх. І в школі, коли біг з доносом на своїх товаришів, бо боявся, щоб не подумали погано про нього. І в перші дні війни, коли втік з окопів, бо боявся, щоб не вбило так, як убивало інших. І в полоні, коли пішов служити фашизму, щоб не померти від голоду й холоду, як помирали його товариші. І тоді, коли відправляв у Німеччину сестру Катерину, щоб не запідозрили його у нелояльності до “нового порядку”…

І навіть тоді, коли на його ногах виблискували хромові чоботи, стегна обтягувало мишасто-зелене галіфе, а в руці вигравав сталлю парабелум. Страх, страх, страх… Він сидів у кожній клітині Турчакового тіла. Тіло зістарилося, страх — ні.

Охкаючи й крекчучи, Турчак підвівся з канапи і підійшов до вікна. Зовсім поряд, за маревом мряки плюскотіла річка. Вона не подобалась Турчакові; брудна, каламутна, закута, в каміння. Але коли довго дивитися на воду, то в пам’яті може зринути плесо на Сулі, смарагдові вільхи, струнка лепеха в березі й широкі луки — свідки його далекого дитинства. Такого далекого, що, здавалось, воно вже не його, а когось іншого, кого він знав давно-давно. Так давно, що навіть забув, як того й звати. Здається, Пилип. Авжеж, Пилип. Бо й батька так звали — Пилип. На честь батька його й назвали. Та хіба ж може Пилип зватися Клаусом? А він, Турчак, Клаус, він давно вже не Пилип.