Чтение онлайн

— Ви нащадок Олександра Радищева?

Кирило, витримавши його свинцевий погляд, різко видихнув:

— Так.

— Цікаво, — пожвавішав гестапівець. — Дуже цікаво! — Він відкинувся на спинку крісла, заклав ногу за ногу. — Мені по службі доводилося зустрічатися з Рахманіновим, Шаляпіним, Альохіним, великим князем Кирилом, паном Мілюковим, генералом Денікіним. А ось нащадка Олександра, Радищева бачу вперше. Дуже цікаво. Правда?

Кирило нічого не відповів гестапівцю.

— Перш ніж іти на бесіду з вами, я переглянув матеріали про рід Радищевих.

“На бесіду, — відзначив про себе Кирило. — М’яко стеле, негідник!”

А гестапівець тим часом по-домашньому, неквапом узяв другу сигарету і, замислено пом’явши її між пальцями, прикурив від запальнички.

— І знаєте, що я вичитав у тих документах? — довірливо перехилився через стіл гестапівець. — Весь рід Радищевих-маєтні дворяни! Не стану перераховувати, хто з ваших далеких і близьких предків яке становище займав у Росії. Хочу лиш сказати, юначе, що ви вчинили неправильно, намагаючись убити німецького офіцера.

— Я вчинив так, як веліли мені моя честь і совість!

— Гадаю, вам, потомственому дворянину, честь і совість повинні б підказати інший шлях.

— Який?

— Слухайте, юначе, — гестапівець перейшов на менторський тон. — Вступайте в німецьку армію і йдіть на Схід, щоб повернути собі все те, що колись належало вашим предкам.

Кирило паленів від обурення.

— Ви забули, мабуть, пане, що я росіянин і що моя Вітчизна в смертельній небезпеці!

У кімнаті стало так тихо, що чути було, як безнадійно штурмує віконне скло самотня муха.

— Раджу подумати, — нарешті порушив мовчанку гестапівець.

— Я вже подумав, — твердо відповів Кирило.

— Що ж, дивися, щоб не пожалкувати, — засичав гестапівець, натискуючи кнопку…

З тюрми “Френн” Радищева перевели до концтабору “Зонненберг” у Східній Прусії, де він і загинув 10 серпня 1944 року.

Кирило Радищев писав вірші. В тюрмі, певно, найяскравіше спалахнув його поетичний талант. На одному з побачень він сказав матері, що пише поему про Росію, поему, яка, на превеликий жаль, не дійшла до нас. Та все ж збереглося кілька віршів, і поміж них ось цей, наївний та щирий, як перше кохання:

Я хотел бы воспеть Вас на лире,

Образ Ваш вознести в небеса,

И сказать, позабыв все о мире,

Что для Вас я творю чудеса.

Что, притронувшись к струнам ржавелым,

Я вдохнул в них пламя любви,

И что вновь гимном мощным и смелым

Звуки чудные вдруг потекли.

И что пели они без опаски

О мечтах, что терзали мне сны,

И о том, как прекрасны все краски

На душе ликовавшей весны.

И мне кажется, что издалека

Улыбнулись Вы звуку струны

И лилась снова песня широко,

Ликовала приходу весны.

Кирило не дожив до дня Перемоги над фашизмом, але його подвиг навіки ввійшов в історію французького руху Опору.

17 грудня 1949 року йому, згідно з наказом міністра збройних сил Франції, було присвоєно звання “Сержант руху Опору”.

В руках у мене документи сімейного архіву Радищевих. Один з них — постанова Президії Верховної Ради СРСР про нагородження Радищева Кирила Олександровича медаллю “За бойові заслуги”.

“За мужність і відвагу, проявлені в боротьбі проти гітлерівської Німеччини, нагородити медаллю “За бойові заслуги” Радищева Кирила Олександровича (посмертно)”.

На фотографії з посвідчення до медалі — типове російське обличчя, довірливий і сумний погляд широко відкритих очей. А під фотографією, де мав би бути особистий підпис власника посвідчення, — чисте місце. Особистого підпису Кирила Радищева там немає.

Уряд Бельгії нагородив її найвищими нагородами країни: Рицарським хрестом з пальмовою гілкою, Бойовим хрестом з пальмовою гілкою, медалями. Королева Бельгії Єлизавета назвала її бельгійською Жанною д’Арк, а вона була росіянкою — Марина Олександрівна Шафрова-Марутаєва. В грудях цієї простої російської жінки, що виросла на чужині, билося полум’яне серце патріота своєї Вітчизни — Росії.

Перед стратою вона писала матері: “Не плачте й не думайте про мене з сумом. Я дуже щаслива”. І дітям: “Дорогі мої хлопчики! Минуть роки, ви станете дорослими і, сподіваюсь, зрозумієте мене. Відчуваю, що це остання ніч, коли я ще з вами. Вранці мене стратять. Це останній лист до вас. Я не боюся смерті, і бог пошле мені сили прийняти її спокійно і гордо. Я виконала свій обов’язок перед Вітчизною, Бельгією, сім’єю і вами. Ніколи не забувайте, що у ваших жилах тече російська кров. З часом вона покличе вас на батьківщину ваших рідних, дідів І прадідів. Вклоніться ж низько Росії від мене, передайте, що я дуже любила її. Прощайте, діти мої. Любіть одне одного. Ваша мама”.

Народилася Марина в сім’ї офіцера Російського військово-морського флоту капітана 2-го рангу Шафрова Олександра Олександровича, учасника оборони Порт-Артура, кавалера ордена Володимира 2-го ступеня з бантом і мечами. Олександр Олександрович під час громадянської війни виїхав з сім’єю за кордон і, пройшовши всі кола емігрантського пекла, мріяв повернутись на рідну землю.

“Я живу, — казав Шафров, — як моряк у далекому плаванні. Чекаю лиш години, коли мій корабель причалить до рідного берега”.

В 1939 році Шафров подав документи в радянське посольство на виїзд, і з того часу його сім’я жила чеканням. Тільки й розмов було: Москва! Москва!

Але вибухнула війна. Фашисти окупували Бельгію, і перед російською еміграцією постало питання, як жити далі.

Шафров категорично заявив: “Наша доля єдина з долею бельгійців. У нас спільне горе, спільний ворог, і з цим ворогом треба битися спільно”.

Це сталося 8 листопада 1941 року в Брюсселі на площі Порт де Намюр, неподалік від парадного входу до воєнної комендатури фашистських окупаційних війск. Марина Шафрова серед білого дня в центрі столиці заколола ножем заступника військового коменданта.

— Не можна бути байдужим до долі батьківщини, — казала вона керівникам бельгійського руху Опору. — Війна змусила емігрантів переглянути своє ставлення до Радянської Росії. Багато офіцерів шкодують, що не можуть разом зі своїми співвітчизниками піти на фронт. Вони готові тут, у Брюсселі, голими руками душити фашистів.

Три дні, подумки перебираючи варіант за варіантом, вистежувала Марина свою жертву. І вирішила вбити фашиста в центрі міста, щоб усі зрозуміли: це вбивство з політичних міркувань.