Чтение онлайн

Селянин напівобернувся до Йосипа Гродського, який нерухомо стояв за його спиною, і притишив голос:

— Пан курінний просять вас таємно присилати йому людей.

Зв’язковий знову низько вклонився, повертаючись усім корпусом за митрополитом, який пройшов до високого крісла, оздобленого тонким різьбленням.

— А ви хто? — Владика сів у крісло, розвернуте до каміна.

— Дмитро Горук я, — запобігливо відповів його екселенції селянин. — Із парафії отця духовного Єсафата Коцюловського. Перейшов фронт, бо у Львові в мене донька Ксеня. У пана адвоката кухаркою служить…

Йосип Гродський зробив нетерплячий жест, проте Дмитро Горук не помітив застороги митрополитового секретаря.

— Родичами переказала, що віддається за руського козака.

Гродський збентежено звів очі вгору. Приховуючи неприємне здивування, владика поцікавився з фальшивим співчуттям:

— І ви, Дмитре, дозволили?

— А як здибала файного чоловіка? Зять Єгор і в господа бога вірує, і все, що не каже, то втямити можна.

Йосип Гродський, який нечутно перейшов за крісло владики, спитав без інтонації:

— А ви… якої віри?

— Істинної, — перехрестився Горук. — Греко-католики ми…

Важку паузу перервав рівний, глибокий голос митрополита Андрія:

— Брате Йосип… передайте молодим моє благословення і золотий дукат.

— Красненько дякую, ваша святість, — засяяв селянин і нагнувся до руки владики, проте поцілувати перстень не встиг.

— Ходіть, чоловіче, з богом…

Коли Дмитро Горук, задкуючи до дверей, вийшов з кабінету, митрополит Андрій глухо протягнув:

— Та-ак… Голота приймає росіян, ніби вони й не чужинці…

Орест усе ще був непритомний. Стефа змочувала водою його запечені губи, витирала вологою серветкою обличчя.

За вікном проторохтів по бруківці віз, проскакав кавалерійський загін.

Нараз десь поряд гримнула пісня:

Вот мчится тройка почтовая

По Волге-матушке зимой…

У чоловічий молодецький хор вплівся жіночий голос:

Ямщик, уныло напевая,

Качает буйной головой…

Стефа прислухалась, нерішуче глянула на брата — Орест марив у неспокійному сні. Рвучко піднялася, ступила до серванта, ривком розчинила дверцята, від чого забряжчав увесь посуд, взяла пляшку шампанського. Вийшла в коридор. Тут пісня гриміла ще голосніше і більш хвацько.

На кухні довкола столу, який очолював Дмитро Горук, сиділи підпилі козаки. Поруч з Горуком — молоді: Ксеня у фаті й козак Єгор, худорлявий хлопець з яскравою паперовою квіткою у петельці.

Стефа, стискаючи в руках шампанське, постояла в коридорі, потім ударила ногою двері на кухню. Пісня обірвалася на півслові… Всі збентежено втупились у хазяйку дому.

Ксеня злякано встала.

— Перепрошую, пані… — Кухарка, хвилюючись, бгала білосніжну фату. — Ми з церкви… Не гнівайтесь, ради бога…

Козак Єгор, який піднявся слідом за своєю нареченою, широко всміхнувся.

— Прошу к столу.

Притиснувши руки до серця, він низько вклонився. Кухарка Ксеня теж ніби переламалась навпіл у поклоні і пробелькотала:

— Не погребуйте, пані…

Дмитро Горук важко вийшов з-за столу і з достоїнством подав Стефі чашу.

— Випийте, панночко… За здоров’я молодих! Весілля у моєї доньки Ксені і в Єгора!

Козаки за столом заворушилися, задзвеніли склянками, весело позираючи на хазяйку, яка все ще нерухомо стояла на східцях при вході на кухню.

Хтось із гостей гучно проголосив:

— Гірко!

Дмитро Горук розгублено завмер з простягнутою чашею, а довкола залунало:

— Гірко! Гірко!

Стефа страшно глянула на козаків і з ненавистю, розтягуючи слова, промовила:

— Я проклинаю вас! І вашого царя!

Підняла пляшку над головою і люто пожбурила на підлогу. Шампанське вибухнуло. Один із шматочків скла уп’явся в щоку Ксені, на фаті розповзлася червона пляма.

У глухому підземеллі з пологим, запліснявілим склепінням почулася лунка хода. На старезні стіни впало непевне світло ліхтарів. З-за повороту появилися ченці з металевими скринями в руках. Чернець, який ішов попереду, поштиво освітлював дорогу Йосипу Гродському; секретар владики різким порухом голови вказував дорогу у підземному лабіринті.

Мовчазна процесія зупинилась перед кутими залізом дверима. З дозволу Гродського один з ченців відсунув важкий засув.

У похоронному залі секретар митрополита впевнено рушив до однієї з гробниць. Ченці, скоряючись його безмовним наказам, з натугою відвалили мармурову плиту і квапливо склали металеві ящики в заглиблення, потім поставили плиту на те саме місце.

Йосип Гродський похмуро оглянув криївку, вдоволено перехрестився.

Холоднуваті, розумні очі владики, здавалось, проникли в саму душу Романа.

— Ваша сповідь трагічна, сину мій, — з глибоким почуттям сказав митрополит Андрій. — У ній я чую драму мислячої інтелігенції…

Скорбота в словах його преосвященства вразила юнака, він палко вигукнув:

— Чому наш народ не пішов за нами, ваша екселенціє? Чому ми зазнаємо поразки?

Роман з благоговінням побачив, що на очах владики виступили сльози.

До кабінету поспішно зайшов Йосип Гродський:

— Росіяни.

Митрополит Андрій ніби не чув свого секретаря.

— Ваша мужність, хорунжий, — сумовито всміхнувся він Романові, — дає вам право на притулок у святих стінах.

Коли юнак покинув кабінет, його преосвященство відійшов до вікна і, не повертаючись до секретаря, невдоволено сказав:

— Ви надто збуджені, брате Йосип.

— Вони мають ордер на обшук, — вибачливим тоном пояснив своє занепокоєння Гродський.

— Секретні архіви?

— Так, як ви наказали.

Владика сів у крісло з високою спинкою, акуратно розправив сутану, прикрив повіки, збираючись з думками.

— Просіть.

Полковник Первенцев, з прекрасною виправкою, коротко вклонився і клацнув каблуками з острогами. Митрополит величним жестом показав офіцерові на крісло. Первенцев подякував кивком і сів навпроти владики. Після невеликої паузи полковник сказав:

— Його превосходительству генералу Брусилову стало відомо, ваше преосвященство, що ваші пастирі розпалюють ненависть до російської армії, розпускають панічні чутки.