Чтение онлайн

Розмірковуючи над усім тим, я заснув перед ранком й проспав своє чергування на кухні. Маша, яка завжди прокидалася раніше за всіх, пожаліла мене (як не раз жаліла багатьох), і коли я відчинив двері нашої невеличкої кают-компанії, вона вже накривала на стіл. Сніданок був майже готовий. Маша збиралася йти, коли на кухні з’явився він, мовчки забрав свою порцію й пішов до себе. Ми з Машою перезирнулися.

Через годину всі, крім мене, — я чергував не тільки по кухні, а й по Станції — вирушили до Купола.

До Світанку було не так уже й далеко, і за ті кільканадцять діб ми хотіли десятки разів усе перевірити, знаючи, що потім такої можливості не матимемо. Богумил та Адам виконували найвідповідальнішу роботу — просвічували, простукували й промацували міліметр за міліметром фундамент Купола. Маша перевірю ла кріплення тепловідбивачів. Максим та Георгіос відповідали за кінематику Купола й електромережу. Петро знайшов собі роботу сам — він оглядав троси-розтяжки. дзеркала Телескопа.

На все це пішов тиждень, і коли роботи були завершені, в нас у запасі лишалося ще три доби. Ми всі були збуджені, хоча й намагалися не виказувати цього. За три дні починалося, мабуть, найважче — чергування за графіком у шлюзовій та шестимісячне сидіння під землею. Виходити до Телескопа в разі необхідності дозволялося лише черговим парам. Та ще раз на декаду провадився профогляд усередині Купола при закритих пелюстках. 1 аварійні виходи, й профогляд були можливі лише в короткі передсвітанкові хвилини, коли грунт хоч трохи охолоджувався й вкривався досить міцною кіркою. На кожний вихід відводилося не більше години. Понад цей час на поверхні ніхто не затримувався ось уже вісімдесят років — скафандри, а на Станції були лише спеціальні важкі скафандри, — згоряли після сходу білого сонця за тридцять секунд. Дзеркало Телескопа, не захищене Куполом, витримувало п’ятнадцять хвилин. Усе це ми добре знали, як знали й те, що коли б Телескоп вийшов із ладу, в Кільці утворився б пролом і аж до Ночі сектор, закріплений за нами, не прослуховувався б і не контролювався б Землею. Тут ми могли б проґавити Контакт, та найголовніше — корабель, зазнавши аварії в нашому секторі, не міг би розраховувати на допомогу. Тому й було прийнято рішення будувати резервний Телескоп, і ось уже другу вахту пороми возили з Бази на Станцію його частини, які тимчасово складались у просторому Куполі. Будівництво мало розпочатися через рік після нашого відльоту на Базу, й уже дібраний був посилений, з п’ятнадцяти чоловік, екіпаж. Щоб перекинути вчасно сегменти нового Купола, на Базу до двох поромів, які були прописані там, додали ще три — два зовсім нові…

Пелюстки Купола роз’їжджалися через п’ятнадцять хвилин після заходу білого сонця, й за п’ятнадцять хвилин до його появи — змикалися. Надходив День. Під час роботи Телескопа троє з екіпажу постійно перебували в готовності номер один, тобто сиділи в шлюзовій камері з інструментальними ранцями. В разі аварійного сигналу виходили двоє — третій залишався на підстраховці. До Купола вели два тунелі — основний, він закінчувався під Куполом, та запасний — на тринадцять метрів коротший. Ним користувалися, коли виникала потреба вийти на поверхню за межами Купола. В шлюзовій та щитовій було встановлено по два екрани: один показував, що відбувалося під Куполом, друга камера була закріплена іззовні й захищалася тепловідбивачами. Її розмістили за п’ятдесят метрів від Купола, з таким розрахунком, щоб можна було бачити весь Телескоп.

Напередодні того Світанку ніхто не спав, хоча робота пелюсток Купола, телекамер, шлюзової, вхідного й запірного люків обох тунелів була перевірена десятки разів. Нарешті за годину до Світанку Богумил, я та Максим почали вдягатися в “передбаннику”. Ось тоді й з’явився він із своїм легким пілотським скафандром і, не звертаючи на нас жодної уваги, теж почав одягатись. Богумил зиркнув на нього, але промовчав, — навчений. Я знав, що Іржі так і не поговорив із Петром; спочатку зволікав, а потім уже було просто ніколи. А може, командир розумів, що після тієї розмови навряд чи щось зміниться на краще. Могло бути й навпаки…

Коли ми, вдягнувшись, увійшли до шлюзової, до закриття пелюсток лишалося трохи більше тридцяти хвилин. Відповідно до інструкції ми всілися в крісла перед екранами. Масивні пелюстки Купола було добре видно. Ми сиділи мовчки. За п’ятнадцять хвилин до Світанку спрацював фотоелемент на щоглі Купола й на Станції ввімкнулася сирена. Вона гула всюди: в усіх каютах, в операційній, на кухні, в шоломофонах кожного з нас. З першими ж звуками сирени Максим, який був другим номером у нашій ланці, підвівся й замкнув червоний рубильник. Якби він цього не зробив, спрацювала б двічі продубльована аварійна система. Ледь рубильник піднявся, важкі вогнетривкі пелюстки ожили й поповзли назустріч одна одній. За півтори хвилини вони зійшлися й завмерли. І лише тоді вимкнулася сирена. Певен, що в ту мить полегшено зітхнув не один я. Та ніхто не ворухнувся, не промовив і слова. Тепер ми всі дивилися на лівий екран. Коли здавалося вже, що збігло не тринадцять хвилин, а значно більше, щось невловиме, непомітне кресонуло по верхівці Купола й у тому місці він раптом спалахнув блакитним: я майже відчув, як розжарюється там метал. Кілька хвилин по тому вже третина Купола палала на тлі фіолетово-чорного неба. Мені здалося, Що я бачу, як краплинами сповзає донизу вмить розплавлений пил, який нашарувався на Куполі впродовж Ночі. Ще через кілька хвилин Купол уже весь палав яскраво-жовтим, і мені ввижалося, наче навколо нього шугають вихорами, закручуються в невеликі стрімкі смерчі напівпрозорі язики полум’я, в’ються, шукають якоїсь щілини, аби ввірватися всередину й палити, палити, палити усе підряд.

Уявивши, що відбувається над нами на поверхні, я мимоволі зіщулився й поглянув на Богумила. Іржі не відводив очей від екрана, в правому кутку якого м’яко вигиналася, плавлячись, немов свічка, залишена ним для контролю двотаврова випробувальна балка; коли годинник над екраном показав тридцяту хвилину нового Дня, від закріпленого вертикально шматка сталевої рейки залишилась невелика калюжа розплавленого металу, яка диміла й стріляла іскрами, поволі розтікаючись поміж камінням.

Датчики під Куполом фіксували зростання температури, але все було в межах норми, й коли після сходу білого сонця збігла година, Богумил дав напіввідбій. У шлюзовій залишався тепер, згідно з інструкцією, лише Максим; ми з Іржиком ішли відпочивати. Через дві години я мав заступити Максима, потім була черга Богумила. За шістдесят хвилин до заходу сонця вся ланка знову збиралася в шлюзовій у повному складі й контролювала нічне розкриття Купола.

Вже йдучи з шлюзової, Іржі покликав жестом і Петра, та він порухом голови відмовився й лишився на місці. Іржі, промовчавши, вийшов за мною. Причиняючи люк, я ще раз глянув на Петра. Він, випроставшись, сидів у кріслі й дивився на екран…

Поступово все налагодилось, усталилось, і Станція почала жити в тому ритмі, який встановлювався завжди з настанням Дня. Тепер уже було два сніданки — для зміни, що відпочивала, й для тієї, що чергувала, два обіди, дві вечері. Тепер ми бачились один з одним вже не так часто, як Вночі, й від того здавалося, що нас поменшало. Не маючи можливості збиратися в кают-компанії разом, як раніше, ми почали частіше ходити в гості один до одного, й у тому була якась принадність, як і в словах “ходити в гості”, хоча йти було всього лише два кроки — від одних дверей до інших. Присутність стороннього — а він так і лишився для нас стороннім — уже майже не відчувалася, й атмосфера на Станції стала колишньою, що насамперед радувало, звичайно ж, Богумила. Маша намагалася частіше йти зі своєї кімнати, і я зрозумів, що це для того, щоб я не застав її саму. Я зрозумів це і не наполягав, але те, що відбувалося, було до смішного безглуздим, І я навіщось чекав і сподівався, що все ще буде, як колись, хоча й здогадувався, що з нею діється…

Він так і не зійшовся ні з ким близько. Траплялося, за тиждень ніхто не чув од нього й кількох слів. Та ми звикли до цього. І навіть оцінили іншу його здатність — з’являтися там, де комусь треба було допомогти. Він наспівав завжди вчасно й, ні про що не питаючи, мовчки брався до роботи, якою б вона не була, нічим не гребуючи, наче й не мав елітарного звання пілота екстра-класу. Інколи мені здавалося, що він уміє майже все. Якби тоді ми знали про нього те, що знаємо тепер, — це не дивувало б мене. Тоді ж здатність його з’являтися в потрібну хвилину в потрібному місці багатьом, і мені теж, видавалася ледь не містичною. Мабуть, відчуття, що роками в’їдалося в його свідомість, відчуття того, що він сам-один у всьому світі, що йому ні на кого надіятись і всюди треба встигнути самому, відчуття завдяки якому він здолав те, що випало йому пережити, це відчуття ще не полишило його на Шостій. Я навіть якось подумав — хоча вже давно знав і любив Богумила, — що був би зовсім не проти, якби Петро зайняв його місце. Тепер знаю, про це тоді думав не лише я. Навіть сам Іржі. Є люди, які не намагаються будь-що сподобатись, та саме тому ти починаєш їм вірити… Він, як і раніше, тримавсь осторонь і сам близько нікого не підпускав. Ніхто з нас не знав, скільки йому років, та що більше я думав про нього, то більше мені здавалося: він у тисячу разів старший за всіх нас і в стільки ж разів мудріший…

Те, останнє, його чергування в групі Адама, почалось як завжди. Того дня я чергував на кухні. Богумил, зачинившись у себе в кімнаті, писав щоденника. Маша другу добу почувалася зле, й я звільнив її від шлюзової, запропонувавши піти замість неї. Однак перед самим світанком вона встала, поснідала й, відбиваючись жартами від Богумила, який, довідавшись про її стан, вирішив втрутитися, почала вдягати скафандр. За Машу повинен був іти я, і поки ми вдвох із Богумилом відмовляли її, повз нас до шлюзової пройшов Петро. Люк за ним зачинився, і говорити далі стало вже ні до чого. Маша враз якось зіщулилася, відступила й неспішно побрела до “зброярні”, де зберігалися скафандри. Я дивився їй услід і бачив, яка вона стала сумна й знічена, ніби змирилася з якоюсь великою, несподіваною й невідворотною бідою. Невже вона передчувала те, що мало трапитись?!..

Богумил спересердя крякнув і рушив до щитової, до екранів Я подався за ним — ті, хто не чергував у шлюзовій повинні були зустрічати світанок перед оглядовими’екранами щитової.

Коли ми ввійшли, Максим уже сидів у кріслі, а на обох екранах була знайома до найменших дрібниць картина: Телескоп під Куполом і панорама Купола з відстані кількох десятків метрів.

За п’ятнадцять хвилин до світання спрацював фотоелемент, увімкнулася сирена й пелюстки Купола прийшли в рух. Усе це було вже сотні разів і, хоча й тримало в напруженні кожного, та вже не в такому, як на початку. Пригадую, я стежив за екраном і думав, що скоро стану під душ, потім піду спати. А перед сном трохи почитаю.

Усе було як звичайно, і навіть виття сирени заспокоювало, бо свідчило: все гаразд. І раптом я швидше відчув, аніж помітив на екрані якусь невідповідність тому, що відбувалося завжди і що повинно було, мусило відбутися тепер. Потрібна була ще одна мить, аби я все зрозумів. І саме тоді рівне, звичне гудіння сирени зробилося переривчастим, і я вже знав — одночасно в усіх приміщеннях Станції спалахнули червоні, такі самі, як і тут, у щитовій, табло “Аварія”. Я перебігав поглядом з цього короткого страшного слова на екрани й назад і відчував, як загострилося раптом моє сприйняття оточуючого. Я чув, як десь коридором бігла із “зброярні” Маша, бачив, як, піднявшись у кріслі, вчепився в бильця Богумил, як перехопило подих у Максима.