Чтение онлайн

Поки Пантій ошелешено крутив головою, під’їхав старовинний трамвай. Замість номера — табличка: “Перший російський трамвай”.

“А що, можна й покататись. Цікаво, куди він мене завезе?” — подумав Пантій і зайшов. Пошукав очима касу або компостер — немає. Пасажири зручно всідалися. Нарешті трамвай дзеленькнув і рушив, а з динаміка над головою полинув мелодійний жіночий голос:

“Шановні кияни й гості столиці, перед вами колишня центральна магістраль. Марно шукати в цьому районі сучасні будівлі. За рішенням уряду республіки від 1930 року ця частина міста стала заповідною зоною і разом з іншими такими ж районами становить унікальний пам’ятник історії слов’янської культури від найдавніших часів…”

Пантя напружив мізки. Про таке рішення уряду від 1930 року він сном-духом не відав. Але й інформаційку видають!..

“Ви звернули увагу, — лунало з динаміка, — що від 1919 року всі культурні споруди та історичні пам’ятники нашого міста в зразковому стані, чого не скажеш навіть про єгипетські піраміди та азіатські храми. Сьогодні Київ — столиця Української Радянської Республіки — налічує п’ять мільйонів жителів і розвивається поза історичним центром, під яким прокладено шість транспортних магістралей…”

Що й казати, інформація була просто приголомшливою. Пантелеймон не вірив своїм очам, але ж факт є факт: будинки, люди, дерева, інверсійний слід від аеробуса в небі були цілком реальні. Він міг торкнутися рукою стін, дверей, вікон, кущів, трави, квітів і переконатися, що все це йому не сниться.

На площі Жовтневої революції, чи як там її — Думській площі, біля напівкруглої темної будови колишньої міської думи трамвай зупинився. Пантя вийшов. Йому хотілося спокійно пройтися і роззирнутися. Незрозумілий зсув у часі вимагав детально розібратись у ситуації. “Краще в парк, — вирішив він, — серед, природи швидше зорієнтуюся в цих чудесах”.

Пантя піднявся повз будинок купецьких зборів (на табличку не глянув навмисне, бо знав його і як будинок філармонії) і через хвилину вже підходив до оглядового майданчика на крутому схилі Дніпра. Те, що він побачив, знову вразило його.

Правий берег Дніпра, на якому він стояв, вилискував на сонці широченною магістраллю з численними віадуками. Велетенські, чудової архітектури красені-мости нависали над чистою водою. Мостів Пантя нарахував понад десяток. Легкові машини і пасажирський транспорт найсучаснішої форми пірнали з мостів просто в тунелі. По той бік мостів, за Трухановим островом, порослим не лозою, а височезними деревами, починалося лівобережжя. Рівні, як стріли, магістралі, пообіч яких в обрамленні свіжої зелені бовваніли багатоповерхові споруди з дюралюмінію та скла. І над усім цим легким і Прозорим світом лівобережжя горбатилися дніпрові кручі, на вершинах і в улоговинах яких вирізнялися білокам’яні собори й золоті бані.

У Панті від захвату аж подих перехопило. В найсміливіших фантазіях не міг собі уявити, що може так гар: монійно співіснувати давнє й сучасне, і не просто співіснувати, а бути одним цілим, монолітним і витонченим.

На тлі дзвіниці Києво-Печерської лаври висявав Успенський собор, від нього розсипом по схилах і вибалках — церковки. Ближче — Мариїнський палац. Крутнув головою праворуч, у бік Володимирської гірки — золотоверхий Михайлівський монастир, далі — Десятинна церква… Пантя впізнавав і не впізнавав знайомі силуети міста. Над класичною схемою вулиць Подолу нависли два монорейкові шляхопроводи, що губилися вдалині серед білосніжних житлових будинків Оболоні, схожих на казкові кораблі. Пантя поглядом сягнув обрію. Так, це Вишгород. Але знову щось незвичне для ока. Нарешті збагнув: не видно Київської ГЕС. Немає бетонної греблі, тієї перепони, за яку завжди чіплявся погляд. Дніпро невимушено й вільно звивався стрічкою.

“Що це? Химерний сон? — питав себе іюдумки Пантій і тут же собі ж таки й відповідав: — Уві сні я навряд чи зміг би таке побачити”. Були колись спроби, але тільки-но починав аналізувати ситуацію — неодмінно прокидався. Крім того, подібне йому навіть теоретично не могло наснитися, свою уяву він знає добре, вона в нього цілком земна й практична. А тут… Небачені мости над Дніпром, фантастичної краси райони лівобережжя, заповідне правобережжя, величезні натовпи туристів, в небі — дивні літальні апарати… Він вдивлявся в люлей і помічав, що серед них немає військових і міліції. Дивина, та й годі! На алеях дідусі й бабусі бавились з онуками. Завдяки меткому окові зробив ще одне відкриття — жодного пенсіонера з орденськими планками або медалями учасника війни.

“Який же це рік?” — спитав себе подумки. Огледівся, в кого б довідатись, та щоб не висміяли. Неподалік стояв хлоп’як, мабуть, першокласник — цей не наважиться глузувати з дорослого.

— Хлопчику, який сьогодні рік?

— Тисячу дев’ятсот дев’яностий, — промовив здивовано хлопчина й запропонував: — Ходімте зі мною.

Він підвів Пантелеймона до інформаційного автомата і натиснув кнопку.

Засвітився голубий екран, з’явилася кольорова заставка “Всесоюзна цілодобова інформаційна програма”, затим — контури карти країни, теж дещо незвичні. Легка музика — і на екрані розстелився безкраїй ковиловий степ, на пологому узвишші бовваніла скіфська кам’яна баба. Почувся дикторський текст: “Завдяки успіхам у роботі генних інженерів півдня підвищено врожайність зернових до ста двадцяти центнерів з гектара, внаслідок чого вилучено з сільськогосподарського обігу ще п’ятдесят тисяч гектарів степу і приєднано до заповідника Асканія-Нова”.

На екрані промайнула схема планет Сонячної системи і попливла панорама місячного пейзажу. “З тисяча дев’ятсот сорок сьомого року, з дня запуску Країною Рад першого в світі штучного супутника землі, пріоритет в освоєнні космічного простору — за радянськими вченими. Начальник станції “Місяць-9”, відомий пілот, космонавт і дослідник Григорій Порада, розповідає, що каньйон у важкодоступному районі Місяця був обраний вдало, наукові лабораторії та житлові блоки вже змонтовано, колектив дослідної станції почав обробіток наукових даних…” Пантя прикипів поглядом до екрана. Це ж треба! “Начальник станції Григорій Порада…” Судомно ковтнув, як рибина на піску, повітря. Вродливий сивий чоловік із мужнім обличчям спокійно вів розповідь з екрана. Було чого бухкати серцю Пантелеймона — він упізнав свого батька. Так, це він: високе чоло, густі брови, веселі очі, кирпатий ніс і на підборідді ямка.

“Бути цього не може, якийсь неймовірний збіг”, — заспокоював себе Пантя. Батько в його пам’яті залишився молодим, якщо п’ятдесят років можна вважати молодістю, мешкав він в іншому місті, мав другу сім’ю і помер від злоякісної пухлини. Пантя сам їздив на похорон. “Тіло його зранене війною, а душа — життям, що так і не склалося”, — мовив тоді на поминках батьків приятель.

“Життя, що так і не склалося”… Слова, які нічого нікому не кажуть. На вираз цей списують усе: невдачі, слабкодухість, похибки і навіть чиїсь злочини. Пащі важко було в дитинстві в усьому розібратись: чому батько покинув їх, чому його виховував дід, та хіба тільки в цьому. Мало залишилось свідків тих подій. Он і дід уже помер. Забрав у могилу просту і трагічну правду свого вікування, так і не дочекавшись відкритого осуду культу особи, всенародного суду світового злочину. Не дочекався дідусь, старий більшовик, правди, за яку його і ще триста управлінців Південно-Західної залізниці в тридцять сьомому забрали, обірвавши не одну нитку життя. Батька, на той час студента авіаційного інституту, як сина ворога народу виключили, випхнули на узбіччя людського шляху.

Вперше малий Пантя побачив діда, коли той повернувся з таборів. Лисий, худий, запалі очі. Мешкали вони в підвалі, де шафою затулялася тріщина в стіні. А перше його дитяче враження, яке на все життя закарбувалось у пам’яті, — це вселенські гудки. То було всенародне горе, здавалося, виповнився моторошними гудками цілий світ. Тоді й зайшли в підвал до діда ті кілька товаришів, які повернулися з ним із загадкової країни ГУЛАГу. Замкнули двері. Пантя забився в куточок — і ані шурх. А дідові побратими порозливали в гранчаки каламутну рідину, випили, обійнялись — і заплакали… з радощів. Довго носив у собі цю таємницю Пантя, аж поки не почалося розвінчання культу особи Сталіна.

Додивлятись програму вістей Панті розхотілося, притупилося гіркими споминами сприйняття інформації. І так незвичного сьогодні скоїлось чимало. Він повільно йшов тротуаром, потроху заспокоюючись.

Перехрестя. Ескалатор веде в підземний перехід. Постояв деякий час у нерішучості. Здоровий, природний глузд підказував нічому не дивуватися, сприймати все нормально. Аби ще раз переконатись, що навколишнє оточення не сон; Пантя легенько тупнув ногою по асфальту. Твердий, як і належить вуличному покриттю. “Де знайти відповіді на безліч запитань?” Недавня історія з хлопчиком утримувала Пантелеймона від спілкування.