Чтение онлайн

– Він запитує мене... як я почуваюсь, - збуджено говорила Єва.
– Рятівнику мій, я ніби заново на світ народилася. І ніколи-ніколи не забуду тебе, найкращий у всьому морі дельфінчику!

Дельфін описав коло, ще раз ткнувся у Євині руки, весело свиснув, підстрибнув і зник.

– Спасибі тобі, рятівнику!
– гукнула йому вслід. Хай тобі щасливо живеться у цьому морі. Припливай до нас у гості!
– Й обернулась до Адама: - Давай якось назовемо це море.

Адам мить подумав і мовив:

– Є назва. Море Спасіння. Хай віднині воно так і називається - море Спасіння!..

– А тепер слухай мій наказ!
– тоном, що не допускає заперечень, сказала Єва.
– В море Спасіння віднині без зброї в руках - ані кроку! Я не хочу, щоб якась... метка спрутиха тебе обнімала. Отож без зброї ані-ні!

– Але ж у мене немає зброї.

– Чим хочеш озброюйся - хоч палицею, хоч каменюкою, хоч ще чим, - а тільки з голими руками у море зась! Ясно?

– Ясно, - покірно мовив Адам.

Таким чином на безлюдній планеті Леонія в один день і в одну годину відбулися аж дві видатні події: було названо море і вперше за всю мільярднолітню історію Леонії на її поверхні пролунав наказ. Скільки їх буде ще попереду, скільки сотень тисяч жінок скільком чоловікам даватимуть накази - автор того поки що не відає. Але свято вірить, що наказ Єви, адресований Адамові, хоч і перший, але не останній. Думаю, всі спадкоємці Адама підтвердять, що автор тут анітрохи не помиляється.

Із подій, вартих згадки у третій частині нашої... майже не вигаданої історії про двох землян та їхнє поневіряння на безлюдній Леонії, уваги заслуговує та, яку Адам згодом назвав так: “Ніч, коли трудився Робітник”.

Отже, про ту ніч. А втім, нічого особливого в ту ніч не трапилося (а любителі пригод ніяких пригод у цій главі не знайдуть), але вона прискорила рішення Адама стати учнем... бога.

Якого бога? Адже планета безлюдна, а де немає людей, там, як відомо, немає і богів, бо останні завжди є тільки супутниками людей.

Але на ці та інші запитання автор відповість трохи згодом, а зараз вдасться до дуже популярної в романістиці фрази: “Минуло кілька днів”.

Отже, й справді минуло кілька днів, а однієї ночі Адам з Євою прокинулися одночасно, схопилися на своїх кам’яних лежаках.

Якусь хвилю вони сторожко прислухалися.

Знадвору долинав незрозумілий, але тривожний гул” Він то затихав, то знову посилювався.

У пітьмі печери ледь-ледь тлів жар багаття, вкриваючись сірим попелом.

– Адаме, що то?
– В голосі Єви відчувалася тривога.
– Гуде... Ніби під землею.

– Гуде й справді під землею, - дослухавшись, підтвердив Адам.
– Але далеко, і нам той гул поки що не загрожує.

– Землетрус?
– зойкнула Єва.
– То нас ще завалить камінням у цій печері?..

– Ні, не землетрус, - заспокоїв її Адам і додав по хвилі: - Десь, напевно, прокинувся вулкан.

– Хіба і тут є вулкани?

– Чому б їм не бути? Хіба Леонія гірша од Землі? Навпаки, вона молодша за Землю, тож і діючих вулканів на ній може бути більше. Ми просто з ними ще не встигли познайомитись.

– Хто тобі сказав, що я згораю від нетерплячки швидше познайомитись з леонійськими вулканами?
– Єва запитала це з посмішкою, й Адамові її поведінка сподобалась.
– Про мене... аби мене вулкан не зачепив, а я його і пальцем не торкну.

На якусь мить гул стих (вони обоє вмовкли, сторожко прислухаючись), а тоді раптом почувся приглушений відстанню вибух.

– Точно! Вулкан!
– підсумував Адам, і його наче вітром здуло з печери.

Слідом за ним вибігла і Єва.

Ніч була чорна, вітряна, повна блискавок, що там і тут краяли небо. Але вітер був гарячий, на дощ не клалося. Та й грому не було чути. А на півночі, де Великі Рівнини кінчалися зубчастими горами, на півнеба вставала червона заграва. Час од часу долинав гул, чулися струси, і тоді земля глухо дрижала.

– Почалося виверження вулкана! Буде на що подивитися.

Єва зітхнула.

– Я не розумію, чого ти радієш?
– Вона щулилась від неприємної ночі, від тоскного завивання вітру, від німих блискавок, від червоної заграви, що висвітлювала півнеба.

– На Землі я лише раз спостерігав виверження. Це було на Курилах. Та й то з літака. Проте видовисько, скажу тобі, було з тих, що на все життя запам’ятовуються.

Єва тремтіла. Позад неї нуртувало море Спасіння, і його бризки долітали аж сюди, на майданчик. А попереду в чорній пітьмі, що наче кров’ю була облита на десятки й сотні кілометрів, вставало щось загрозливо-незбагненне.

Гул наростав-наростав, збільшувався, грізнішав і зрештою закінчився вибухом - ніби гахнула всегігантська гармата.

Єва кинулась до Адама.

– Боюсь, Адаме, я боюся!.. Ніч чорна, заграва червона. Чимось недобрим віє од вулкана.

Він погладив її по тремтячому плечу і подумки подякував вулканові (якби не він, Єва навряд чи дозволила б дати себе погладити).

– Це ж лише проснувся вулкан.

– Послухай, а чому ти мене... гладиш?
– раптом насторожено запитала Єва.

– Ти ж боїшся, - знітився Адам.

– А хто тобі сказав, що я боюся?

– Мені так... здалося, - пробурмотів він винувато.

Єва помовчала і зненацька попросила:

– Я передумала. Гладь мене й далі, бо я таки й справді боюся.
– Єва засміялась і несподівано притулилась до нього.

Адам аж задихнувся від теплої хвилі, що з ніг до голови огорнула його, і в тій хвилі млосно защеміло серце.

Пролунав третій вибух, ще гучніший за перші два, і далеко в горах у небо метнулась така яскрава, криваво-червона заграва, що вони обоє на якусь секунду заплющили очі. А коли розплющили, то побачили, як у червоному полум’ї злітали в небо якісь чорні предмети.

– Почалося основне виверження, - прокоментував Адам, насолоджуючись теплом Євиного тіла.
– Зараз ідуть викидки рідкої лави - магми. А темні предмети, що злітають угору, та багатотонні глиби каміння. Це ж здорово, Єво! Перше виверження вулкана, відколи ми живемо на цій планеті.

– Я не проти, щоб це виверження було й останнім. І взагалі...
– Єва підвела голову, і він близько-близько побачив її очі, в яких танцювали червоні відблиски розжареної магми.
– І взагалі, - насмішкувато повторила вона, - чого це ти до мене притулився? Ще, чого доброго, й обніматися почнеш?