Чтение онлайн

Спостерігаючи за його муками, Єва якось зауважила:

– Ну ти й затятий! Як фанатик!.. Хіба не однаково - з бородою ти чи без бороди? Планета ж безлюдна.

– А ти хіба не людина?

– Гм!..

У пошуках виходу із ситуації, Адам пригадав з історії, що один тиран (здається, діло було в Давній Греції), побоюючись замаху на своє життя, заборонив своєму цирульникові навіть до рук брати бритву. І винахідливий цирульник додумався жаринками випалювавати бороду грізному, але лякливому владиці... Так це було чи ні, але Адам вирішив спробувати той спосіб.

Спершу не вдавалося: то пальці обпікав жаринами, то обличчя. Ходив після того “гоління” попечений, але вперто, через кожні два дні, знову брав половину перламутрової черепашки, що правила за дзеркало, і терпляче випалював волосинку за волосинкою. Вони шкварчали, скручувалися, а Адам вперто тикав і тикав собі в лице жаринкою. Зрештою, через кілька днів діло пішло на лад. Бо кожна справа не хитра, якщо наб’єш руку і виявиш наполегливість. Через тиждень Адам уже “голився” жаринкою швидко і майже без опіків.

– Порядок! Тепер можна братися і за сніданок, - сказав якось.

Розгріб жар у багатті, висипав у нього мідії. А коли вони, пошипівши та посичавши, спеклися, запросив Єву “до столу”. Після сніданку заходився розбивати кокосовий горіх і незлостиво бурчав:

– Ніяк не звикну користуватися каменем.

– Звикай, у кам’яному віці живеш.

– Нічого, - бадьоро вигукнув Адам, - поживемо і в кам’яному, а там... А там і в нас наступить епоха бронзи. Ще з тиждень - і ти житимеш в епосі бронзи, - простягнув їй половинку розбитого горіха.
– В тутешніх горах міді та міді. Для всієї Землі вистачило б. І олово є. Точніше, олов’яна руда. А мідь і олово при плавленні дають бронзу.

– У тебе є на Леонії знайомий директор металургійного заводу?
– гмикала Єва, сьорбаючи із половинки горіха кокосове молоко.
– І він, звичайно ж, виплавить на твоє замовлення бронзу?

– У мене є отут пам’ять, - ляскав Адам себе по лобі.
– Я пам’ятаю, з чого колись починали люди на Землі і як вони вчилися добувати метал.

– Але ж то первісні люди.

– А хіба я гірший за них? У мене є тисячолітній досвід наших предків. А це чогось варте.

Та Єва лінувалася говорити і тільки махнула рукою: забавляйся, мовляв.

Після сніданку Адам кудись зникав, і Єва навіть не проводжала його поглядом. Як сонце котилося до далеких гір на заході, він повертався. Був голий до пояса, а в куртці приносив зразки різних мінералів. З гуркотом висипав їх на майданчик перед печерою і весело гукав до Єви:

– А подивися-но, яке багатство! Самородки міді!
– Єва кривилася, бо слово “мідь” нагадувало їй набридлих мідій.
– Такого багатства на Землі ще жоден геолог не бачив. Ціни такій міді немає! Малахіт! Поглянь, Єво, який прекрасний, який багатий малахіт! Зелена мідь. А це - куприт, червона мідь. А це лазурит - голуба мідь. Чудо з чудес. Такі багатющі поклади, що хоч мідеплавильний завод відкривай.

– У тебе скромні запити, - нарешті озвалась вона.

Потім Адам пішов до скель (невдовзі чайки загаласували там, як навіжені) і повернувся з десятком чаїних яєць.

– Ну й пернаті! За якісь яйця ладні мене живцем заклювати!
– бурчав він і клопотався коло багаття.
– От народ!

Наче пробудившись зі сну, Єва оглянула його і сказала:

– Тобі не вистачає тільки шкури через плече. І була б готова ілюстрація до історії первісних людей: “Дикун добуває вогонь. Таке-то тисячоліття до нашої ери”.

– Я дуже радий, що зможу послужити тобі живим наочним приладдям, - одказав Адам майже весело.

Підкладаючи паліччя у вогонь, Адам розповідав про Великі Рівнини, що тягнуться від цього моря аж до гір на півночі, що ті Рівнини багаті на ріки, озера, трави і що там повно птаства.

– Взагалі, планета - як на замовлення, - захоплювався він, розгрібаючи жар і вкладаючи у нього чаїні яйця, обмазані глиною.
– Клімат м’який, зими немає.

– Ще тільки зими нам бракувало.

– Принаймні немає у цьому поясі, де ми з тобою знаходимось. Упевнений, що земляни знайдуть колись на Леонії свою другу батьківщину. І завжди згадуватимуть нас, перших поселенців Леонії. Ми для них взагалі будемо аборигенами. Що й казати, той, хто має руки і голову та хоч трохи чого-небудь у голові, той на цій планеті не пропаде.

Єва не прислухалася до його розмов, бо не могла повірити, що з голими руками можна прожити чотирнадцять літ на чужій планеті.

Іноді, задивившись у далечінь, квапливо зводилась і ставала навшпиньки.

– Що там?
– запитувала, не відриваючи погляду од безмежної морської далечіні.

– Де?
– схоплювався і Адам.

– Ну... там, - і показувала на море.

– Море.

– Море та море, - із злістю одрізала вона.
– Мусить же воно де-небудь кінчатися? Не може ж увесь час бути море й море?

– За морем - суходіл. “Геліос”, як ти знаєш, встиг облетіти всю планету - вона має три океани, сім морів, щось близько десяти тисяч річок, не враховуючи озер. Але людей чи якихось інших розумних істот ніде не виявлено.

– То їх немає чи “Геліос” не виявив?

– Гадаю, що немає, бо сліди їхньої діяльності “Геліос” обов’язково зафіксував би.

– Спасибі, порадував. Навіть у найжахливішому сні не могло б приснитися отаке.

Розгрібши жар, Адам гачковидною палицею повикачував запечені глиняні кругляки, почекав, доки вони охолонуть, і заходився обережно стукати їх об камінь. Спечена глиняна шкірка тріскалась і знімалася разом із шкаралупою. Паруючі й апетитні яйця він складав у черепашку.

– Трохи крутуваті, - бідкався, - та нічого. Принаймні до них не треба хліба.

Виніс із печери черепашку з сіллю, яку нашкріб на камінні у бухті, що осіла там після випаровування морської води. І вони знову їли мовчки, давлячись крутими яйцями та слухаючи, як у скелях галасують чайки, ніби клену чи людей Землі за набіги.

Коли споночіло й темінь обступила бухту з усіх боків, Єва механічно звелася з каменя, постояла якусь мить, ніби про щось роздумуючи, і пішла в печеру. Адам розводив там багаття, щоб вночі хоч трохи було світліше. Єва, як завжди, бурчала:

– О-о, яка у мене була вдома спальня! Натиснеш кнопку - і будь-який аромат: лісу, моря, квітів, гір... Коли ж не спиться, натиснеш іншу кнопку - і в спальні заспокійливо шумить дощ, пахне озоном, як після грози. А яка постіль! Яка постіль! Не постіль - обійми... І ось я змушена лежати на цьому жахливому камінні! Тому й жити не хочеться.

– Зате не треба натискувати кнопки, - з гумором зауважував Адам.
– Море і так заспокійливо шумить за печерою. До речі, не якесь там море, записане на плівку, а натуральне. Чого тобі ще треба?