Чтение онлайн

“Я не хочу ні вас звинувачувати, ні робити вашого чоловіка страждальцем. З його боку теж готовність “споживати”, а не віддавати самому, чекати незвичайного свята, створеного кимось, а не бажання творити його, не заслуговує на підтримку”.

“Ну, знаєте, - енергійно заявила абонентка.
– Немає коли творити те свято. Та й для чого? Відносини у сім’ї, як я вважаю, повинні бути простими і спокійними, без різних там... наївних сентиментів. Ми ж з ним не кавалер і дівчина, - вона помовчала й закінчила з образою у голосі: - А йому, бачте, захотілося свята! І взагалі, що таке любов в одружених?..”

Знадвору донісся моторошний регіт.

Єва здригнулась, наче пробудившись зі сну.

– Що то?..
– запитала стривожено, прислухаючись до розкотистого і неприємного реготу.

– Мартин.

– Налякав, - Єва полегшено перевела подих.
– І вночі товчеться. У кого він навчився реготати, коли тут немає людей?

– То в нього такий голос і стиль крику.

– Спасибі, просвітив.

Єва поставила лікті на коліна, сперлась підборіддям на долоні і, дивлячись у вогонь, замислилась... Стривай, що ж вона тоді відповіла тій жінці на запитання про любов? Що ж усе-таки любов у зрілому віці?..

“Потяг однієї людини до іншої - це ще не любов, якщо немає чогось вищого, значнішого, суттєвішого. Перші роки подружнього життя рятує фізична близькість. А далі? Інерція буднів - жахлива річ. Любов виявляється у прагненні відчути радість, від свіч єну од радості коханого. Адже формула любові проста: якщо мені добре від того, що тобі добре, а я хочу, щоб тобі було ще краще й дію з цією метою, то я тебе кохаю... Здається, ще Стендаль говорив про “кристалізацію” любові. А народжується вона поступово, проходячи декілька фаз (захоплення, сподівання, насолода, сумнів і так далі). Найвищим етапом любові є стадія кристалізації - термін Стендаля. Це “особлива діяльність розуму, який з усього, з чим він стикається, одбирає (вишукує) відкриття, що коханий предмет володіє повними досконалостями”. Простіше, уява людини, яка кохає, може перетворити жінку, іноді звичайну, буденну, в незвичайну”.

“А якщо, приміром, у мене немає талану до любові?
– швидко запитує співбесідниця.
– Не всі ж можуть сказати: я люблю тебе”.

“Але здатність до кохання не є вродженою. Ця здатність може рости, розвиватися, а може й зачахнути... Якщо людина виступає джерелом радощів, то ця людина завжди приємна. Або ще точніше: мистецтво любові є мистецтвом приносити радість”.

“Це, мабуть, треба записати”, - пожвавилася жінка.

Вона записує, а Єва тим часом з сумом думає:

“А чому я від Руслана ніколи не відчуваю радощів?.. Завжди він зайнятий, по-діловому зосереджений, щось вирішує, щось пише. Не квартира, а філіал обсерваторії. Навіть за столом, як снідаємо, втупиться у газету, і тільки його лисе тім’я видно...”

А вона приносить чоловікові радощі, розбудила в ньому інтерес до чогось? За консультаціями про чуже щастя ніколи подумати і про власне. Відчергує, повернеться додому, буркне щось на зразок: “Ну як там?” І по всьому спілкуванню.

Думаючи про це, Єва починає говорити вголос, мовби про співбесідницю й забула. Наче ділиться думками сама з собою:

“Ніщо не минає безслідно: ні радощі, ні страждання, які ми завдаємо один одному. Всі протиріччя, тобто скандали, непорозуміння, сутички, грубість, тільки збільшують “фонд страждання”. Потім з’являються невдячність, ворожість, байдужість”.

“На жаль”, - почулося гірке зітхання у трубці.

“Але радість, яку приносимо близькій людині, теж не зникає, вона зберігається і працює на зміцнення любові. Ось чому мистецтво любити - це мистецтво накопичення радощів у людських стосунках. Так поступово створюється світ інтимних радощів, і він зміцнює, оновлює, збагачує любов”.

“Але ж ми з чоловіком не...”

“Ви хочете сказати: минула пора обіймів, поцілунків, радісних зустрічей, хвилювань, відкриттів?.. А настав, мовляв, час буднів та роботи. Сім’я, мовляв, є, діти ростуть, що ще треба?”

“Саме це я і хотіла сказати”.

“Жаль... Підтримувати нормальну температуру любові потрібно і в подружньому житті! Ділові робочі будні мають бути на службі, але не вдома. В сім’ї необхідне свято, і не просто свято, а свято любові. І як іноді для цього небагато треба - щира посмішка, довірливий погляд, теплота в очах, зичливе слово... Прихід цього свята залежить тільки від вас...”

Розмова триває і триває.

Нові дзвінки, нові скарги, нові поради.

Єва охоче і багато дає порад, а сама думає:

“А я вірю, що так просто і легко створювати й підтримувати щоденне свято любові в сірих буднях? І чому я не годна створити це свято у власній сім’ї? Невже теорія - то одне, а практика - то зовсім інше?..”

Знову дзвінок.

– Алло, “Служба сім’ї”?
– цього разу чоловічий голос- Прошу вас... порятуйте. Розпадається сім’я. Точніше, ось-ось розпадеться. Я кохаю свою дружину, але вона чомусь звинувачує мене, що я їй мало приділяю уваги, тепла, душевної щедрості і так далі.

– Щоб тебе дощ намочив, Руслане!
– сміється Єва.
– Слава богу, нарешті згадав, що і в тебе є дружина. Звідки дзвониш?

– Із роботи, з обсерваторії. А за дощ - спасибі. З великим задоволенням побігав би під теплим літнім дощиком. Жаль, що на Марсі це нездійсненно.

– В оздоровчому комплексі, як ти знаєш, є озеро, і там, за бажанням, іде дощ.

– Не дощ, а банальний душ! І взагалі, мені вже набридла імітація. Все імітація, імітація... Сонце, зміна дня і ночі, штучне повітря, імітація земних краєвидів, дощу, лісів, полів, гір, імітація...

– ...любові, - зауважує Єва не без докору.
– Ти весь час імітуєш, що мене кохаєш. А мені, як і тобі, вже достоту набридла імітація. Хочеться справжніх, непідробних почуттів.

– Ну, знаєш! Ти чужим даєш поради, як зміцнювати сім’ї, як дарувати тепло, як дбати про щастя, що таке мистецтво любові, а сама... Теж мені, консультант по щастю! Ти хоч уявляєш, що воно за штука така - щастя! Тільки не теоретично, а практично.

– Ні.

– А другим легко даєш поради.

– Не так легко, як ти гадаєш, давати іншим поради, бо в самої - ні сім’ї, ні любові, а просто... банальне співіснування під одним дахом.

– Всі ми у Марса під ковпаком.

– Це не виправдання свого духовного збайдужіння.

– Тобі просто так здається!
– уже сердиться Руслан.
– І взагалі, чого тобі треба? Хіба ми молодята, щоб бігати на побачення?.. Життя повинне бути діловим! Ми живемо для того, щоб служити справі, яку обрали.

– Вибач, але я... стомилася. Та й телефон службовий, його не можна довго займати особистими розмовами.
– Помовчала, ніби збираючись з духом: -Ти коли сьогодні прийдеш?

– Сьогодні?..
– він на мить замислився.
– Прийду, мабуть, завтра. Хочу ще раз перевірити деякі експерименти. Та й об’єкт, за яким я веду спостереження, почав вести себе підозріло. Боюся щось проґавити.